Число 33
Квітень 11007 р. Д.

Напишіть нам

КАЗКА

...Тільки-но дівчинка вимовила амінь, останнє слово своєї щовечірньої молитви, кімнату раптом заповнило сліпуче світло. Воно різало очі, тому дівчинка на мить закрила їх, а коли знову відкрила, то побачила ангела. Саме такого ангела, що описуються в біблійних текстах, з великими білими крилами.

– Ти молишся Саваотові кожного вечора, дитино. В нагороду за смиренність і християнську богобоязливість я вирішив сьогодні показати тобі дещо надзвичайно цікаве, – промовив він до неї співучим голоском і подав руку.

Дівчинка взяла руку ангела, і вони опинилися на літньому лузі, заповненому ароматами різноманітних трав і мелодійним співом пташок. Навкруги в гаптованому золотом і діамантами одязі гуляли люди. Дівчинка відзначила для себе, що всі їхні обличчя й постави здаються чужими, жодного звичного лиця. Під яскравими різнобарвними шатрами стояли довгі столи з червоного дерева, щедро вкриті різноманітними стравами й напоями.

– Я переніс тебе до країни, де в людських подобах живуть сутності всіх земних націй. Ходімо далі, попереду ще багато цікавого, – звернувся до дівчинки ангел.

І справді, попереду було ще дуже багато цікавого. Мимоволі змінювалася навколишня природа: буйний ліс перейшов у степ, степ з кожним кроком ставав усе більше схожим на пустелю. Так само змінювався і зовнішній вигляд мешканців тих земель: одяг з пишних шат переходив у поношені каптани, обличчя ставали все сухішими, а тіла тоншими. Коли довкола виднілися лише палючі піски, ангел сказав:

– Ну все, досить. Треба повертатися назад. Далі вже нікого немає.

Але в цей момент дівчинка помітила щось на обрії: на бархані під палючим сонцем сидів чоловік.

– А хто це сидить он там? – вказала вона своїм тендітним пальчиком на дивну фігуру.

Лице ангела скривилося в незадоволеній гримасі:

– То Велет. Сутність Українського народу. Неосвічений брудний варвар, там немає на що дивитися.

– Але я – українка, – гордо сказала дівчинка, – і хочу подивитися сама на Сутність свого народу.

Ангел неохоче повів дівча до Велета. Підійшовши ближче, дівчинка побачила, що сидить він, оповитий палючою спекою, зовсім не за власною волею: все тіло Велета, наче сталеві змії, обкрутили численні ланцюги. То був кремезний дужий чоловік, одягнений у кольчугу, під якою виднівся червоно-чорний візерунок вишиванки, при поясі висів меч, пекучий вітер колихав русявий чуб. Велет нічого не сказав їм, певно, через пересохле горло, котре видавали потріскані опалені губи, але його сині очі, тужливі, проте нескорені, лагідно дивилися на дівчинку.

– Чому цей чоловік закутий у ланцюги? – у великих дитячих очах застиг подив і співчуття.

– Він дуже злий та войовничий. Колись ми всі служили йому. Той сад, де ти опинилася спочатку, – його споконвічна земля, але однієї довгої темної ночі нам все ж таки вдалося хитрощами та підступом зв’язати Велета і вивезти його в пустелю. Ми думали, що він швидко сконає, але ось уже багато років наш колишній володар, а тепер заклятий ворог, за велінням якихось таємничих сил залишається живим.

У цю мить на тілі Велета лопнув один з ланцюгів. Він став трохи вільніше дихати, на дещицю ширше розправив плечі. Ангел при цьому підсвідомо здригнувся й відскочив убік, потім підійшов і поправив пута, котрі все ще у великій кількості залишалися на могутньому тілі Сутності Української нації.

– А це що сталося? – запитала дівчинка.

– Це все ті окаянні сповідники Рідної Української Національної віри. З кожною їхньою Священною Годиною Самопізнання, з кожною молитвою з Велета спадає один ланцюг. Ще трохи і він зможе розірвати решту кайданів і остаточно звільнитися, а тоді, напевно, захоче спитати з нас за всі століття своєї неволі...

– Хто ж такі ті люди, сповідники Рідної Української Національної віри, і де можна їх знайти? – не заспокоювалося дівча.

Ангел було вже розтулив рота для відповіді, але запнувся на півслові.

– Я й так розповів тобі забагато. Пора повертатися, – сказав він і торкнувся долонею лоба дівчинки.

...Вона прокинулася у своєму ліжку. «Який дивний сон, – подумала дівчинка. – Могло ж наснитися таке. Але де я могла чути про Рідну Українську Національну Віру?..»

На дворі лише світало, але дівча вже не могло спати. Всю душу й помисли заповнило лише одне жагуче, пристрасне бажання – знайти тих людей, про яких йшлося уві сні, сповідників Рідної Української Національної віри.

На дужому тілі Велета лопнув ще один ланцюг.

Святослав ВОЙТКО