ГОСПОДАРІ чи НАЙМИТИ?
Земля
як природний ресурс, насамперед сільськогосподарського використання,
завжди була і буде важливим об'єктом боротьби людей між собою.
Методи захоплення землі можуть бути різними: шляхом війни, економічним
розоренням, шахрайством і навіть законодавчими документами
У
хвалення Земельного кодексу Верховною Радою України, за яким земля
стає об’єктом приватної власності й товаром, та політика уряду
щодо розвалу великих сільськогосподарських підприємств (колишніх
колгоспів і радгоспів) можуть призвести до масштабного перерозподілу
земель на користь бізнесменів (здебільшого неукраїнців), які контролюють
ринки збуту сільгосппродукції від районного до Міжнародного масштабу
та мають великі фінансові ресурси, і навпаки – до розорення більшості
українських селян, втрати ними своїх земель. Селяни змушені будуть
мігрувати у зросійщені міста та за кордон, де поступово асимілюються.
Кількість мігрантів ще більш зросте в разі приєднання України
до Європейського Союзу. Адже там високий рівень життя, і це «магнітом»
притягує всіх мігрантів. Крім того, дрібні фермерські господарства
можуть не витримати конкуренції з могутнішими західноєвропейськими
аграрними фірмами і розоритися. У результаті – замість колишніх
колективних господарств і дрібних ферм постануть великі латифундії,
а українці стануть на своїх колишніх землях наймитами.
Села,
які фактично обезлюдніють, поступово заселять мігранти з країн
Азії й Африки, котрі є носіями чужих для нас культур. Із Заходу
до нас можуть ринути багатші від нас поляки (які лобіюють вступ
України до ЄС не тільки заради економічної користі, вони хочуть
знову повернутися на українські землі як колоністи), румуни (з
тими самими намірами), німці тощо. Тоді вже точно можна буде розпрощатися
з ідеєю зробити Україну українською.
Чому
це може статися? По-перше, швидкий добровільно-примусовий перехід
сільського господарства на ринкові умови господарювання та спроби
подрібнення великих господарств на невеличкі ферми неодмінно вестиме
їх до розорення. Адже відомо, що більшим господарствам легше вижити
в ринкових умовах, бо в них кращі технічні й технологічні можливості,
добре розвинуті відділи маркетингу та збутові мережі, нижча собівартість
продукції (через масштабність виробництва). У дрібних фермерських
господарств ці параметри куди гірші. Розорення дрібних фермерів
та політика великих землевласників, спрямована на мінімізацію
кількості робочих місць і на збільшення механізації праці, призведе
до масового безробіття на селі, подальшого зниження рівня ціни
робочої сили, і а результаті – до масової еміграції селян. По-друге,
в українських селян ще недостатній досвід діяльності в ринкових
умовах, погане знання економічного законодавства (яке, до того
ж, недосконале і слаборозвинуте), справжньої ціни на землю. Вже
тепер це спричинює масове шахрайство на селі й численні обмани
в торговельних, орендних відносинах, скупку за безцінь родючих
земель тощо. По-третє, посередники (від районного до міжнародного
масштабу) часто блокують доступ виробників сільгосппродукції до
ринків збуту; поступово витісняють з базарів українських селян,
які змушені за безцінь оптом продавати свою продукцію торговцям-перекупникам,
здебільшого особам азійських національностей, котрі заполонили
вже наші базари. На міжнародному рівні торгівля сільгосппродуктами
теж міцно схоплена великими посередниками (трейдерами), які скуповують
продукцію в українських виробників майже за її собівартістю (наприклад,
пшеницю). По-четверте, в Україні все ще слабо розвинений ринок
сільгосптехніки, міндобрив, пального, що зумовлює високі ціни
на них, а значить, і підвищує собівартість сільгосппродукції.
Ринкова ж її ціна, навпаки, низька – через перевиробництво (особливо
на зерно, молочні вироби). Усе це створює нееквівалентний обмін
між сільським господарством і промисловістю на користь останньої.
І якщо великі господарства ще можуть якось вижити, то дрібним
фермам це зробити важче. По-п’яте, протекціоністська політика
ЄС, Росії, ряду інших країн з недопущення на їхні ринки українських
сільгосптоварів робить подальше інвестування в аграрний сектор
України невигідним і просто шкідливим. Тому діяльність емісарів
із Західної Європи та США, які фінансують всілякі програми з приватизації
землі та заохочують фермерів брати кредити під заставу землі,
можна вважати спробою великомасштабного обману українських селян.
Посилене інвестування аграрної галузі призведе до ще більшого
перевиробництва сільгосппродукції, а через те, що зарубіжні ринки
заблоковано, ціни на неї знову впадуть. А це вже обернеться масштабним
розоренням фермерів. Ті з них, хто візьме кредити, не зможуть
їх повернути і змушені будуть розплачуватися своєю землею. Вона
ж дістанеться тим, хто підкидає нам ідейки щодо приватизації землі,
її товарообігу, популярного інвестування й кредитування сільгоспвиробництва...
Слід
сказати, що розорення українського сільського господарства вигідне
не тільки великим трейдерам чи олігархам, а також і цілим країнам,
особливо тим, у яких сільське господарство є важливою галуззю
економіки чи менш прибуткове, ніж українське. По-шосте, макроекономічна
нестабільність може також зашкодити фермерам. Наприклад, підняття
світових цін на пальне призведе до зростання собівартості ціни
сільгосппродукції та падіння попиту на неї.
На
мою думку, таке становище можна виправити. По-перше, слід змінити
Земельний кодекс, в якому закріпити виключно загальнонаціональну
(державну) власність на землю, а за суб’єктами господарювання
– лише права володіння і користування землею, які надаються їм
державою тимчасово чи довічно (для корінних мешканців сіл), але
без права розпорядження. Тобто земля не повинна бути об’єктом
купівлі-продажу. Окремі фермери чи колективні господарства в разі
припинення господарської діяльності передають землю у власність
Держави, яка може на тих самих правах передати її іншим за орендну
плату. Земля повинна надаватися у володіння і користування лише
громадянам України і українського походження. Такі заходи унеможливлять
скупку українських земель вітчизняними олігархами та всілякими
зайдами з чужих країв. По-друге, не слід розвалювати великі колективні
господарства, а лише законодавче правильно відрегулювати в них
виробничі відносини, щоб кожен член такого господарства (акціонерного
товариства, товариства з обмеженою відповідальністю тощо) знав,
що і скільки йому належить, свої права і обов’язки, як увійти
в товариське господарство і як з нього вийти. По-третє, слід законодавчо
врегулювати можливість для фермерів об’єднуватися в союзи, щоб
витримати конкуренцію з аналогічними фірмами ЄС, США та інших
розвинених країн в разі вступу України в ЄС та СОТ. По-четверте,
держава повинна сприяти вітчизняним виробникам у збуті сільгосппродукції.
Слід створити спеціальні державні маркетингові організації, які
б за помірну плату шукали оптових покупців сільгосппродукції чи
допомагали б розбудовувати збутові мережі, у т. ч. і за кордоном.
Можна також створити суспільні ринки для продовольчих товарів,
як це робиться в Нідерландах. Земля там не є приватною власністю
(а тим більше товаром), проте врожаї – одні з найкращих у світі,
на гірших землях, ніж у нас, успішно реалізуються на ринках. Держава
виступає там свого роду гарантом збуту продукції. Отже, не приватна
власність на землю сприяє продуктивності сільгоспвиробництва,
а можливість виробників вигідно реалізувати свою продукцію на
ринку. По-п’яте, не слід поспішати вступати у всілякі союзи на
зразок ЄС, ЄврАзЕС чи СОТ. Треба розвивати і поглиблювати внутрішньо-українську
інтеграцію, насамперед економічну, сприяти збільшенню попиту на
продовольство всередині країни шляхом розширення мережі високотехнологічних
підприємств харчової промисловості. Остання формує значний попит
на сільгосппродукцію. Можливе також створення потужних агропромислових
об’єднань із замкнутим циклом виробництва, в яких сільгоспвиробники
матимуть гарантований збут своєї продукції. Разом із підприємствами
харчової промисловості вони складатимуть єдину господарську систему.
По-шосте, слід активно розвивати ринок сільгосптехніки, з розширенням
і наповненням якого ціни на трактори, комбайни та іншу техніку
будуть знижуватись, що вигідно для фермерів.
Цей
перелік заходів можна продовжити. Не завадило б також вивчити
і застосувати досвід аграрного господарювання в таких високорозвинутих
країнах, як Нідерланди та Ізраїль, де на бідних землях і за відсутності
приватної власності на землю вирощують дуже високі врожаї і успішно
їх реалізують. Отже, позитивний приклад є, були б тільки воля
й бажання його наслідувати й розвиватися.
Ігор
КОВАЛЕНКО,
«Українське Слово»
