Число 25
Березень 11005 р. Д.

Напишіть нам

Практичні питання
розвитку руху рідновірів

Перспективи

Зараз в Україні, як і у всіх сусідніх слов’янських країнах повільно, але впевнено розвиваються різні течії Рідної Віри. Оскільки Християнство – це релігія стара і поступово хилиться до своєї неминучої смерті, треба думати, вона все більше буде втрачати своїх вірних, а звільнене місце розподілять між собою різноманітні релігії, культи, а також атеїзм. Мені можуть заперечити, що зараз в Україні, а особливо в Польщі, відбувається відродження Християнства. Це так, але цей процес є виключенням із загальної тенденції – а причиною були довгі роки панування комуно-атеїстичної ідеології (котра, між іншим, мала всі ознаки релігії) і витіснення християнської. Сучасний християнський ренесанс у нас є лише протестом проти безбожної комуністичної доктрини, котрий доволі скоро вщухне.

Хто займе святе місце Християнства? Не виключено, і ми в це віримо, що тим ідеологічним стержнем слов’янських народів стане по-новому осмислені на сучасному рівні прадавні вірування наших народів.

Для нашої перемоги потрібно докласти багато зусиль, це кропітка робота кожного дня, до певної міри рутинна і невдячна, оскільки результати її будуть нескоро – їх треба чекати століттями. З іншої сторони, якщо форсувати події і штучно пришвидшувати результат, то ця дитина буде недоношеною чи буде викидень, як це сталося в Німеччині часів Гітлера. Там абсолютна більшість суспільства була, коли і не християнами в повному значенні цього слова, то з християнською звичаєвістю (ментальністю) і таке, дуже штучне накидання зверху язичницького начала, до того ж до кінця не розробленого, не напрацьованого і не випробуваного, привело до відомої катастрофи, коли Німецький народ після перших же невдач його легко відкинув. Рідновірське начало за якісь два-три десятиліття після тисячоліття християнського гніту і не могло увійти в плоть і кров народу, тому поразку можна було передбачити. І тому нам потрібно добре вивчити той рідновірський рух першої половини ХХ століття на німецьких землях, аби й собі не наробити помилок.

Способи переходу до Рідної Віри

Релігійний перехід може буди скачкоподібним (революційним) і поступовим (еволюційним). Скачкоподібний перехід (запровадження Ісламу) колись вдався Мохамеду, однак його розуміння Аллаха опиралося на кількасотрічні практики Юдаїзму, Християнства та різноманітних арабських вірувань, на основі чого і писав свій Коран Мохамед. І тому йому вдалося запровадити віру в єдиного Аллаха «за допомогою кривої арабської шаблі». Коли ж, повторюсь, тисячоліття панує християнська звичаєвість, то насадити багато в чому діаметрально протилежну – рідновірську – практично неможливо. Для прикладу, якби Лев Силенко народився тисячу років тому, то тоді б можливо було провести блискавичну, оперту на мечі, реформу Рідної Віри – зараз же цього, на жаль, не станеться. Ми приречені не на революційний, а на довгий еволюційний шлях і на більш-менш мирне співіснування з великою масою інших чужинських церков і культів. Відмічу, що все сказане стосується не самої лише РУНВіри, а всього рідновірського руху загалом.

Тепер спробуємо передбачити, як буде розвиватися у нас рідновірський рух. Перший варіант – коли маса різноманітних рідновірських течій створюють єдиний солідарний рідновірський рух, котрий можна умовно назвати єдиною релігією – як Індуїзм в Індії. Там весь конгломерат вірувань єдиним фронтом протистоїть іншим (чужинським) культам, не поборюючи один одного, або коли і поборюючи, то не бачачи в собі подібному рідновірському культі ворога, а лише друга, який «де-в-чому помиляється». Не знаю, як в інших слов’янських країнах, але аналізуючи стан справ в Україні, де, наприклад, деякі течії найбільшим своїм ворогом вважають РУНВіру (і не тільки), то сподіватися на подібний розвиток рідновірських справ не доводиться. Як би цього нам не хотілося. Бо, зрештою, звичаєвість (ментальність) Індуського народу відмінна від Українського, та й, підозрюю, не лише Українського, бо індійська звичаєвість в цьому плані багато в чому самобутня й неповторна.

Тому в нас можливий лише другий варіант? Він полягає в тому, що одна рідновірська течія, яка досягає найбільшого розвитку, перемагає і перебирає собі сповідників всіх інші, на які потім вішає ярлик «єресі». І на наших слов’янських землях цей шлях є найвірогіднішим, принаймні на етапі, коли рідновірський рух буде вже переважати всі інші, тобто реально претендувати на панівне становище в суспільстві. Перебуваючи ж на обочині, як зараз, рідновірські течії можуть і співіснувати, серйозно одна одній не заважаючи.

Проблеми рідновірських громад

Слідкуючи за рідновірським рухом, можна зробити висновки, що доволі мало сповідників Рідної Віри ставляться до неї самої серйозно, тобто не як до гобі чи до цікавої гри. Переважна більшість рідновірів живуть повнокровним життям великого города за всіма його законами і його ритмом, і тільки на короткий час виринаючи з цього океану в середовище Рідної Віри на годину-другу та не встигаючи за цей час навіть переключитися на рідновірський лад. Ми живемо за календарем, який є загальновизнаним у суспільстві (навіть провідники!), ми святкуємо такі недолугі свята як Новий рік 1 січня, свято 8 березня, а то часом і християнські свята, коли їх святкують у сім’ї. А коли й не святкуємо, то принаймні відпочиваємо в цей день, а на свої великі свята ходимо на роботу, а потім прибігаємо з роботи і лише похапцем встигаємо щось приготувати до свята (це в кращому випадку, бо в гіршому нам про це свято нагадують лише у громаді).

Ми не знаємо рідних обрядів, не запроваджуємо їх у сім’ях, вони не всмоктуються разом з молоком матері у підсвідомість наших дітей і наші діти стають не нашими. Бо до зайняття своїх батьків вони ставляться як до дивацтва, дуже своєрідного гобі, котрим батьки їхніх товаришів «не страждають». І якщо ви навіть впроваджуєте ці обряди в сім’ї, то це зовсім не ґарантує, що діти підуть вашим шляхом, оскільки для цього потрібен, до всього, надзвичайний педагогічний хист, щоб переламати вплив на дітей середовища. А якщо за нами не підуть наші діти, чи серйозно ми тоді займаємося Рідною Вірою? Може ми просто граємося в тимчасові модні ігри для дорослих дітей? Так воно і буде, доки рідновіри не зрозуміють: в громаду потрібно не приходити – громадою треба жити.

І цю істину зрозуміли у свій час жиди, які були розсіяні по світу, а отже постало питання самозбереження від асиміляції. Рабини зрозуміли, що жиди зможуть вижити як окремий етнос лише в гетто, тобто так, щоб сусідом жида був лише жид. Правда тепер вони скрізь кричать, що їх повсюдно заганяли в це гетто, і використовують це як аргумент про свою «гнаність» і «нещасність», аби мати з цього дидивіденти, що, віддаючи їм належне, у них блискуче і виходить. Однак історики знають, що це брехня – у гетто їх заганяли самі рабини і добре знали для чого.

Подібним способом жили (і живуть часом досі) іншорелігійні та іншонаціональні вкраплення в однонаціональних суспільствах всього світу – незалежно від того чи це робиться свідомо, чи меншина сама таким чином інстинктивно захищається від розчинення в середовищі.

Подібним чином жили і громади перших християн, для яких їхня громада була «альфою» і «омегою». Дещо схоже, до речі, спостерігається і у громадах сучасних баптистів-єговістів та всіляких християнських харизматів, а особливо мормонів, котрі в США живуть окремим штатом.

До Рідної Віри люди, які себе з нею ідентифікують, проявляють замилування, їм цікаво займатися нею в Інтернеті, видавати барвисті часописи, книжки тощо. Інші розуміють її як альтернативу Християнству, тобто як чистої води антихристиянство і не більше. Треті сприймають її як націоналізм у чистому вигляді.

Але націоналізм це занадто сухо і спрощено. До антихристиян запитання: припустимо ми знищимо традиційне християнське Православ’я, а що збудуємо на його місці? Щодо замилування, то повторюся – це несерйозно і ненадовго. Бо Рідна Віра – це і перше, і друге, і третє, і п’яте, й десяте, але не тільки. Рідною Вірою потрібно жити. Жити не від часу до часу, а постійно. А це можливо лише в тісній громаді. Цю громаду теоретично можна поступово створити і у великому городі, перейнявши досвід жидів у гетто, однак цей шлях важкий, а головне – хибний. Адже Рідна Віра слов’ян – це в корені протилежне явище семітським Юдаїзму і Християнству, народженим в напівмертвих пустельних краях. Рідна Віра не тільки має бути близькою Природі, а й стати першим захисником, а, можливо, й рятівником довкілля від брутального ґвалтування його християнською цивілізацією, де, за Біблією, все на Землі створене для використання людиною. Рідна Віра – це життя людини в Природі, а не над Природою; людина не є царем тварин чи рослин. Природа є така ж матір людини, як і будь-якої живої істоти, то як можна її плюндрувати?

Про рідновірські поселення

Таким чином, як ви вже розуміли, я підводжу до того, що рідновірська громада повноцінно може існувати лише на достатній відстані від великого города, цієї виразки на тілі Землі, в гармонії з Природою. Найкраще, як це буде нове, збудоване з чистого листа, поселення рідновірів, притому одного напрямку. Але непогано буде, коли рідновіри куплять хати (благо, в Україні це зараз можна зробити дуже дешево) в одному із занепадаючих сіл, і вдихнуть в нього свіже життя. Гірший варіант, коли поселення буде створюватися у великому і життєздатному селі, оскільки є ризик там «розчинитися».

Багато хто закине, що у селі зараз неможливо вижити, або що за працею на землі не буде можливості займатися духовною практикою і таке інше. Я хочу послати їх до їхніх дідів-прадідів, які, живучи на землі, вирощували по десятку дітей та ще й на пана (чи на колгосп) задурно працювали. А щодо духовної практики, то дійсно, громада повинна деякою мірою своїх духовних поводирів підтримувати – так було скрізь і завжди. До того ж життя в сільській місцевості ще не означає, що рідновіри обов’язково повинні займатися сільськогосподарським виробництвом – необхідно створювати різноманітні промислові підприємства всіх напрямків, які не шкодять матері-Природі, займатися різними народними промислами тощо.

В таких поселеннях обов’язково буде зведено храм-святиню, біля неї буде цвинтар чи Священний Гай, де душі рідновірів будуть відлітати у Вирій. Там разом, всією громадою, будуть святкувати рідновірські свята і будуть спокійно працювати в свята, які є за суттю чужинськими чи безглуздо-міжнародними. Благо, графік роботи підприємств буде узгоджений з рідновірським календарем.

Там відродяться прадавні обряди і вони будуть «обкатані» та відшліфовані для подальшого поширення в інших громадах, там будуть напрацьовані нові обряди, відповідні духові часу і буде відпрацьовано їх проведення. Ці поселення стануть генераторами нових ідей в рідновірському русі, вони стануть центрами розвитку Рідної Віри, а одне з них стане в далекому майбутньому Духовним центром нації.

Дехто скаже, що це сектантство, самоізоляція і втікання від життя. І він матиме рацію. Але чи ви колись задумувалися, чому плід живої істоти на перших етапах свого життя розвивається або під шкаралупою яйця, або в череві матері? Правильно, тому що новий організм ще не зміцнів, не набув імунітету, він вразливий до інших організмів, до бактерій тощо, які його швидко немічного і знищать. Так і нове явище в людському суспільстві, яким насьогодні можна вважати Рідну Віру на наших землях, аби не бути знищеним в зародку, на певний час повинно визріти, сформуватися і набратися сил в, до певної межі, ізоляції від зовнішнього агресивного світу.

Але, звичайно ж, у такому стані засиджуватися довго не можна. Коли громада зміцніє, шкаралупу рано чи пізно доведеться розбити і зайняти активну громадську позицію. Громада повинна тепер проводити не лише активні стосунки з іншими громадами свого напрямку, а й брати участь у загальному рідновірському русі. Не варто цуратися і суспільного життя всієї країни, активно на нього впливаючи, якщо рідновіри мають претензію в майбутньому домінувати в духовній царині своєї країни. Також громаді необхідно мати постійний вплив на город, підтримувати там свою присутність, активно працювати, аби виявити там нових прихильників, яких зараз, на жаль, легше знайти в городі, аніж в селі.

Дещо про відлік часу українця-рідновіра

«Календар – то є ритм, який повинен об’єднати зовнішній Космос світу з внутрішнім Космосом людини в єдине гармонійне ціле».

Кожна культура, яка себе поважала, створила свою власну систему (порядок) відліку часу. Ця система чітко відповідала світорозумінню, способу мислення, ритму душі цієї культури і розумінню часу взагалі. Ставлення до часу в кожній культурі було глибоко своєрідним. Незмінним було єдине – час залишався і залишається загадкою для людської свідомості і релігійні культи всіх цивілізацій, від найдревніших до нашого часу, були пов’язані із сакралізацією часу, до керівництва цими культами допускались лише вибрані священнослужителі. Відповідно, календар вважався священним, адже він був пов’язаний з Космосом, Небом, Сонцем, Місяцем, зірками, а значить – з Богом. Оскільки самоорганізація культури іде одночасно зі створенням літургійного календаря, будь-які подальші зміни в ньому свідчать про занепад традиційної культури, або формування на її руїнах нової культурної традиції, що, зрештою, і відбувається зараз, коли набирає сили рух рідновірів.

Про надзвичайну важливість для певної культури порядку відліку часу і катастрофічність його зміни говорить безліч історичних фактів. Отже календар не є механічною системою, яка відмірює години і терміни, а хранителем колективної пам’яті народу, його культури, організатором його свідомості. Зміна порядку відліку часу є переорієнтацією його свідомості, випадання з літургійного часу, переключення культурного коду.

А оскільки ми творимо нову культуру і, чесно скажемо, нову націю, то перед нами постане проблема витворення свого Порядку відліку часу. Підкреслю, не самого лише річного кола свят Рідної Віри, а всієї системи відліку часу. Це питання неможливо розкрити в даній доповіді, однак в загальних рисах я його висвітлю, оскільки саме рідновірське поселення має цю систему відпрацювати, живучи за її ритмом.

Найперше, треба визначитися, який календар ми виберемо: місячний, місячно-сонячний чи сонячний. Як на мене, для нас, сонцепоклонників і людей з давньою хліборобською культурою, альтернативи вибору на користь сонячного порядку не може бути. Наш рік, за давнім усталеним звичаєм, повинен мати 12 умовних місяців (тобто коли календарний місяць не співпадає з місяцем астрономічним), оскільки рівно стільки повних справжніх місяців поміщається в сонячному році; та і те, що число 12 дуже зручне (ділиться без залишку на 2, 3, 4 і 6), – теж грає не останню роль.

Григоріанський календар, котрим ми користуємося має багато вад і його давно би змінили, однак заважає всього лише його дуже широке поширення, а також інерційність (лінивство) людей. Недоліками його є: по-перше, похибка в одну добу, котра набігає за 3280 років; по-друге, точки рівнодень, як і сонцестоянь, «гуляють» в межах 1,7 доби, тобто календар слабко прив’язаний до Сонця; по-третє, дні тижня не узгоджені з днями місяця; по-четверте, недолуга дата початку року, тобто неприв’заність її до моментів рівнодення чи сонцестояння; нарешті по-п’яте, невідповідність Українському звичаю і ритму життя українця.

Я ж пропоную таке Річне коло. Воно має чотири точки, котрі прив’язують наш час до Сонця. Це дві точки рівнодень і дві точки сонцестоянь. Новий Рік (весняне рівнодення), Купало (літнє сонцестояння), Свято Урожаю (осіннє рівнодення) і Різдво (зимове сонцестояння) ділять рік на 4 приблизно рівні періоди. Для нашої широти і нашого клімату їх можна впевнено назвати весною, літом, осінню і зимою. До речі, так вважали досить давно, ще в язичницькі часи. Так ділять рік на пори року сучасні астрономи і хронологи. Подібний устрій має також річне коло Єдиного національного календаря Індії.

Про місяці. В Україні було введено давньоруські назви місяців (січень, лютий, березень...) замість московських назв (январь, февраль, март...). Здавалось би, що це повернення до своїх коренів і це треба вітати. Але ж ми це зробили некоректно – коли вже і ввели назви своїх місяців, то треба було і ставити їх на належне місце, а не на римські місяці. Московити ж цього, цілком правильно, не зробили, а залишили адаптовані на свою мову латинські назви місяців. Бо сучасні (григоріанські) вересень чи березень, я впевнений, не стоять на тому ж місці, де і давньоруські вересень чи березозол. Деякі народи, такі як Індуси, Китайці чи Жиди, маючи свій власний календар зі своїми назвами місяців, не перейменовують на свій лад назви місяців Григоріанського календаря. Тому я пропоную також ці місяці називати в оригіналі, латиною (януаріус, фебруаріус, мартіус…), а для нашого Порядку відліку часу залишити українські назви: березень, квітень, травень...

Про тиждень. Існуючий тиждень (семиденка), порівняно з іншими проміжками часу, такими як рік, місяць, день, година і т. д., є нелогічним. Адже в рік входить ціле число місяців, в місяць – ціле число днів, в день – ціле число годин, а тиждень явно випадає з цього закону. Семиденка виникла у Вавилоні, там число 7 було магічним, бо знали тоді сім металів і сім «блукаючих небесних тіл»: Сонце, Місяць, Марс, Венеру, Меркурій, Юпітер і Сатурн. Вавилонська легенда про «сотворення світу за сім днів», була позичене Жидами і так прижилася, що вони «забули» її передісторію і самі повірили в те, що семиденний тиждень виник саме в них, як наслідок «сотворення світу» Єговою. Виникає питання: чому у нас не середа стоїть посередині тижня, як мало би бути, а четвер? Бо такий порядок існував в п’ятиденному тижні, котрим, за розвідками багатьох істориків, і послуговувалися майже всі індоєвропейські (орійські) народи в давні часи. І це природно, адже на руці в людини 5 пальців і сам Бог велів рахувати ними все, в тому числі і дні. Тому в нашому Порядку відліку часу пропонується застосувати 5- і 10-денні тижні, причому пов’язати початок нового календарного місяця з початком тижня.

Доба. За чинним порядком відліку часу, оскільки початок року – серед зими, то і в доби, що є маленькою моделлю року, початок цілком слушно припадає на середину ночі. А оскільки початок нашого року повинен припадати на весну, то і добу потрібно починати (як початок нового дня) вранці. Подібний зв’язок між початком доби та початком року спостерігається в більшості календарів. Я пропоную добу починати (встановити за 0 годин) о 4-ій годині ранку (о 2-ій годині за Гринвічем). Це буде правильно і набагато зручніше, оскільки в цей час вже всі «сови» лягли спати, а після – вже встають деякі «жайворонки».

В мене є слушні пропозиції і щодо дрібніших проміжків часу (наприклад, перейменувати секунду на наше слово хвиля тощо), проте я не буду перевантажувати цим статтю.

Важливе питання також – початкова точка відліку часу. В РУНВірі ця дата (ера Дажбожа) знаходиться приблизно на відстані в 11000 років. В цей час відійшло зледеніння і виникла Мізинська культура, найдавніша з відомих на наших землях. Позитивним моментом використання такої «далекої» епохи є також можливість жодну з відомих людству історичних дат не датувати «від’ємним» роком, тобто «до Дажбожої ери». Для інших рідновірів також варто відштовхуватися від якоїсь визначної і далекої дати.

Єдине хочу застерегти, що число 5508 років до Хр. виникло у 353 р. по Хр., коли церковні математики узгодили 28-річні сонячні цикли, 19-річні – місячні, з цілком незрозумілими і з пальця висмоктаними римськими 15-річними індиктами. З усього сказаного, безперечно, випливає лише одне: Візантійська ера, котру використовують деякі рідновіри, є ерою «від сотворення світу», отже повністю біблійною, а значить зовсім для нас чужою.

Висновок. Пропонований Порядок відліку часу поданий тут дуже схематично. Він, як і будь-який інший, має свої вади, однак, безперечно, має більше переваг. Когось він злякає новизною, проте безумовно одне – перейти повністю на пропонований порядок можна лише запровадивши 5-денний тиждень, що зробити, живучи і будучи розпорошеним у великому городі, дуже важко. Отже повний перехід є задачею майбутнього, коли ми будемо жити великими громадами на землі. Нині можна зробити лише частковий перехід, не займаючи семиденки.

Проте вже зараз рунвістами ведуться пошуки місця для поселення першої громади. З часом же, я сподіваюсь, ми будемо мати все.

ЯРОМИСЛ