У
числі 29 «СО» під рубрикою «Радимо задуматися» прочитав статтю
Ігоря Коваленка «Південний вектор». Думки автора щодо можливої
турецької експансії мені видалися слушними. Але наступні публікації
викликали спочатку здивування, а потім і обурення. Звідки така
ненависть до кримських татар і чому її треба культивувати серед
українців?
По
радіо часто наводять слова Костомарова, що правдива любов історика
до своєї вітчизни може виявлятися тільки у суворій повазі до
правди. От цієї поваги автор не демонструє. Чого варте твердження,
що кримські татари не є корінним народом Криму? Автор починає
це дослідження ще з раннього палеоліту... Хіба це серйозно?
Адже з того часу скільки було великих переселень народів! І.
Коваленко радить кримським татарам «визначитися,
хто вони, і де їхнє місце» – чи то в Монголії, чи
то в Барабинських степах, чи в Туреччині, але тільки не в Криму,
бо вони туди «прийшли як загарбники».
Та схаменіться, пане історику! Якщо йти за вашою логікою, то
угорців слід виселити чи то в Поволжя, чи то на Урал, африканерів
– у Голландію, а вже сучасних американців взагалі розігнати,
бо вони набагато пізніше поселилися у Новому Світі, ніж татари
в Криму. Автор залишає за татарами право залишитися в Криму,
якщо вони приймуть українську культуру, світогляд, мову, хоч
і сам добре розуміє, що це неможливо.
Постає
питання, а навіщо взагалі когось асимілювати? (Вже московіти
доасимілювались, що й самі не раді). Чи Бог не дав права кожному
народу мати свою мову, культуру, релігію та батьківщину? Чи
так кортить повторити «подвиги» кривавого Сталіна з масової
депортації народів?
Та
й щодо асиміляції в Українську націю московітів у мене великі
сумніви. Наведу такий приклад. Після запровадження нових безнаціональних
паспортів я запитував у нашого депутата Левка Лук’яненка, як
це вони проморгали таку диверсію проти Українського народу.
На що він почав доводити, що це допоможе відчути себе українцями
тим людям, яких з різних причин позаписували росіянами і т.
д.
Я
зрозумів, що наших простакуватих українців знову обвели навколо
пальця... а тепер бачимо наслідки такої недалекоглядности. Коли
раніше в якомусь місті було, наприклад, 60 відсотків українців
і 40 відсотків московітів, то можна було ставити питання про
відповідне співвідношення шкіл з українською і московською мовою
навчання. А зараз у цьому місті сто відсотків «граждан Украины»,
але всі «рускоязичниє» і спробуй там хоч одну українську школу
відкрити...
Ще
один наслідок. Колись навіть у біографіях членів політбюро вказувалась
національність. А зараз ми не знаємо національности навіть кандидатів
у президенти. Що вже говорити про партійні списки. А там поряд
з фельдманами, гіршфельдами, суркісами повно червоненків, порошенків,
пінчуків та інших «українців».
Ось
де головна загроза, пане Коваленко! Не західний, не південний
і навіть не північно-східний вектори нам загрожують, а той вектор,
що встромився в саме серце України. І за спиною того «вектора»
стоїть не якась там Туреччина чи Румунія, а практично всі наймогутніші
держави світу, де править той же сатанинський сіонізм.
Ще
якось пручається, огризається від того спрута мусульманський
світ, хоч сили нерівні. А ви, пане Коваленко, хочете нас ще
й з татарами зробити ворогами, щоб проти України настроїти ще
й ісламські держави вкупі з «Аль-Каїдою». Тут вже нам не допоможуть
ніякі «антитерористичні» угоди, бо при нашій безхребетності
та розхлябаності досить підірвати хоч одну греблю на Дніпрі,
щоб змило всі міста нижче за течією. Або висадити якусь АЕС...
То навіщо ж нам самим наживати нових ворогів, коли й від старих
не можемо випручатися? Раджу задуматись...
Олег
КУШНІР, Волинь
*
* *
КОМЕНТАР
РЕДАКЦІЇ
Ми
подаємо тут альтернативну думку з приводу майбутнього клопоту
України з татарами. Редакція може підписатися лише під тією
тезою, що найбільшою загрозою Україні є той вектор, який у серце
встромився. Але ж. Може у зв’язку із цим припинити опиратися
тиску Заходу? Може румунам віддати Буковину, а угорцям Закарпаття?
Може перестати пручатися перед Московською експансією? Гадаю,
що автор так не думає.
Він
тут виступає як поборник правди. Однак такої національности
як «правдолюб» не існує. Колись У. Черчілль озвучив ту істину,
про яку пам’ятали і пам’ятають всі державні люди: «У
Британії немає ні постійних ворогів, ні постійних друзів, а
є лише постійні національні інтереси». Підтримуючи
татар, віддаючи їм Таврію, автор виступає тут не в ролі українського
патріота, а кримськотатарського.
І
не треба боятися «Аль-Каїди» – у неї свого клопоту вистачає.
Не вибухають же греблі на Волзі через війну в Чечні. А якщо
головним і єдиним клопотом України є світовий сіонізм, то чи
не краще тоді прийняти Іслам і заодно з арабами проти нього
боротися? Але ми, принаймні в майбутньому, Україну все ж бачимо
гравцем на світовій геополітичній шахівниці.
У
зв’язку з цим наш часопис і надалі буде подавати аргументовані
думки, котрі йдуть врозріз із думкою редакції, однак ми на своїх
сторінках будемо продовжувати ламати зашкарублість мислення
віками бездержавного народу з християнською звичаєвістю, котрий
мав єдиний клопіт – визволитися з рабства – у кращому випадку
оружно, проте зазвичай виторговуючи чи виплакуючи собі трошки
свободи. Бо в цьому світі – як на борцівському килимі – не лише
задля перемоги, а щоб принаймні не бути заваленим, треба не
про справедливість розповідати, а відчайдушно тиснути на суперника.
А ми ж про перемоги мріємо.