 |
В
роки ІІ Світової війни в турецькому часописі «BOZKURT»
(буквально, сірий вовк) була опублікована карта
можливої майбутньої всетюркської держави, одна з назв
якої – Великий Туран.
|
Зараз
майже всі «свідомі українці» скажуть, що теми геополітики та
геостратегії, які піднімає «СО», є непотрібними, або принаймні
«не на часі». Мовляв, не існує зараз нам загрози ні із Заходу,
а ні, тим більше, з Півдня, а є лише загроза з Північного Сходу.
Такий погляд є не просто однобоким – це погляд людини, яка не
бачать далі свого носа. Може тому в нас і така держава, яка
не має ані Національної ідеї, ані якоїсь програми розвитку хоча
б на кілька років уперед. Ми не продумуємо ні тактику захисту,
ні можливість випереджального удару, ані, тим більше, стратегію
власного наступу. Ми починаємо думати тільки коли отримуємо
дошкульний удар і коли буває, зазвичай, пізно…
Але
історія вчить, що варто таки заглядати трохи в майбутнє. В цьому
числі ми продовжуємо прогнозувати розвиток стосунків з протеже
турків в Україні – кримських татар. Ці події не лише дуже ймовірні,
вони просто неминучі за такого розкладу сил навкруги України.
ПІВДЕННИЙ
ВЕКТОР
Початок
Аргументи,
які наводяться для підтримки ідеї відродження кримськотатарської
автономії чи навіть державності в Криму, ґрунтуються на тому,
що нібито кримські татари є корінним народом Криму і, отже,
мають право на нього. Але для того щоб визначити, хто в Криму
є корінним, а хто ні, треба пройтись історією, починаючи з раннього
палеоліту. Всі племена степової та лісостепової зони в певній
мірі були пов’язані з Кримом, брали участь в етногенезі стародавніх
українців. В літописну епоху в Криму згадуються таври (звідси
і назва Таврія), кімерійці, скити, сармати, готи, слов’яни різних
часів (анти, руси тощо), які теж внесли свій внесок в етногенез
українців. У Криму жили також грецькі та римські колоністи.
Перші з тюрків, що пройшлися тут із вогнем і мечем були гуни.
Вони в 370-х роках знищили еліністичне греко-скитське Боспорське
царство, що займало схід Криму й захід нинішнього Краснодарського
краю, а також зруйнували кримську малу Скитію та деякі грецькі
міста-держави. За однією з версій, український герб-тризуб походить
саме з Боспорського царства, де означав колись стилізовану царську
корону – символ царської влади. Проходили століття, на місці
Боспорського царства в 10–11 ст.ст. виникло давньоукраїнське
Тмутараканське князівство, яке входило до складу давньоукраїнської
держави Київська Русь. Місто Херсонес русичі називали Корсунем.
Отже факт такий, що саме українці різних епох і були, й нині
є корінними споконвічними жителями
Таврії (Криму).
В
Середні віки, як і раніше, тюрки в Криму не проживали постійно,
а займалися набігами на давньоукраїнські та візантійські землі
на півострові. Десь у 12 ст. кипчаки (половці) розорили набігами
Тмутараканське князівство. Постійні набіги на Таврію здійснювали
в давні часи також хозари і кангли (печеніги). Найбільшої навали
Крим зазнав у 13–14 ст.ст. від монголо-татарських орд, у складі
яких більшість становили не монголи, котрі в них лише верховодили,
а тюрки різних племен, в основному східні кипчаки. Слово татари
монгольського походження і було колись назвою одного з провідних
монгольських племен, а також синонімом їхньої загальної назви
– монголи. Малочисельні монголо-татари, підкоривши численніших
за них кипчаків, волзьких булгар, канглів та інші тюркомовні
племена, створили в східній Європі і західній частині Центральної
Азії одну зі своїх держав – Улус Джучі. Монгольські татари нав’язали
переможеним свою назву татари, але самі поступово асимілювались
і розчинилися серед них. І лише хани-Чінгісіди були єдиною ланкою,
що пов’язували себе й підвладних їм тюркомовних татар із прадавніми
монгольськими татарами. В середині 15 ст., після кількох внутрішніх
потрясінь, Улус Джучі розпадається на багато орд і ханств, в
т.ч. і Кримське ханство.
Кримське
ханство контролювало в кращі для нього часи півострів Крим,
крім його південного берега (власне, татари й стали називати
Таврію Кримом), землі між нижнім Дніпром і Азовським
морем, та більшу частину сучасного Краснодарського краю. Отже,
висновок такий, що татари прибули на українські землі як загарбники,
а не сформувались в Таврії як корінний етнос.
В
70-х роках 15 ст. турки захопили південний берег Криму, а Кримське
ханство зробили своїм васалом. Турки також частково змішались
з тою ордою, що осіла в Криму і склала основу майбутніх кримських
татар. Тому мова кримських татар схожа більше на турецьку, ніж
на казансько-татарську, що належить до кипчацьких мов. Кримськотатарській
орді або напряму туркам підлягали ногайські та інші татарські
орди, що кочували по українських степах від Дунаю до Кубані.
За
весь період існування Кримського ханства (1433–1783 рр.) кримські
татари при підтримці турків, здійснили велику кількість нападів
на українські землі, спустошили й обезлюдили великі території,
скориставшись тривалим бездержавним станом української нації.
Кримські татари знищили чи забрали в полон і продали в рабство
мільйони українців, а також часто зраджували українців у війнах
із Росією та Польщею. Наприкінці 18 ст. Кримське ханство було
ліквідоване, було вигнано турків із північного Причорномор’я.
Ці перемоги здобуті формально Росією, але фактично українськими
козаками та завдяки державному системному підходу до справи,
коли на визволених землях почали зводити фортеці, порти. Запорожці,
особливо при Сагайдачному і Сіркові, багато разів перемагали
турків і татар, але не довели тоді справи до кінця, не ліквідували
кримське ханство і турецькі фортеці, не закріпилися на всьому
північночорноморському узбережжі. Українці, отже, віддали перемогу
над Кримом Росії, яка і привласнила собі результати цих перемог.
А це все тому, що не було «царя в голові», тобто державного
стратегічного підходу до справи, українці просто відповідали
кримським татарам набігом на набіг, замість того, щоб завоювати
їхнє ханство. Отже, кримські татари, які принесли в минулому
велику шкоду українцям і можуть принести і в майбутньому, союзниками
для нас бути не можуть.
У
Криму можливі кілька варіантів розвитку подій. Згідно першого,
косовського, варіанту, кримські татари, зростаючи чисельно (у
т.ч. за рахунок припливу в Крим турків, турецьких кримських
татар та інших іммігрантів-мусульман), посилюючись економічно
і політично за підтримки Туреччини, таки колонізують Крим, витісняючи
при цьому з усіх сфер життя росіян та зросійщених українців.
З національно свідомими українцями та офіційним Києвом татари
до певного часу підтримуватимуть союзні відносини, поки це буде
їм вигідно. Але в далекому майбутньому неминуче прийде час,
коли кримські татари заявлять про своє право не тільки на автономію,
а й на незалежність, і тоді почнеться їх відкритий конфлікт
з Україною та з кримськими росіянами. За татарами стоять Туреччина
(а значить і НАТО), деякі інші тюркські та ісламські країни,
а також потужні ісламські міжнародні організації. За росіянами
в Криму стоїть Росія та її ЧФ. А хто ж за нами, українцями,
стоїть крім нас самих? Ніхто! І татари спробують добитися свого.
Другий
варіант, на кіпрський зразок, в разі відсутності явного переможця
призведе до розколу Криму на російську, татарську і північну
українську частини.
Але
якщо росіяни зіграють на випередження і не допустять посилення
кримських татар, то вони й далі фактично пануватимуть у Криму
при номінальній владі Києва.
Найвигідніший
варіант для росіян – це розпад України, бо це можливість для
них відділити Крим від України, але українці цього не допустили
й не допустять.
П’ятий
варіант, це коли конфлікт у Криму набуде затяжного характеру
як, наприклад, палестино-ізраїльський конфлікт, з постійними
диверсіями, терористичними актами як із боку росіян, так і кримських
татар.
Українсько-татарський
симбіоз та інтеграція кримських татар в українську націю неможливі,
бо татари чужі нам за культурою, релігією, звичаями, світоглядом,
історичним минулим, а під турецьким впливом стануть ще більш
чужими.
Українсько-російський
симбіоз, за яким кримські татари мали б стати українцями, є
теж неможливим, так як російська еліта Криму й Росії під таким
симбіозом розуміє асиміляцію з точністю до навпаки, а саме асиміляцію
росіянами українців.
Восьмий,
найприйнятніший варіант для України, який передбачав би українізацію
Криму, тобто заселення його українцями, а не росіянами, туріками,
татарами чи іншими репатріантами та біженцями, належить поки
що до категорії фантастики з огляду на те, як в Україні розуміють
і захищають українські інтереси.
Щоб
захистити українські інтереси в Криму, слід прояснити ще деякі
моменти. Кримські татари вважають себе потомками одночасно і
монгольських татар, і кипчаків, і кримського дотюркського населення,
і частково турків. Але слід усе ж їм визначитися, хто вони і
де їхнє місце. Якщо сучасні кримські татари носять монгольське
ім’я і славляться монголо-татарським минулим, то вони повинні
повернутися на територію Монголії і там будувати собі державу.
Якщо для татар основним етнічним компонентом є кипчацький, то
місце їхньої можливої держави в Барабинських степах Приалтайя,
звідки і походили кипчаки. Якщо кримським татарам етнічно ближчі
турки, то хай переселяються в Туреччину до своїх етнічних родичів
і там створюють свою державу. Але якщо вони вважають, що в етногенезі
кримських татар у Криму головну роль відіграли нібито асимільовані
ними кримські слов’яни, готи й алани (та ін.), які відіграли
головну роль в етногенезі українців, тоді проблеми взагалі нема,
в нас багато спільних предків і логічним було б ужиття кримських
татар в українську націю, прийняття української культури, світогляду,
мови. Це б найкраще вирішило кримськотатарське питання, без
усяких конфліктів. Але якщо татари не згодні з вище переліченими
варіантами, то чому, в свою чергу, українці повинні погоджуватись
на відторгнення від української нації на користь кримських татар
споконвічних українських земель, навіть у якості автономії.
Узагалі,
історія людства – це постійна боротьба за території, які постійно
переходять із рук у руки шляхом завоювань, відвоювань, дарування,
купівлі тощо. І ті народи, які набували певні землі, одразу
ж заявляли про себе як корінних жителів, яким споконвічно належали
дані території. І їх мало цікавило те, хто і коли жив на тих
землях до них. Наприклад, турки прийшли в Малу Азію як завойовники
в кінці 11 ст. і тепер вважають саме себе корінними мешканцями
і не допустять повернення на дані території депортованих греків
і вірмен, що жили там на півтора-два тисячоліття раніше за турків.
Оце приклад справжнього захисту національних інтересів, хоча,
звичайно, це суперечить інтересам греків і вірмен. Нам треба
вчитися в турків захищати свої інтереси в боротьбі, наприклад,
із тими ж турками, татарами. Сам факт передачі Криму в 1954
р. до складу України свідчив про те, що керівництво тодішнього
СРСР визнало, що саме українці, а не росіяни і кримські татари,
були і є корінними жителями Криму, що він є споконвічною територією
української нації, України.
Діалектичний
підхід до справи вимагає, щоб в Україні лише українці мали статус
корінної нації, а всі інші або асимільовувались в українській
нації, або емігрували чи залишились без
жодних прав на автономію. І в той же час слід вимагати
від сусідніх держав для проживаючих у них українців
корінного статусу, територіальної автономії,
української офіційної мови та інших проукраїнських заходів.
Це, звичайно, подвійний стандарт, але все суще у Всесвіті –
це суперечності, в т.ч. і політика, тому він є нормальним природним
явищем, і ті, які зрозуміють це, виграють у боротьбі за існування.
Ефективними
способами вирішення міжнаціональних конфліктів є також обміни
населенням або територіями. Наприклад, переселити всіх росіян
з України, в т.ч. з Криму, в Росію, а українців – із Росії в
Україну, подібним чином переселити кримських татар, наприклад,
в Туреччину, якщо сумісне мирне проживання татар з українцями
й росіянами стане неможливим. У свій час переселенням греків
із Туреччини в Грецію й турків у зворотню сторону вдалося вирішити
турецько-грецький конфлікт у часи створення Турецької Республіки.
І тепер від переселення виграли б усі. Росіяни й татари жили
б серед своїх етнічних родичів комфортно, відповідно, у Росії
та Туреччині, а Росія ще й поліпшила свою демографічну ситуацію.
Українці ж розбудовували б свою державу в чітко визначених етнічних
межах. (Переселення українців із Росії не стосується корінних
українських земель Кубані, Вороніжчини, Білгородчини та ін.).
А
можна зробити й інакше, а саме обмінятися з Росією територіями.
Наприклад, віддати Росії південну частину Криму з Сімферополем,
Севастополем і Бахчисараєм і, враховуючи стратегічну цінність
південного Криму, взяти від Росії взамін значно більші за площею
населені українцями прилеглі до України райони Курської, Бєлгородської,
Воронізької, Ростовської областей та приазовську частину Краснодарського
краю. На півночі ж Криму створити українську Таврійську область
із центром у Євпаторії, а українську військову морську базу
побудувати десь у районі мису Тарханкут.
Якщо
ці варіанти неможливо буде здійснити, то слід просто укріплювати
позиції українців у Криму: укріплювати українські партії, бізнес-структури,
відкривати школи, відстоювати права українців на землю, владу
тощо. Слід послідовно підтримувати українців у конфліктах із
татарами, в т.ч. зросійщених, тоді навіть стовідсотково зросійщені
українці поступово будуть схилятися до української ідеї, до
України, відчуватимуть себе захищеними, а не зрадженими Україною.
Це б розкололо так зване «російськомовне населення» на проукраїнську
й проросійську частини і віддалило б кримських татар від українців,
але це не погіршить ситуацію для України, бо союз татар із росіянами
неможливий.
Потрібно
заохочувати українців переселятися в Крим, створювати там для
них сприятливі умови для життя й розвитку. Слід узагалі в усьому
робити ставку в Криму тільки на українців, бо тільки українці
зможуть зробити Таврію справді, українською землею.
Ігор
КОВАЛЕНКО,
травень 11005-го
