ХТО
ТИ Є, УКРАЇНО?
Подивіться
лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова...
Все розберіть... та й спитайте
Тойді себе: що ми?
Чиї сини? Яких батьків?
(Т. ШЕВЧЕНКО, «І мертвим і живим...»)
3.
СПАДКОЄМЦІ
ТРИПІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
Найбільш
вражаючим є те, що існування єдиного етносу з трипільських часів
до наших днів на території сучасної України беззаперечно підтверджується
археологічними, лінгвістичними даними, топонімікою тощо, але не
визнається нашими істориками. Вони готові приписати створення
трипільської культури будь-кому, лише не рідному народові.
Обряд
трупоспалення призвів до того, що ми не маємо антропологічних
даних із доби розквіту трипільської культури. Тому дивно, що деякі
історики знайдені поодинокі черепи того часу вважають випадково
збереженими і використовують для незаперечної антропологічної
характеристики трипільців. Але найвірогідніше, що ці черепи просто
належать представникам іншого етносу (за сучасною термінологією
– меншині), котрі не використовували традицій трупоспалення.
Допоки
не з’являться достовірніші дані, логічніше вважати, що антропологічний
тип більшості трипільців був такий же, як у тієї людності, котра
найдовше залишалася жити на території України і котра успадкувала
найбільше елементів від трипільської культури.
Характерні
ознаки духовної культури трипільців починаються ще з пізньопалеолітичних
культур Мізина, Молодови, Кам’яної Могили та інших. Пізніше вони
систематично повторюються в усіх основних місцевих культурах,
які змінювали одна одну: чорноліській, зарубинецькій, черняхівській,
часів антської держави і княжої доби, – поки, насамкінець, ці
ознаки не стали основою культури сучасного українського народу.
А це значить, що якраз український народ є головним носієм і нащадком
трипільської культури – по суті, він був українським етносом уже
в трипільський період.
Академік
Петро Толочко в передмові до «Давньої історії України» (с. 7)
пише, що «не зафіксовано жодного факту
цілковитої зміни етносів... якась частина... неодмінно залишалась
жити на своїх предковічних місцях (передусім це стосується хліборобів
лісостепової зони)». Але допустити, що українці-русини
і є той самий рільничий народ, який незмінно з трипільських часів
(а то й з часів останнього льодовика) прогинається під ударами
долі, але не залишає рахманну землю, П. Толочко, як і більшість
наших учених, не наважується. Мабуть, на заваді дух меншовартості.
Ні
ординська навала, ні польське чи москвинське гноблення, ні імперсько-більшовицькі
і фашистські війни, штучні голодомори і масові переселення, ні
комуністичний Чорнобиль не змогли примусити український народ
покинути цей край. Чому ж такою неймовірною здається думка, що
й раніше не знайшлось такої сили, яка б змогла це зробити? Тим
більше, що наші предки почали будувати захисні укріплення лише
в Х–VІІІ ст. до н. е. (чорноліська культура). А це свідчить, що
протягом 2–3 тисяч років праукраїнці-орії жили без спустошливих
воєн! На них впливали лише зміни клімату та, в благодатні періоди,
перенаселення.
Пізніші
тимчасові відступи через тиск кочівників, або міграції частини
нашого народу на неосвоєні чорноземні території в історії відомі,
але вони суттєво не змінювали етнічного складу людності на землях
сучасної України.
Той
же П. Толочко визнає (там же, с. 8):
«... можна з усією певністю твердити, що цілий ряд елементів трипільської
культури – система господарства, топографія поселень, декоративний
розпис будинків, характер орнаментальних мотивів розмальованої
кераміки тощо – стали органічною належністю культури українського
народу». Чи так уже важко після цих слів збагнути,
що сучасні українці і є спадкоємцями прадавніх трипільців?
4.
КРИЗА ТРИПІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
В
історичному минулому є загадкові збіги. Так, занепад трипільської
культури, переселення лелегів-пелазгів у Середземномор’я й аріїв
у Індію, поява в степах Причорномор’я кімерійців – все це відбувалось
послідовно і мало взаємний зв’язок.
На
думку археологів, у III тис. до н. е. трипільська культура розпалася
на Софіївську, Усатівську, Бринзенську та Городоцьку археологічні
культури. На основі трипільської розвинулася арійська цивілізація.
У
другій половині III тис. до н. е. наступає чергова хвиля розселення
з території України у південно-західному напрямі. В кінці III
тис. до н. е. територію Малої Азії, Греції, Італії і всього Середземномор’я
заполонили племена лелегів-пелазгів.
В
середині II тис. до н. е. ще одна група арійських племен переселилася
в Індію та в Іран.
Розквітом
хліборобства і осілого тваринництва завершується пізній бронзовий
вік (1700–1200 рр. до н. е.). Це відбувалось в умовах вологого
клімату початкової фази регресії.
Наприкінці
II тис. до н. е. (приблизно 1300 р. до н. е.) наступає чергова
різка зміна клімату. Засуха в Причорномор’ї і в Наддніпрянщині
(1300–900 рр. до н. е.) привела до кризи в хліборобстві і до скорочення
населення (М. Чмихов).
Як
уже згадувалось, у трипільському суспільстві необмежену владу
мали жерці-брахмани. Але погіршення кліматичних умов і криза осілих
форм господарювання послабили їхній вплив. Можливо, серед жерців
стався релігійний розкол, і арії, відокремившись від свого народу-батька,
під керуванням частини брахманів вирушили у Месопотамію, в Індію
та в Іран. В українців збереглася легенда про переселення «рахманів
за Синє море».
На
щастя, арії-брахмани, прибувши в Індію та в Іран, назавжди письмово
зафіксували мову, звичаї, обряди, релігійний світогляд своїх і
наших предків праукраїнців-трипільців у Рігведі, Атхарваведі,
Яджурведі, Самаведі та інших ведах. Авесті та в епосах Махабгарата
і Рамаяна.
Якась
частина трипільців (з тих, хто залишився на батьківщині) в умовах
засухи вимушена була поміняти осілі хліборобство і скотарство
на мандрівні (напівкочові) способи життя. Порівняно недавно так
жили племена уральської сім’ї народів, в т. ч. предки москвинів,
у несприятливих кліматичних умовах півночі (серед лісів і боліт),
Стійка
і гармонійна система релігійних поглядів у таких умовах стала
розпадатись і залежати від роду господарської діяльності. Ось
чому «дрібнішають» колись єдині і могутні Прабоги, а велична космогонічна
релігія і духовність зазнають значних спрощень («приземляються»).
Так з’явились онуки Сонця (Дажбога). І хоча культ Сонця (яке вони
називали Колом, Прапредком, Дідом тощо) в них має безроздільне
панування, праукраїнці, на етапі релігійного розмежування, виводять
своє походження уже від різних батьків – Землі, Місяця, Зорі (Венери)
тощо. Відіграють все більшу роль боги-сузір’я – Перун, Тур, Овен
та інші (подаю за Братко-Кутинським).
Нащадки
Місяця
(Дідуха) займались скотарством. Вони сповідували культ Кози.
Символом влади у них був Кий, козяча чи бараняча шапка.
Пам’ять про їхні тотеми – місяць, козу, палицю-кий, зберігся в
ритуалі святкування Щедрого вечора (вареники-місяць, Коза). Їхній
бог-вівчар Перун (пізніше бог мисливців і воїнів) навіть витісняв
Дажбога на другий план.
Нащадки
Зорі
створили культ Зорі-Венери-Лелеки. Їхній тотем – птах Лелека.
Від нього частина трипільців називалась лелегами або пелазгами
(грецькою мовою пелазг або пеласг означав тотем
птаха лелеки). Ті, хто сповідував культ Зорі-Лелеки, залишились,
в основному, хліборобами.
Нащадки
Землі
сповідували культ Великої Матері в образі Змієногої чи Змієрукої
Богині-Праматері, Берегині, Богоматері, скитської Апі,
грецької Деметри тощо.
На
мою думку, абсолютно нелогічними є висновки істориків, що в цей
час з глибин Азії прийшли кочівники кімерійці. Адже абсурдно було
робити такі далекі і виснажливі переходи, щоб завойовувати спустошені
посухою землі і покоряти збіднілий від погіршання клімату народ.
Річ в іншому. Незважаючи на спільне етнічне походження, відмінності
в способах господарювання і, як наслідок, у релігіях, злидні викликали
ворожнечу серед «двоюрідних братів». Боротьба велась за верховенство
(царювання), а значить, за кращі умови життя, між скотарями, мисливцями
і хліборобами.
Кімерійці
– це та частина праукраїнців, яка врешті-решт і відвоювала право
на царювання. Серед них виникла могутня каста воїнів, яка замінила
мирні походи вчителів-брахманів на грабіжницькі набіги. Підкорена
(а можливо, і союзна їм) частина населення Наддніпрянщини ніколи
не залишала рільництва, тому вона й зберегла основні досягнення
трипільської хліборобської і духовної культури.
З
похолоданням і підвищенням вологості (900–300 рр. до н. е.) наступає
черговий розквіт хліборобства і осілого скотарства. Поступово
повертаються до осілого способу життя мандрівні хлібороби і напівкочові
скотарі. Мабуть, велику роль у мирному відновлені «трипільських»
способів життя і господарювання відіграли місцеві волхви – спадкоємці
і хранителі звичаїв та знань їхніх попередників брахманів. Повертаються
кімерійці (кімери-сумери), а потім і скіфи (скити-сколоти), котрі
в засуху, кілька віків тому, покинули свою землю, але зберегли
спільні звичаї, культуру, мову.
5.
ІНДОЄВРОПЕЙЦІ – ДІТИ ПРОТОУКРАЇНСЬКОГО ЕТНОСУ
Немає
підстав стверджувати, що у вікодавні часи, особливо в період існування
чорноліської культури, наші прапредки не зазнавали спустошливих
набігів кочівників. Але, немає жодних археологічних підтверджень,
що кочівниками були якісь незліченні орди з глибин Азії. Навпаки,
археологічні дані свідчать, як не дивно, що кімерійці, скіфи,
сармати, готи, гуни тощо, не вплинули на етнічний склад населення
в Середньому Подніпров’ї. Воно продовжувало зберігати етнічну
однорідність, свою культуру і після найнеспокійніших чорноліських
часів. А це свідчить, що місцеве населення чисельно значно перевищувало
«переселенців» і тому їх без сліду асимільовувало. Можливий інший
варіант – кочівники етнічно були дуже близькими з нашими предками.
Геродот,
який побував на українських землях у 454 – 455 рр. до н. е., описує
«гелонів» (тобто, сонцепоклонників). Основним заняттям «гелонів»
було орне хліборобство і торгівля з Ольвією. У 512 р. до н. е.
військо «гелонів» взяло участь у війні скіфів з персидським царем
Дарієм І. Перси спалили місто Гелон, адміністративний і культовий
центр у Середній Наддніпрянщині. Геродот вказує, що «гелони» живуть
у сусідньому районі з Поліссям, тобто на території літописних
полян. Це ж підтверджують Пліній, Птоломей, Солін та інші античні
історики.
Я
ж хочу звернути увагу на такий факт. Більш ніж тисячу років, починаючи
з чорноліської культури, місцеві хлібороби і осілі скотарі залишаються
одним і тим же етносом, але різними істориками називаються по
різному. Їх звуть кімерами, скіфами-орачами, просто скіфами, екологами,
венедами, аланами, сарматами, гунами, антами, слов’янами тощо.
Навіть Нестор державу слов’ян у черняхівську епоху (II–V ст. н.
е.) називає Великою Скіфією. А деякі історики називають населення
Середньої Наддніпрянщини і Причорномор’я одночасно кількома іменами:
скіфами і гунами (Пріск Панійський, Костянтин Порфірородний),
скіфо-аланами і сарматами (Птоломей), гелонами і сарматами (Стефан
Візантійський), венедами і гунами (Йордан), антами і гунами (Прокопій,
Йордан), скіфами, тавро-скіфами, росами і навіть таврами (Лев
Диякон) тощо. Цікаво, що деякі автори ототожнюють ці народи з
біблейними назвами. Так, Йосип Флавій (І ст.) в «Подіях давніх
літ» пише: «Магог царював над тим народом,
що ПІЗНІШЕ був прозваний магогами, а греки назвали його скіфами»,
Ієронім (V ст.): «Магог – це скіфи»,
Андрій Кесарійський (VI ст.) у коментарі до Апокаліпсиса: «Біблійні
племена гог і магог – це ті ж племена скіфи, що їх ми тепер називаємо
гунськими».
І
ні один історик не пояснює, звідкіля взялися слов’яни, і хто був
їхніми попередниками. На мою думку, це свідчить про те, що ядром
усіх воєнно-політичних союзів (кімерійських, скіфських, сарматських,
гунських тощо) незмінне був один і той же народ – нащадки місцевих
трипільців-протоукраїнців. Для найдавніших істориків було очевидним,
що цей народ воїнів, скотарів, хліборобів споконвічно проживав
на берегах Дніпра, тому й не виникало в них необхідності щось
пояснювати своїм сучасникам про їхнє походження.
Визнаючи,
що предки українського народу незмінно проживали на своїй території
з трипільських часів і те, що вони стали носіями трипільської
культури, наші дуже обережні вчені стверджують, що українці як
етнос почали формуватись не раніше антського союзу (V-VІ століть
н. е.). Менш обережні історики «осмілюються» цю дату віднести
до І ст. нової ери. Але в усіх випадках говориться про виникнення
спочатку протослов’ян чи слов’ян, потім уже їхній розпад на окремі
етноси.
Не
«аматори-націоналісти» і, на жаль, не українські історики, а іноземці
В.П. Алєксєєв і А.Ф. Мурант своїми дослідженнями (краніологія
та кров’яна антропологія) довели, що український етнос є одним
із найдревніших у Європі. Українці найкраще зберегли етнічну однорідність
і спорідненність зі своїми прадавніми (викопними) предками. Решта
слов’ян виявилися значно молодшими українського етносу і антропологічне
дуже різними. Дані найточніших, із нині існуючих, досліджень В.
Алєксєєва і А. Муранта і те, що серед начебто слов’ян є тюрки
(болгари), угро-фіни і монголи (т. зв. росіяни) свідчать, що частина
поліетнічної слов’янської спільноти утворилася шляхом асиміляції
різних народів прадавніми українцями.
Олексій
Братко-Кутинський (Феномен України, К., 1996, с. 22) підмічає:
«Якщо переважна більшість індоєвропейських
народів сформовані з однієї-двох підрас, то в формуванні українського
етносу брали рівноправну участь усі п’ять підрас аріїв: індоарії,
пелазги, скитоіранці, кельти-гали, тевтонці-слов’яни».
На
мою думку, це можливо лише в тому випадку, якщо усі ці підраси
послідовно у різні часи відбруньковувалися від могутнього праукраїнського
етносу.
Враховуючи
викладене у цій роботі, наважусь стверджувати, що не існувало
ні єдиного протослов’янського племені, ні загального слов’янського
народу. На мою думку, уже трипільська культура була протоукраїнською.
Трипільці стали батьками для всіх індоєвропейських народів, які
розійшлися в різні часи в різні боки. Першими відомими нам народами,
котрі відділились від прадавніх українців-трипільців, були шумери
та арії (III–II тис. до н. е.), а останніми – сербо-хорвати (VI–VII
ст. н. е.). Етнічна група народів, котра відділилася від українців
найпізніше й була названа згодом слов’янами, тому що найкраще
зберегла мовну і культурну близькість зі своїми батьками. В даному
випадку корінь назви слово підкреслює, що їх продовжує
об’єднувати, і чим саме ці народи найближчі.
В.
ВІТЕНКО, Ужгород
