КОМЕНТАР
до книги «Політична доктрина рідновірів України як противага
національній смерті»
У
цілому, незважаючи на масу граматичних помилок, книга написана
непогано, у патріотичному, рідновірському дусі. У книзі є спроба
побудувати українську ідеологію, політичну доктрину без чужорідних
релігійних, політичних, світоглядних та інших домішок, але разом
з тим є багато й протиріч, юридичних неточностей, політичних та
філософських помилок.
Про
неперервність Роду
У
книзі при перерахуванні давньоукраїнських предкових етносів (археологічних
культур) указані лише кілька з них, і в той же час пропущено багато
інших не менш важливих. Наприклад, між трипільцями і сколотами
( і поряд з ними) існувало багато інших значних культур: білогрудівська,
чорноліська, кімерійська та інші, які існували в часі між двома
попередніми, розвивалися, переходили одна в іншу чи взаємодоповнювали
одна одну. Адже український етногенез тривав безперервно і культури
весь час еволюціонували з одних в інші, переплітались чи, навпаки,
розділялись. І всі ці культури в строгій послідовності мали бути
хоча б раз перераховані у книзі, щоб між найбільш значними в українській
історії культурами не виникало часового розриву.
Про
загрози Україні
В
книзі докладно описано загрозу можливої експансії в Україну євреїв,
взагалі загрозу, що несе в собі жидівське, московське та інше
чужоетнічне панування в Україні, негативний вплив на українців
юдо-християнства у всіх його проявах, у т. ч. православ’я, особливо
московського, а також західного лібералізму з його атомізуючим,
денаціоналізуючим ефектом. Але, з іншої сторони, мало приділяється
вивченню чи просто замовчуються інші загрози для Української нації,
а саме експансія на українські землі турків, пакистанців, індійців,
китайців та інших азійців, а також негрів з Африки. Їх стає все
більше і вони поступово збільшують свою присутність у процентному
відношенні до всього населення України, і тим самим зменшують
відсоток українців, що врешті може призвести до того, що українці
стануть нацменшиною на своїй землі. Ці мігранти ще й несуть в
Україну чужі й ворожі українцям релігії та світогляди, особливо
небезпечними для українців є іслам та індуїзм. Іслам разом з християнством
та юдаїзмом належить до аврамічних релігій, згідно ісламу обов’язок
кожного мусульманина – вести боротьбу «джихад» проти «невірних»
(немусульман) з метою поширення ісламу, нав’язування його іншим.
З найбільшою ворожістю мусульмани ставляться до язичників, рідновірів,
зокрема, до індуїстів. Останні їм відповідають тим же. У свій
час в Індії представники найнижчої касти «недоторканих» масово
прийняли християнство й тому в свідомості індуїстів (індусів)
«недоторкані» й християни є тотожними поняттями. Такої ж думки
про християн і пакистанські та бенгальські мусульмани, у країнах
яких християни також є найнижчою кастою. Тому й на українців вони
дивляться як на майбутню потенційно нижчу касту в Україні з індусо-мусульманською
більшістю. Тому треба думати й про цю загрозу, аби вчасно поставити
цих зайд на місце й виставити за поріг.
Про
назву організації
У
запропонованій назві організації «Рух Українського Національного
Визволення (РУНВ)» закладене однобічне, а тому й неповне розуміння
боротьби націй за існування, за життя. Назва і програма організації
будується за принципом так званого «визвольного націоналізму»,
згідно якого все, що стосується визволення, звільнення, оборони,
захисту – то свята справа, а от прагнення самим завоювати ворога
на його території, асимілювати чи витісняти когось – розглядається
як великий гріх, як те, що чуже українській ідеї, українцям взагалі.
Але ж сама діалектика живої природи передбачає, що будь-яка взаємодія
– боротьба чи гра – має завжди дві стратегії: напад і захист.
Тому у випадку боротьби націй між собою за існування, націоналізм
– це наука, ідеологія і практика самоорганізації етнічної нації
та її боротьби за існування, яка має систему стратегій захисного
та експансійного типів. Захисні стратегії – сепаратизм, визвольна
боротьба, витіснення чужокультурних етнічних елементів, яких неможливо
асимілювати, утримання територій та інші – під умовною назвою
реконкіста. Експансійні стратегії
– імперіалізм, шовінізм, асиміляція тих етнічних елементів, які
сприймають асиміляцію, близькокультурні, подібні за расою, світоглядом,
релігією тощо, інші подібні наступальні стратегії – тобто конкіста.
Тому при формуванні назви, ідеології, програми організації слід
це враховувати. Можна було б організацію зареєструвати, назвавши
її Українська Національна Спілка «Сколотія». Ця назва символізує
видатну добу в українській історії, розквіт своєрідної давньоукраїнської
рідновірської культури. Сколоти добре розуміли діалектичну пов’язаність
конкісти й реконкісти та відмінно реалізовували себе як у завоюванні
чужих земель, так і в обороні своїх. Може хоч сама вже назва надихатиме
українців-рідновірів на звершення.
У книзі простежується тенденція замінити термін націоналізм
на більш толерантний патріотизм. Але слід відрізняти ці
поняття. Патріотизм – це бажання і діяльність з відстоювання своїх
інтересів окремими індивідами, групами людей, націями тощо. Наприклад,
у питанні захисту інтересів членів організації можна говорити
про партійний патріотизм. А от коли йдеться не про мету, а про
місію організації «Сколотія», тобто відстоювання інтересів Української
нації вцілому, тоді вже можна говорити про український націоналізм
і здійснювати його. Взагалі, на рівні націй і національних інтересів
етно-національний патріотизм і націоналізм частково співпадають.
Але націоналізм – поняття ширше, це системна ідеологія, наука
і діяльність, а національний патріотизм є його серцевинною частиною,
який з’являється спочатку як інстинктивне, природне бажання, а
далі розростається в націоналістичні системи знань, світогляд,
ідеологію і, врешті, стає системним націоналізмом, що реалізується
в практичній діяльності.
Про
землю
У
книзі правильно сказано, що землею торгувати неприпустимо, тільки
яким чином можна реально завадити цій катастрофі – втраті Українською
нацією своєї землі? Адже немає реальної впливової політичної сили
в парламенті чи поза ним, щоб зупинити цей процес. А головне те,
що в більшості українців немає усвідомлення того, що земля – це
основа нації і держави, що втрата землі нацією означає втрату
джерела її вільного існування, перетворення, врешті, нації на
суспільство наймитів. А держава без землі, території взагалі не
може існувати. Адже Українська нація – це суспільство пов’язаних
між собою українськими мовою, культурою, походженням та іншими
етнотворчими ознаками, врешті історичною долею людей, включаючи
тих пришельців, що прийняли ці ознаки й побажали бути етнічними
українцями, причому не тільки сучасних поколінь, а й усіх попередніх
та ще ненароджених поколінь. То яке право мають люди, що живуть
у середньому 60–70 років, вирішувати таким чином долю нації, що
живе вже багато тисячоліть і хтозна скільки ще житиме? Торгуючи
землею, продаючи її чужинцям, українці, задурені чужою пропагандою,
зраджують тим самим як своїх предків, так і потомків, позбавляючи
останніх ще до народження права на землю, права бути на ній господарем.
Але хіба можна більшість людей, які прагнуть заробити гроші на
продажу своєї землі, переконати цього не робити в ім’я вищих українських
ідеалів? Взагалі-то можливо, але лише тоді, коли люди навчаться
цінувати свою землю більше, ніж усе інше майно, яке можна отримати
в обмін на неї. Однак шлях до цього буде довгий і складний.
Одне
ще уточнення до тексту книги: господарське право розпорядження
– це право, що регулює купівлю-продаж землі або інше набуття чи
відчуження (дарування, заповіт, конфіскація тощо), але не здавання
в оренду, що не є відчуженням. Бо орендодавець залишається володарем
землі (згідно права володіння), а орендатор є лише користувачем
зданої йому в оренду землі (він має право користуватися нею).
Про земельне питання дивіться також часопис «Слово Оріїв», ч.
25, стаття «Господарі чи наймити?»
Про
мови
Буває,
що патріотичне прагнення хорошого зашкалює і переходить у щось
протилежне. Так на стор. 29, у пункті 14 Основних завдань сучасного
українського козацтва вміщена цілковито безглузда й небезпечна
для Української нації ідея, що для боротьби з московською мовою
чи їй на противагу слід увести в західних областях у якості другої
офіційної мови англійську й (або) есперанто.
Проте
слід усвідомити той факт, що люди, зазвичай, охочіше вивчають
і використовують ті мови, які поширені в багатьох країнах, і їм
часто потім віддають перевагу в спілкуванні, навіть на шкоду власним
рідним мовам. Наприклад, у Франції державна влада змушена навіть
примусовими методами боротися з експансією англійської мови, оскільки
французи весь час спокушуються всим англомовним, у першу чергу,
англо-американським, яке тіснить англомовну культуру. І це тоді,
коли сама французька мова здавалось би є однією з найпоширеніших
у світі.
Те,
що мільйони етнічних українців все ще послуговуються переважно
московською мовою, означає, що це не тільки погана звичка чи зневага
до своєї мови, а й те, що вони бачать у цьому перевагу, бо українська
мова використовується лише в Україні, й то не скрізь, а московська
(російська) – майже по всьому СНД. У свій час московська мова
була нав’язана українцям у містах примусово, а в селах це нав’язування
призвело до суржику. Нав’язування ж англійської мови призведе
до того, що врешті-решт мільйони українців перейдуть на англійську
мову взагалі, до того ж виникне новий вид суржику – українсько-англійський,
а Україна остаточно розколеться за мовною ознакою, бо нав’язування
англійської мови не тільки знищить українську мову там, де вона
ще є, а й викличе антиукраїнську реакцію на сході держави. Уже
нині в українській мові англомовні терміни, особливо економічні,
витісняють українські аналоги (менеджмент замість управління,
продюсер замість виробник тощо). Отже, цей пункт у
книзі суперечить духу всього в ній написаного, Українській національній
ідеї взагалі, тому він має бути вилучений.
Ігор
КОВАЛЕНКО