Земля
чи округ?
Уже
давно певними політичними силами суспільству нав’язується думка
щодо зміни в Україні адміністративно-територіального устрою шляхом
зменшення кількості областей, їх укрупнення (створення земель).
Аргументується це тим, що нібито в Україні занадто багато областей
і це не сприяє економічним відносинам, не враховує реґіональних
особливостей, суперечить історичному поділу. При цьому наводиться
досвід федеративної Німеччини з її шістнадцятьма землями, але
замовчується про досвід не менш розвиненої Франції, яка поділяється
на 96 департаментів.
Небезпека
реґіоналізації
Уявімо
собі ситуацію, коли кількість адміністративно-територіальних одиниць
в Україні зменшиться, створяться великі землі. Це, по-перше, призведе
до посилення реґіональної еліти (особливо проросійської на Сході
й Півдні) і до ослаблення центральної (що сприятиме дезінтеграції
країни). По-друге, ще більше посилиться вплив таких великих (і
зросійщених) міст, як Харків, Одеса, Донецьк тощо, і послабиться
вплив невеликих міст, де відсоток українців більший, а ступінь
їх зросійщеня менший. По-третє, активізується внутрішньореґіональна
інтеграція на шкоду загальнодержавній (економічній та етнонаціональній),
що призведе до політичного, економічного й мовного відособлення
одного великого реґіону (землі) від іншого. По-четверте, у таких
автономних землях на Сході й Півдні остаточно закріпиться стан
зросійщення українців (влада на місцях уже зараз саботує виконання
закону про мову, наприклад у Харкові, Донецьку тощо, а що буде,
якщо влада в реґіонах матиме ще більші повноваження) і це призведе
до остаточного поділу України за мовною ознакою. Перелік негативних
наслідків такої реформи для української нації можна продовжити:
наберуть обертів потужні реґіональні політичні партії і клани,
реґіональні силові структури (вже нині призовники служать у реґіонах
свого проживання), з’явиться реґіональне трактування історії України,
а потім, гляди, ще й з’являться нові нації, такі як донбасівці,
кримчани, галичани та ін. Усьому цьому хаосу й розколу, безумовно,
сприятиме поділ України, насамперед, на так звані історичні землі.
Цей «історичний» поділ був нав’язаний українцям недолугими князями
в період роздроблення Київської Русі, а потім, у період багатовікової
окупації, – Литвою, Польщею, Росією, Угорщиною, Румунією, Австрією,
а також турками і татарами (особливо кримськими). Його відновлення
тільки закріпить і поглибить реґіональні відмінності української
нації.
Позитивний
приклад
А
от, наприклад, французи відмовилися від поділу на історичні землі
й перейшли до поділу на невеликі департаменти, які зовсім не збігаються
із межами історичних земель. Це було зроблено для того, щоб консолідувати
Францію і французьку націю та уникнути можливого розпаду країни,
оскільки південні французи (провансальці) відрізняються від північних
мовою (яку не хочуть визнавати північні французи) і культурою,
а ще є численні нацменшини з їхнім сепаратизмом: бретонці, корсиканці,
баски тощо. Крім того, самі французи поділяться за історичними,
культурними й діалектними ознаками не тільки на французів Іль-де-Франс
і провансальців, а й на бургундців (офранцужених германців-бургундців),
нормандців (офранцужених норманів, тобто вікінґів), гасконців
(офранцужених басків) і т.д. Тому рішення про поділ Франції на
департаменти було правильним і цілком відповідало ситуації в країні.
Така ситуація нині існує і в нас, тому французький досвід при
розробці нового адміністративно-територіального устрою України
знадобився б, тим більше, що Україна і Франція є цілком співвідносними
за різними показниками (територією, населенням тощо). Проте в
нас, на жаль, не розуміють того, що такий унітарний устрій сприяє
становленню єдності націй (на прикладі французів), а натомість
багатьма політичними, особливо реґіональними (і, на жаль, деякими
націонал-демократами з блоків «Наша Україна» та Юлії Тимошенко)
– як проросійськими, так і деякими колами в Галичині – нав’язується
ідея укрупнених земель, розширення їхніх автономій. При цьому
наводиться приклад, насамперед, Німеччини. Але, по-перше, Німеччині
федеральний устрій було нав’язано країнами-переможницями після
Другої світової війни (була навіть ідея розчленувати її на кілька
частин), для того щоб не допустити відродження диктатури. По-друге,
у Німеччині є лише дві корінні нацменшини – фризи (східні) і лужицькі
серби, які значною мірою асимільовані й нечисленні, територіальних
автономій вони не мають. По-третє, самі німці вважають себе єдиною
і великою нацією і пишаються цим (чого, на жаль, не можна сказати
про значну частину українців), хоча й поділяються на саксонців,
баварців, франконців, тюрингів тощо, які різняться між собою,
особливо за мовою. Тож розділення є наслідком багатовікового роздріблення
Німеччини, при якому деякі відмінності між баварами, саксами,
франками та іншими давньогерманськими племенами збереглися до
наших днів. Однак усі німці пишаються собою, і їх не треба агітувати
розмовляти німецькою чи, наприклад, умовляти тюрингів не приєднуватися
до Чехії. Тому ніякі біди німцям не загрожують. Українці ж, на
жаль, не такі, як німці, і федералізація для України за німецьким
зразком призведе врешті-решт до її розвалу, як колишньої Югославії.
Можливий
устрій
На
мою думку, цьому можна запобігти, якщо обрати інший шлях розвитку
адміністративно-територіального устрою України. А саме: потрібно
не зменшити, а, навпаки, збільшити кількість адміністративно-територіальних
одиниць, розділивши області (у т. ч. і Крим), наприклад, на 100
округів, а округи можна поділити на общини, що являтимуть собою
окремі села, групи сіл чи міські мікрорайони. Такі округи можна
створити шляхом об’єднання кількох сільських районів в один округ,
а також надання статусу округів таким великим містам, як Київ,
Харків, Одеса та ін. (чи навіть розділити їх на кільки округів).
Нині Київ і Севастополь мають статус, наближений до області, тому
приклад є. Ні в якому разі не слід створювати автономні округи
за національною ознакою (що означає визнання певних територій
неукраїнськими в етно-національному сенсі), або округи зі спеціальними
економічними статусами (бо це означає обмеження суверенітету на
таких територіях, розрив цілісної економічної системи держави).
Якщо населення Україну становить приблизно 50 млн. чол., то округ
у середньому має налічувати близько 500 тис. чол. на території
площею 6037 км2. Звичайно, величини округів
можуть коливатися в певних межах. У Франції для порівняно рівноцінного
розподілу навіть Великий Париж поділений на департаменти: власне
Париж та інші прилежні до нього території. Як аргумент на користь
окружного поділу можна навести показники реґіонів деяких країн
Європи. Так, французький департамент у середньому становить 604
тис. чол. на 5666 км2, ірландське графство
(всього 26) – 138,5 тис. чол. і 2692 км2,
румунський повіт (всього 40 плюс 1 муніципалітет) – 554 тис. чол.
на 5805 км2,швейцарський кантон (всього
20 кантонів і 6 напівкантонів) – 270 тис. чол. на 1577 км2.
Отже, для багатьох країн властивий поділ на невеликі території,
і це не заважає їхньому економічному розвитку. А тепер порівняймо
середні показники сучасної української області з аналогічними
показниками реґіонів тих країн, на які люблять посилатися всілякі
«федералізатори» України. Середні показники української області
(всього 25, разом з Кримом, де Київ і Севастополь значаться в
межах своїх реґіонів) – 2 млн. чол. на 24148 км2
(а якщо Київ і Севастополь рахувати окремо, то буде 1852 тис.
чол. на 22359,3 км2), німецької землі (всього
16) – 5113 тис. чол. на 22312,5 км2, польського
воєводства (всього 16) – 2413 тис. чол. на 19562,5 км2,
іспанської автономної області (всього 17) – 2306 тис. чол. на
29706 км2, болгарської провінції (всього
9) – 933 тис. чол. на 12333 км2, шведської
провінції (всього 24) – 367 тис. чол. на 18750 км2.
Таким чином, навіть сучасна область України за європейськими стандартами
є досить великою, і тому твердження про те, що в Україні занадто
багато областей і що вони малі, є безпідставними.
Економічна
доцільність
У
Франції 96 департаментів об’єднані в 22 економічні райони, які
не є адміністративними, а створені з метою кращої координації
економічної політики держави. Ось середні показники французького
економічного району – 2636 тис. чол. на 24727,3 км2.
Ці показники є цілком співвідносними (особливо за площею) з показниками
українських областей. Тому, на мою думку, було б цілком розумно,
щоб сучасні українські області стали суто економічними районами,
а адміністративні функції виконували б округи. Позитивні наслідки
такої реформи очевидні. По-перше, покращиться оперативність управлінням
реґіонами і знизяться управлінські витрати (замість управлінської
вертикалі «центр – область – район – село (селище, мікрорайон
чи вулиця)» утвориться «центр – округ – община (громада, що може
бути селом, групою сіл, мікрорайонів у місті чи навіть окремою
вулицею)» через скорочення управлінської вертикалі, а ефективність
економічного планування не погіршиться, оскільки економічна структура
колишніх областей, які стануть економічними районами, збережеться.
Керівник округу (префект чи намісник повинен призначатися президентом
(або прем’єр-міністром у разі парламентської республіки) і бути
йому підзвітним, а самоврядування у формі ради общини має здійснюватися
на рівні общин. По-друге, посилиться значення невеликих провінційних
міст (які не є такими зросійщеними, як великі міста), що стануть
центрами округів і безпосередньо підпорядковуватимуться центрові,
і навпаки – такі зросійщені великі міста, як Харків, Одеса та
деякі інші вже не зможуть сильно впливати на україномовні сільські
округи, принаймні на їхню мовну та політичну орієнтацію (бо вони
їм вже не будуть підпорядковуватися). Проте економічним зв’язкам
така ситуація не завадить. 
По-третє,
економічний розвиток відбуватиметься рівномірніше, ніж раніше,
бо державні асигнування спрямовуватимуться безпосередньо до центру
округа не через обласний центр. Економічний ріст внаслідок цього
окружних центрів дасть поштовх розвитку сіл (особливо віддалених
від нинішніх обласних центрів), створюватиме для них ринки збуту
сільгосппродукції, а значить вигіднішим, сприятиме зростанню міцного
українського середнього класу на селі та в невеликих провінційних
містах. По-четверте, державі буде легше проводити економічну й
національно-культурну політику, спрямовану на інтеграцію територій
до загальнодержавного економічного, політичного й національно-культурного
організму, до єдиної системи (а не до сукупності реґіональних
систем при земельному устрої), легше здійснювати відродження української
нації завдяки обмеженню впливу антиукраїнських (передусім проросійських)
партій і кланів, що нині зосереджені у великих містах Сходу й
Півдня України.
Узагалі,
така унітарність сприятиме внутрішній інтеграції української нації,
стиранню реґіональних відмінностей, асиміляції неукраїнських груп
населення. Тому вважаю, що поділ України на округи був би найкращим
варіантом, і гідної альтернативи йому немає.
Ігор
КОВАЛЕНКО,
«Українське слово»
продовження
теми
