Переднє
слово
Витворена
істориками Московського царства фальшивка про «спільну колиску
трьох братніх слов’янських народів» завдала підступного удару
справжній історії України. Заради імперських амбіцій неслов’янський
(уральсько-тюркський) молодий етнос привласнив нашу прадавню
історію, запозичив чужі назви (слов’яни, руські, третій Рим),
герб (Візантія) та інші символи. Але неправда настільки очевидна,
що навіть деякі науковці імперії вимушені її розвінчувати.
Першим
прийшов до висновку, що не існує зв’язку москвинів зі слов’янами,
П. Чаадаєв. Московський історик академік В.Покровський незаперечно
показав, що Росія є спадкоємницею Золотої Орди, а не Київської
Русі. Пізніше відомий московський антрополог В.П. Алєксєєв на
підставі численних замірів черепів сучасних росіян і їхніх викопних
предків довів, що в них панує фінський і монголоїдний субстрат.
Сучасні росіяни відрізняються не тільки від українців і їхніх
викопних предків, а й від начебто своїх попередників слов’ян
– кривичів, в’ятичів і словен.
В
умовах жорстокої заборони всього українського славетні українці
– Володимир Антонович, Михайло Драгоманів, Павло Чубинський,
Федір Вовк, Леся Українка, Павло Житецький, Олександр Потебня,
Микола Міхновський, Іван Огієнко, Степан Рудницький та багато
інших давали рішучу відсіч імперській брехні. Здавалося б, у
незалежній Україні шовіністичні вигадки мусять спонукати українських
істориків, археологів, антропологів, етнографів, філологів та
інших учених і діячів культури до активного відродження української
історії. Так ні ж. Високоповажні науковці бездіють. За цю справу
вимушені братися маловідомі фахівці, не обтяжені високими науковими
регаліями. А наші академіки, доктори наук усі свої зусилля витрачають
лише на нищівну критику «аматорів»-патріотів. І хоч-не-хоч,
вони виконують роль зозулі, яка вилупилась із підкинутого імперією
в українське гніздо яйця. Наведу деякі приклади.
Видана
Академією наук України в 1993 році книжка Григорія Півторака
«Українці: звідки ми і наша мова», на перший погляд, ставить
патріотичне завдання розвінчати «сімдесятирічний
період фальсифікації, брехні й ідеологічного терору»
(с.3). Але замість обіцяного автор негайно ж береться громити
патріотичні гіпотези (!), які опубліковані журналом «Індо-Європа»
та іншими. За його логікою, посягання на імперські догми виставляють
україністику «на посміховище цивілізованому
світові» (там же, с.4).
На
думку критика «аматорів», розпад праслов’янської етномовної
спільності в VI-VII ст. н.е. привів «до
формування українського, російського (! –
Тут і далі підкреслено мною – В.В.) та
білоруського народів» (там же, с.5). Отже, вплив
«колиски» безсмертний? Мєря-весь-чудьські племена знову оголошуються
«слов’янськими». Ігноруються незаперечні дослідження російських,
українських та європейських учених, які давно спростували цю
брехню. Мимоволі автор книги стає заручником фальшивки і не
раз сам потрапляє в смішну ситуацію. Так, він наводить дані
російського археолога П.М.Третьякова, який виявив, що «найхарактерніша
етнографічна ознака класичних українських хат – будівництво
каркасних мазанок і побілка внутрішніх і зовнішніх їхніх стін
крейдою вже була значно поширена в ІІ ст. до н.е.(!) серед зарубинецької
культури» (там же, с.50). Отже, риси, характерні
для української культури, дожили до наших днів лише в українців.
В інших начебто «спільників по колисці» вже з сивої давнини
до наших часів вони представлені чорними перекошеними ізбами
або землянками. Таким чином, москвин П.Третьяков мимоволі підтвердив,
що предки так званих «слов’ян-росіян» в II ст. до н.е. не мали
нічого спільного ні зі слов’янами, ні, тим більше, з праукраїнцями.
Ще
парадоксальніше звучать висновки автора, що «праукраїнська етномова»
утворилась у VII-VIII ст. н.е. тому, що «нові
діалектні риси істотно змінили насамперед фонетичну систему
східнослов’янського діалектного ареалу...» (там же,
сс.71–72). А «початком самостійної
історії української мови» є «занепад зредукованих Ъ, Ь»
(там же, с.122). Ось чому автор та інші українські історики-академісти
вважають початком зародження українського етносу князівську
Русь.
Як
«аматор», я не знайшов у автора доказів, що ці зміни відбулися
саме в проголошені ним віки. Але головне навіть не в цьому.
Болгари були болгарами і тоді, коли ще розмовляли тюркськими
діалектами, а єгипетський народ не перестав бути єгипетським
і тоді, коли перейшов на арабську мову. Греки залишилися греками,
хоча тепер не володіють давньогрецькою мовою. Не стали слов’янами
і мєря-весь-чудьські племена, хоча й засвоїли старослов’янську
мову та забули рідні діалекти «хинови». Чому ж народ, у якого
раптом лише «занепали зредуковані Ъ
і Ь», став іншим етносом? Чому ми не маємо права
бути українцями в часи, коли наші прапредки ще розмовляли, припустимо,
пракритом чи санскритом?
Інколи
автор книги сам себе спростовує: «У
ІІ ст. н.е. зарубинецька культура зникла (?), але племена, яким
була властива ця культура, залишилися на своїх місцях і сприйняли
іншу культуру – черняхівську» (там же, с.52). Отже,
зміна культури – це не зміна етносу! Інший приклад:
«Традиція
вживання образу Дунаю в багатьох українських піснях сягає своїм
корінням тисячолітніх (!) глибин – щонайменше початку II тис.
до н.е.»
(там же, с.41). Як же могли утворюватись українські пісні тоді,
коли, за логікою Г. Півторака, ще не було ні української мови,
ні українського народу, ні слов’ян? Де бралися слова для пісень,
які зберігалися не менше 4 тисяч років?
Взагалі,
в мене викликають велику підозру всі ці несподівані «зникнення»
одних культур і раптові «виникнення» інших культур. Якщо користуватися
критеріями сучасних учених, то майже одночасний перехід на закорковування
пляшок з коркового дерева на фольгу або масова заміна пера на
кулькову ручку в майбутньому обов’язково приведуть до виділення
на цій основі окремих культур. Чи не так само відбувався перехід,
наприклад, на виготовлення «лійчастого посуду»?
Процитую
конкретний приклад логіки наших істориків і археологів (із статті
«Екологи кам’яного віку», газета «Україна молода», 16.03.2002р.):
«Знахідка спростовує..., що кочівників
у наших краях ніколи не було... На думку, що це стоянка кочовиків,
наштовхує 20 ям побутового призначення і відсутність залишків
постійних жител... Знайдені в ямах різні за віком фрагменти
горщиків, мисок... дозволяють припустити, що люди на цьому місті
мешкали періодично..., попіл від вогнищ зносили до окремих
ям... Вірогідно, збіжжя кочівники отримували від трьох землеробських
поселень, що знаходилися по інший бік струмка... Відсутність...
оборонних укріплень навколо селищ свідчить про миролюбні стосунки
із мандрівними сусідами... А одне місце виявилося просто унікальним
з точки зору археології... Так, зробивши один шурф, дослідили
5-тисячний період життя наших предків!»
Простеньке
припущення, що жителі згаданих хліборобських поселень періодично
по інший бік струмка випасали свою худобу, наносить нищівний
удар по складній ідеї «кочівництва». Пройде час і археологи
культуру гуцулів-пастухів, які тепер випасають овець у Карпатах,
віднесуть до кочової. Адже вони з собою беруть примітивний посуд
(який потім не жаль викинути), не будують постійних жител, міняють
періодично територію випасання, бережуть природу, прикопуючи
сміття. А постійні поселення в долинах, звідкіля родом ці пастухи,
звичайно ж будуть віднесені до більш розвинутої культури.
Подібні
оцінки професіоналів нагадують давній студентський анекдот:
«Історики виявили скелет мамонта під
землею, що свідчить про життя цих гігантів у норах».
Щодо
беззмінного проживання наших предків протягом 5 тисяч років
на одному місці, то це якраз і свідчить, що різні культури тут
не «зникали», а переходили одна в іншу.
Стосовно
трипільців Г. Півторак, з посиланням на антропологів, впевнено
заявляє, що вони «у формуванні слов’янського
населення відіграли дуже незначну роль», бо належали
до іншої раси (там же, с.35). Запитується, в формуванні яких
слов’ян? Якщо сучасних росіян, то автор має рацію. А стосовно
українців, то якраз все навпаки. Українці, в основному, належать
до спільної з трипільцями раси.
Ще
однією «беззаперечною істиною» в Г. Півторака і деяких інших
учених України є догма, що гунни були кочівниками тюркського
походження, які «до формування українців
не мають жодного стосунку» (там же, с.55). І на користь
цієї гіпотези наводяться найфантастичніші здогадки, не підтверджені
археологією. Водночас пряме
свідчення Пріска Панійського, який побував з візантійським посольством
на землях гуннів і в столиці Аттіли, старанно замовчується.
Ще б пак! Адже згадка про щоденник сучасника Аттіли змусила
б наших високопосадових учених пояснювати, чому це «кочівники»-гунни
мешкають у будинках українського типу, а не в похідному житлі,
п’ють слов’янський мед, готують напій «кам» (у грецькій вимові
«камос») із ячменю, а не «кумис» із кобилячого молока. І, нарешті,
історикам потрібно було б пояснювати, чому начебто «кочівники»
стрічали поважних гостей 1,5 тисячі років тому, як і тепер,
з хлібом і хороводом молодих дівчат, і чому описані Пріском
обряди так нагадують сучасні хліборобські
традиції українського народу.
Книжка
Леоніда Залізняка «Походження українського народу» (Бібліотека
українця, К., 1996) описує в основному культуру Київської землі,
але чомусь іменує її ПРАукраїнською державою. ПРАукраїнці і
ПРАслов’яни у Л.Залізняка так і не доростають до українців.
Щодо ключового слова «походження»
із назви книги, автор так і не зміг переступити догми радянської
історіографії.
Як
і Г.Півторак, він нищівно критикує «аматорів», які начебто завдають
шкоди науці тому, що вбачають українські корені у трипільсько-арійських
культурах. На сторінці 57 цієї книги автор пише: «оскільки
українці належать до слов’ян, то очевидно, що з’явилися вони
не раніше появи слов’янства взагалі».
Мабуть,
не для всіх це є очевидним. Хоча б тому, що наприклад, болгари
також належать до слов’ян, але як етнос вони сформувалися значно
раніше, ніж самі стали слов’янами. Не очевидно це і для самого
Л.Залізняка, тому що нижче він наводить слушну думку, що слов’яногенез
є відгалуженням «окремих слов’янських
народів від праукраїнського генетичного дерева»
(там же, с.67).
В
іншому місці автор наполягає: є всі наукові підстави стверджувати,
що «праукраїнці (знову ПРА!
– В.В.) з’явилися на історичній арені
не раніше появи слов’янства у середині І тис. н.е.»
(там же, с.57). А трохи далі він дуже дивується великій подібності
лужинецької мови на території Німеччини до української, незважаючи
на відсутність півтори тисячі останніх років контактів із українцями
(там же, с.67).
Виникають
запитання. Якщо 1,5 тисячі років тому ще не було українців і
слов’ян на батьківщині слов’янства, то звідкіля взявся український
діалект у Німеччині? Якщо повірити нашим історикам, лужичі запозичили
свою мову перед переселенням від етнічного «немовляти», яке
тільки-тільки народилося. Чи могли наші близькі родичі 1,5 тисячі
років зберігати в ізоляції на маленькому острівці у германському
мовному морі початкову нерозвинуту мову? Історичний досвід підказує,
що такий довгий період без контактів із батьківським народом
може вижити лише досконало вироблена
мова, формування якої в основному завершилося
ще до переселення. А це означає, що в V ст. н. е.
на території України вже жили і процвітали українські діалекти,
для створення яких необхідні були тисячоліття. Між іншим, це
незаперечно підтверджують прямі свідчення Пріска Панійського,
котрий відвідав столицю Аттіли, але які чомусь не використовують
наші вчені.
Та
логіка спотикається на догматах нашої офіційної історії. За
її твердженнями, ні за яких обставин українці і українська мова
не може з’явитися раніше V ст. н. е.
продовження
В.
ВІТЕНКО, Ужгород
