НЕ
ЗАШКОДЬ
Коли
наші «свідомі українці» заводять свій звичний плач за українську
мову, то навіть людей, котрі завжди і всюди говорять українською,
починає нудити. У людей же, котрі все життя проговорили московською,
виробляється стійка відраза до всього українського. Тоді ці
ж самі «свідомі» із новою силою починають бідкатися та стогнати,
які в них «несвідомі» співвітчизники.
Дійсно,
мовна ситуація в Україні є індикатором того, що суспільство
хворе, воно великою мірою не може усвідомити свою національну
приналежність. Інша, нібито здорова частина суспільства, замість
стати дбайливими лікарями тієї першої частини, заганяє цю хворобу
в категорію хронічної. Як не прикро, але значно краще було б
для цього немічного суспільства, якби хвороба браку самоідентифікації
розвивалася сама собою, аніж її лікували, порушуючи першу лікарську
заповідь «не зашкодь». Невмілі лікарі загодовують
нас різними пігулками та мікстурами, що переводить нас до когорти
вічнохворих. Цими злощасними пігулками-мікстурами, у нашому
мовному випадку, і є ті голі та нудні заклики «любити українське»
чи «розмовляти українською». Вони вже так остогидли,
що природньою реакцією є викинути ці пігулки на смітник.
Я
не знаю жодної людини, яку б переконали любити Україну гасла
«Любіть Україну!» Любити щось можна або за якісь певні
якості, або взагалі, із причин непояснюваних, однак жодним чином
не тому, що «так треба» чи хтось тебе до цього спонукає. Жодні
спонуки, навіть коли вони йдуть від свого власного усвідомлення
про необхідність щось любити, не дадуть такого бажаного результату.
Любов вона або є, або її немає.
Якось
слухав краєм вуха трансляцію сесії Верховної Ради. Іде якась
політично-кланова розбірка між регіоналами й помаранчевими.
Раптом бере слово «вічний депутат» Ярослав Кендзьор і мало звертаючи
увагу на те, про що йдеться, починає просторікувати на всю Україну,
а чому це, мовляв, донецький опонент «не
розмовляє українською мовою». Більшої антиреклами
українській мові важко й придумати. Бо краще було б для бідної
української мови, якби цей Кендзьор зовсім рота не роззявляв,
а для України – якби гусей удома пас і картоплю вирощував. Але
таких крикунів щоп’ять років обирають до парламенту, де вони
успішно прививають відразу східняків до України і до української
мови зокрема.
Найкраща
реклама українській мові буде тоді, коли її носії, при тому
носії красивої, літературної, будуть на голову вищими московськомовних,
коли вони вноситимуть нові, свіжі ідеї, втілюватимуть їх, виконуватимуть
якісно свою роботу, одним словом вестимуть «несвідомих» за собою.
Доведено, що головною причиною ніби впертого непереходу майже
всіх московськомовних на українську є зовсім не принципи, а…
елементарні лінощі. Адже для цього кроку треба прикласти якісь
зусилля! Звідси висновок, що московськомовні – це значною мірою
люди зі слабкою волею і, отже, легко схиляються до наслідування.
Вони почнуть легко наслідувати цих носіїв української і невдовзі
щиро полюблять нашу мову. Цей шлях найбільш ефективний, принаймні
в наших нинішніх умовах.
Є
й інший шлях – примусовий. Він швидший і полягає в тому, щоб
жорстко змусити розмовляти українською в школі, на офіційному
рівні й на рівні діловодства, примусити її вживати культурних
діячів тощо. Але цей шлях був би ефективним, по-перше, коли
б ми мали авторитетну й сильну владу, яка могла б жорстоко покарати
за невиконання мовної програми, а, по-друге, коли подібна мовна
політика буде підкріплена все тим же першим методом. Тоді за
якихось пару місяців усі вивчили б українську мову, хоча, повторюсь,
любити її навряд чи відразу стали б, адже для цього потрібен
приклад для наслідування. Ми ж зараз, не маючи хоч трохи сильної
й авторитетної держави, намагаємося змусити людей у Криму й
Донбасі вести діловодство українською. Чи переводимо школи на
викладання українською, при тому не маючи більш-менш пристойних
її носіїв навіть серед учителів. Така мовна політика, нажаль,
приносить саму лише шкоду нашій мові.
Тому,
що б там на мене не говорили «свідомі українці», але державне
нав’язування української мови в Криму, на Донбасі та в інших
краях, де спілкуються майже виключно московською, за нинішньої
немічної держави не потрібно, бо воно
шкідливе для справи українізації.
Поширювати
українську мову на Півдні й Сході зараз можливо лише прикладом
чи заохоченням. І для цього б зовсім не завадила негласна державна
політика перемішування населення України: молодих людей зі Сходу
посилати (чи заохочувати) на навчання, роботу, відпочинок, за
культурним обміном тощо, на Захід, а західняків, найбільш просунутих
і активних, – відповідно, на східні терени. Але цим наша держава,
нажаль, зовсім не переймається. Чи то з причини, що вона неукраїнська
і їй це не цікаво. Чи тому, що держчиновники мало розуміються
на тому, що ж воно таке держава і як нею керувати. А скоріше
всього тут присутні обидві причини.
Отже,
головною тезою в мовному питанні зараз має стати «не зашкодь».
І державний примус та нав’язування мови зараз поки що треба
відкласти до кращих часів – часів сильної України. І ці часи
невдовзі вже таки настануть. Бо Україна вже зачекалася БАТЬКА.
Іван
ПРИЛУЦЬКИЙ
