Питання
двомовності
і міжнаціональних стосунків
(уривок
з доповіді Анта ДОРОШЕНКА на Конференції ВГОРУ)
Україна
вступає в період нестабільності й невизначеності навіть відносно
свого подальшого існування в якості міжнародно визнаного державного
утворення.
За
цих обставин, обережність у проведенні поточних тактичних державницьких
дій (розрахованих, скажімо, на 5–10 років), повинна бути поєднана
з ясним баченням стратегічної перспективи України
як окремішньої планетарної Дажбожої цивілізації (творитьcя
на віки).
Мова
є основою тривалого (віковічного) об’єднання людей і постійно
діючим кодом при поділі оточуючих за принципом «свій – чужий».
Тому боротьба за український мовний простір фактично є боротьбою
за територіальне ядро-осердя української планетарної цивілізації.
Головна
й найбільша загроза українській національно-етнічній ідентичності
походить із московського боку. Саме через московськомовний вплив
відбувається денаціювання українців і втягування у сферу Московського
Світу, у сферу московської трактування минулого й сьогодення,
московської державності, політики, культури, моди, інтересів,
досягнень, трагедій…
Оскільки
московіти відносять себе до слав’янського світу та претендують
на особливу й виняткову роль духовного й культурного лідера
всього слов’янства, на створення особливої Слов’янської Православної
цивілізації, то в спокої вони нас не залишать. Більш того, перебуваючи
під тиском національно-етнічних визвольних рухів, перш за все
з Півдня й Сходу в самій Російській Федерації, вони зможуть
зберегти свою ментальність, зберегтись в якості великого
імперського народу, лише підсилившись кількісно і
якісно за рахунок українців. «Зберігши
за собою Середню Азію й Кавказ, але втративши Україну, Росія
вже не буде імперією. Утративши і Середню Азію, і Кавказ, але,
поглинувши Україну, – Росія залишиться імперією»
(З.Бжезинський)
Без
своєї цивілізаційної національної ідеї
(а сучасна, окремішна і життєздатна цивілізаційна українська
національна ідея може бути лише рідновірською, побудованою на
глибоких витокових національно-етнічних коренях) наш народ приречений
на поглинання.
Та
зі Сходу може йти до українців-русів не тільки загроза національному
існуванню, але й національне підсилення в разі, якщо росіяни-московіти,
під впливом історичних поразок і протверезіння, визнають себе
«розсіяними русами (розсіянами)». Але така «проукраїнськи
спрямована» реасиміляція московітів,
неетнічна національність яких тримається на не на природних
звичаях і прив’язаності до конкретного ландшафту (території),
а на специфічній формі юдохристиянського світогляду та російсько-московській
мові, можлива, знову ж таки, лише на основі повернення до природного
язичництва. Інакше кажучи, є загроза, що без імперської ментальності
не стане московіта, але з’явиться оновлений «земледелец-кочевник»,
– войовничий руський (чи хозарський або татарський) раб.
Таким
чином, національно-етнiчна визвольна боротьба українців-русів
є також і «боротьбою За»
повернення нашого внучатого племінника
московіта до сім’ї слов’янських народів не в якості
юдохристиянина-асимілятора, а повноцiнного, рівноправного й
передбачуваного родича.
В цій тривалій і складній «боротьбі За» збереження, відстоювання
й розвій своєї української мови-коду, на мій погляд, потрібно
зовсім по іншому протистояти спробам московсько-імперського
мовно-культурного геноциду:
1.
Потрібно трактувати російcьсько-московську мову як одну iз гілок,
як відгалуження від могутнього стовбура української мови. Як
Англія гордиться тим, що США, Канада, Австралія і т. д. використали
при створенні «своїх» державних мов англійську, таким же чином
і ми повинні звисока споглядати на носіїв російсько-московської
мови. Староукраїнська мова існувала вже тоді, коли не було не
лише Московії, але навіть і самої Москви… Огляд минулого підтверджує,
що віддавати московітам вкрадені в українців назви і досягнення,
відмовлятись від вирішальної частки
у співвласності на все руське чи російське немає
підстав. Справа в іншому: не Москва
й Московія, а Київ і Україна, залишаються не тільки батьком
і матір’ю городів руських і російських, але в підсумку і
всього пройденого й надбаного за останніх 11000 тисяч років
Української «історії», Українського Світу, що минав; Українського
Світу, де МИ НАВ…
2.
Російсько-московська мова є спрощена, вульгаризована, пристосована
для неукраїнців українська мова.
3.
Спрощеною й вульгаризованою мовою спілкуються раби-юдохристияни,
які, чи то через низький рівень культури, чи то через дефекти,
пов’язані з важким генетичним успадкуванням, не в змозі оволодіти
витонченою солов’їною мовою…
4.
Стоячи категорично на засадах єдиної
державної української мови, в той же час не потрібно
впадати в переляк чи апатію в разі запровадження деякими регіонами
(областями) російсько-московської як
другої державної.
Звісно,
це буде програною українством битвою на певній території саме
України... Але програна битва, це ще не програна війна. Та й
не варто надмірно перебільшувати значення такої поразки, адже
запровадження другої державної не звільнятиме чиновників від
обов’язку знати першу державну мову. Потрібно буде чинити постійний
тиск на владців, аби вони не просто тільки володіли українською
мовою, але й щосекунди відчували, що тiльки (лише, перш за все,
вирішальним чином) знання української є пропуском до вищих ешелонів
влади, умовою сприйняття елітою суспільства… До речі, стихійно
це вже відбувається. Недавні
«донецькі», у своїй основній масі вивчили українську мову і
при нагоді з ледь прихованою гордістю демонструють це своє інтелектуальне
досягнення…
Боротьба
за мовно-культурний простір на теренах України є зовнішнім виразом
більш глибокого й принципового явища: яка нація успадкує й очолить
«слов’янський простір» після розпаду Російської Федерації й
завершення перезавантаження, переформатування на просторах колишнього
СРСР – Московіти чи Українці?
Боротьба
збанкрутілої Московської «Християнсько-Православної» цивілізації,
що намагається відродитись в реформованому вигляді, з Українською
цивілізацією Дажбожичів, яка завершує етап внутріутробного розвитку,
– саме ця боротьба стане змістом цілої епохи глибоких геосоціальних
змін на «слов’янських просторах» колишнього СРСР.
