Україна
тупцює на місці. Немає економічних див, дипломатичних проривів,
якісно нових ідей у політиці. Кожного дня ми спостерігаємо по
телевізору одну й ту саму картину: черговий конфлікт між Секретаріатом
Президента – Кабінетом Міністрів – Верховною Радою – Опозицією,
декілька рейдерських атак на підприємства, убивств бізнесменів
чи журналістів. І чомусь такий порядок речей у власній країні
дивує нас все менше і менше. Підкрадається повний «стабілізєц».
Що
ж є причиною перетворення молодої перспективної держави на тихе
застояне болітце скраю Європи? Дати чітку однозначну відповідь
на це складне запитання дуже важко, проте, на думку автора,
основною передумовою настання нового періоду «застою» в недалекому
майбутньому може стати незмінність головних політичних гравців,
людей, у чиїх руках зосереджена реальна влада в Україні.
Після
останніх парламентських виборів багато хто говорив, що спостерігається
позитивна тенденція до ротації депутатів усіх рад. Можливо,
на рівні персоналій це твердження справді відповідає дійсності,
але на рівні партій та виборчих блоків маємо дещо іншу ситуацію.
Згідно
з даними Центральної Виборчої Комісії, за результатами виборів
до Верховної Ради України 2006 року трьохвідсотковий бар’єр
подолали п’ять партій та блоків: «Партія регіонів», «Блок Юлії
Тимошенко», «Народний Союз «Наша Україна», «Соціалістична партія
України» і «Комуністична партія України». Трохи недотягнули
прогресивні соціалісти.
Тепер
корисно згадати яку ж картину ми мали у 2002 році. Народними
депутатами за пропорційною системою стали кандидати від шести
партій та блоків: «Виборчий блок політичних партій: Блок Віктора
Ющенка «Наша Україна», «Комуністична партія України», Виборчий
блок політичних партій «За Єдину Україну!», Виборчий блок політичних
партій «Виборчий блок Юлії Тимошенко», Соціалістична партія
України, Соціал-демократична партія України (об’єднана). Як
ви думаєте кому трішки не вистачило електоральної підтримки?
Правильно, Виборчому блоку політичних партій «Блок Наталії Вітренко».
Отже,
мінімум чотири останніх роки при владі в державі перебувають
одні й ті ж самі п’ять-шість політичних сил, враховуючи спадкоємність
від блоку «За ЄдУ!» до «Партії регіонів». Це на тлі більш ніж
ста двадцяти офіційно зареєстрованих партій. Об’єднані соціал-демократи
хоча й програли останні парламентські перегони, проте все одно
були повернені до влади в особах двох міністрів чинного уряду.
З
такого простого й наглядного прикладу легко вирахувати тих кількох
людей, які вже багато років незмінно керують нашою багатостраждальною
країною. І не важливо хто з них зараз президент, хто прем’єр,
хто спікер, а хто лідер опозиції. Нові вибори змінять їхні посади
але не суть політичного становища в Україні.
Вони
й надалі будуть створювати різні конфлікти в суспільстві, щоб
показати видимість запеклої боротьби й непримиренності з суперниками,
тому що з чогось таки треба отримувати позначки «за» на виборчих
бюлетенях.
Знову
поділять нас на упівців і енкаведистів, капіталістів і комуністів,
націоналістів і москвофілів чи банально: на помаранчевих та
біло-блакитних (кольори можуть змінюватися в залежності від
естетичних поглядів реальних Гравців). А ми знову підемо й проголосуємо
за знайомі, в значній мірі остогидлі обличчя.
Сьогодні
вони кажуть нам: народ свою справу зробив, тепер ми самі з усім
розберемося виключно «правовими методами». Насправді ж, така
поведінка викликана страхом перед днем, коли народ може розібратися
з ними, днем, коли може бути проведена люстрація не за партійною
ознакою, а всіх вищих посадовців, які перебували при владі за
останні шістнадцять років.
Шанс
щось дійсно змінити в державі був під час помаранчевої революції,
але дуже мізерний. Тому що ми лили воду на чужий млин: хоча
революцію творив середній клас, та задум йшов від олігархів.
Вони ж здійснювали й координацію, направляли народні сили в
русло, яке, в першу чергу, було вигідне їм.
Сьогоднішня
ситуація в країні потребує рішучих змін, де і задум, і реалізація
були б народні. Здійснити це дуже важко, бо ми звикли, щоб нашу
боротьбу за свої права організовував хтось зі сторони, «виводив»
на мітинги, пікети та інші акції. Та іншого виходу ми не маємо.
Хто
ж при такому станові речей повинен очолити політичний рух за
повернення реальної влади українській нації? Звичайно, найсвідоміша
та найактивніша її частина – рунвісти.
Ми
повинні збагнути, що ні Ющенко, ні Тимошенко, ні, тим паче,
Мороз із Януковичем нічого в нашій країні на краще не змінять,
тому що вони перебувають при владі впродовж багатьох років і,
якби хотіли, то змінили б уже давно.
Вихід
один – активно брати участь у політичних процесах самим. Ті
рунвісти, котрі вже є членами партій, повинні домагатися якомога
більшого впливу. Займати ключові пости і допомагати в цьому
своїм побратимам і посестрам, перебирати на себе якнайбільше
повноважень для ухвалення партійних рішень. Ми повинні зрозуміти,
що навіть найрадикальніша найнаціоналістичніша партія не зможе
створити могутню Українську державу, тому що всі вони протягом
шістнадцяти років товчуться в ідеологічному болоті й уже давно
там загрузли по вуха. Це під силу лише сповідникам Рідної Української
Національної Віри.
Тож
не вірмо сьогоднішнім «партійним поводирям», усі вони встигли
продати кожного з нас по декілька разів. Шістнадцять років –
досить вагомий випробувальний термін, тож пора звільняти чільників,
що не виправдали покладеної на них народної довіри.
З
нами Дажбог, а значить і Правда!
Святослав
ВОЙТКО