|
|
(уривок
з поеми)
Внук
Дажбога (мудрець-ясновида)
Тихо мовив звитяжним братам,
Що не Бог на Русі – син Давида.
І науку давав Русичам.
«Русичі!
Зайди хитрі, як змії,
І голодні, як хижі вовки,
Хочуть Ваші серця і надії,
Як ту рибу зловити в сітки.
«Під
їх усміхом схована трута,
Під їх вірою – змова й обман.
Єрей знаний з давен баламута,
На Русі ставить грецький капкан.
«Многобожжя
народи всі мали.
Многобожжя було і в Жидів.
Садукеї його скасували
В Ізраелі наказом царів.
«Садукей
(цар юдейський) Йошия
Однобожжя наказом створив.
І сказав (вчувши це) Єремия,
Що бог Ягве богів покорив.
«Нині
є на Русі (Україні)
Наші рідні закони, Боги,
Не черпають вони з Палестини
Ні любові, ні слав, ні снаги!
«Мудра
й руса глава України
Однобожжя сама утвердить
Їй не треба чужої доктрини,
Щоб чужими шляхами ходить!
«Недостойно
чужими краями
Волочитися – віри шукать...
Краще ріки хай будуть богами,
Ніж чужинцю поклони складать.
«Бог
чужий – чужоземна наука
Про чужих легендарних дідів.
Не шукайте (бо це буде мука!)
На чужинах божественних слів.
«Якщо
в рідній Русі є потреба
Віру в Бога Єдиного мать,
То приймаймо її просто з Неба –
З рук чужих недостойно приймать.
«Внуче
гордий Дажбога, ніколи
Бідним зайдам твій Рід не жалів
Дати хліба шматок, дати соли,
Дати миску смачних пирогів.
«Внуче
гордий Дажбога, правдива
Рідна Віра твоя і твій меч.
І постава твоя гордівлива,
Сила мужня гартованих плеч.
* * *
Богдан
КУШНIРИК
(Тернопіль)
ПОМИЛКА
ВОЛОДИМИРА
Не
дай мені, Господи, в гніві померти!
Так хочеться бачити людство в любові.
Розкольників в порох дорожній розтерти –
Нехай проростають кропивою в полі!
Але
ж не було на Дажбожій Вкраїні
Дикунської кари – прийшла з Візантії,
Ніхто не закидував грішних камінням,
Ніхто не калічив повій і злодіїв.
Їм
Віче сказало: – Покиньте державу!
Отак би сьогодні: ні крові, ні злоби!
А наші суди оправдають Вараву,
Бо наші суди, як в артерії тромби.
Всі
наші суди – бізнесові структури,
А адвокатура – дівиця продажна,
А кодекс законів – макулатура!
Купуються всі прокурори й присяжні.
В
Дажбожії чітко громада рішила
І наче відрізала палець гниючий.
Прийшов Володимир і кров заюшилась...
Невже цього прагнув Господь Всюдисущий?
Хто
б порадив, брате, як нам далі жити?
В українській владі – злодії й бандити.
Гетьман наш – сандаля на нозі у Фіми,
Хочуть, щоб ми впали знову на коліна.
Щоб
не було націй, тільки смирні ґої,
Виснажені в праці нові соцгерої
Без землі, без хати, без сім'ї, без роду.
...Щось робімо, брате, люди ж ми – не хроби!
Зрада,
брехня і злодійське свавілля
Ось України спотворені дні!
Чи не податися знову в підпілля,
Щоб не втікати в світи від рідні
Щоб у боях захистити державу
Від знахабнілих чужинців-заброд,
Щоб оправдати минувшини славу,
Яку заслужив непокірний народ.
Нас забалакують різні "месії"
Цінами душать, в обличчя плюють.
З відчаю п'є селянин і не сіє…
Як поховати образу і лють?
Хто ж врешті-решт нас покличе до бою?
Ворога кожного знаю в лице.
Або ми вільні, достойні героїв,
Або затягнуть на шиї сільце.
Зайда, як кліщ, в Україну вчепився
Про геноцид не говорить ефір
А щоб ти, вороже, вже подавився,
Як небезпечний для всесвіту звір.
Не дочекаюсь господньої кари, –
Доки є сили, я поклику жду.
Хай упаду, але зрадників пару
В зраджену землю таки покладу!
|
|
