Літо-11006
у Богоявленському
Лише
після 25 червня, коли відзначали 40 днів по відходу посестри
Люби Степанівни у Царство Духа Предків Рідних, нам, Світлані
та Світозару Корнелюкам, стало можливим поїхати у с. Богоявленське
– треба було вести підготовку до таборування рідновірської
молоді.
Уже
в Олександрії нас зустріли труднощі – відмінили автобусний
рейс. Довелося чотири величезних сумки залишити на господарстві
Всеволода Силенка, у нього ж позичити велосипеда, на якому
до Богоявленського доїхала я, а Світозару довелося йти всю
дорогу пішки. Дуже запрошували нас гостинні господарі заночувти,
але прийняти таку пропозицію ми не могли, бо знали, що нас
чекає багато роботи, а час не стоїть.
Зустрів
нас на подвір’ї Святині колоритний бородань у вишитій сорочці
– прихильник РУНВіри пан Леонід. Він приїхав за тиждень до
нас і вже встиг порятувати рослини на городі від замулення
через зливу; рятував і картоплю від жуків. А побратим Вірослав
тим часом вирівнював долівку в залі. Важко було здогадатися,
що прибув він того ж дня вранці. Через кілька днів він уже
чаклував під стелею – штукатурив, вирівнював, вигладжував
210 м2 її площі. Не було в нього спеціальної двометрової планки,
тому робота йшла важко. Коли терпіння у Вірослава закінчилося,
сів на той же позичений велосипед і поїхав за такою необхідною
приспособою до Олександрії. Як дитина, тішився потім придбаним
інструментом – наскільки ж легше стало працювати!
Тим
часом город теж вимагав рук, бо злива знесла половину городу.
У добрих людей узяли розсади капусти, помідорів і засадили
город, а щоб розсада краще прийнялася під палючим промінням,
я виривала в садку метрову амброзію і нею поприкривала розсаду.
Чималу площу засадили спаржевою квасолею. Щодня стрясали жуків
із картоплі, треба й квітничок від бур’яну прополоти…
Якось
наварила я великий казан зеленого борщу, набагато більше,
аніж треба було для себе, а тут і дзвінок – через півгодини
прибудуть гості із Запоріжжя. Ми швидко припинили роботи,
повмивалися. Прибули до нас р. Святослав Щербина (громада
«Оріяна») з дружиною Переяславою, р. Володимир Мельниченко
з іншої громади, а з ними ще дві посестри – Марина й Роксолана.
Ось тут і знадобився той великий казан. Якесь передчуття,
виходить, підказало зварити багато.
Швидко
винесли із зали відра, трохи прибрали, занесли стіл, покрили
вишитою скатертиною, встановили необхідні атрибути. Прибулі
рунтати з великим душевним піднесенням провели Священну Годину
Самопізнання. Після цього священнодійства гості заспівали:
«Ой, роде наш красний, роде наш
прекрасний, не цураймося, признаваймося». Рунтата
Мельниченка цікавить досвід будівництва, бо вже має земельну
ділянку і має намір будувати Святиню в Запоріжжі. По від’їзді
гостей ми спостерігали, як їхнє червоне авто зупинялося біля
Скитської могили.
За
кілька днів прибув Богдан Яхвак з Ужгорода. Разом із Вірославом
вони вигладжували, ґрунтували стіни та стелю в потрібний колір.
15
липня прибули перші діти на таборування. Побратим Броніслав
із донькою Лесею привезли 10-річну Оріяну з 9-річним Олегом.
Богдан Домашовець прибув із 13-річним Левом. З татом Михайлом
приїхав найстарший учасник – 17-річний Віталій. Рунмама Рідна
прибула з маленькою Владою. Учасниками табору стали й місцеві
діти – Максим, Катруся, Дана, Іванка.
Попрацювати
приїхали два Володимира з Гребінок на Київщині. Вони разом
зі Світозаром бляхою покрили вершини на Святині. Коли приїхав
р. Яромисл із родичами, то їхня донечка Миланка в захопленні
вигукнула: «Дивись, який замок із баштами й вежами виблискує
й сяє!»
Світозару
поставили завдання виготовити п’ятеро дверей з коробками.
За допомогою паяльної лампи знімав він стару фарбу, стоячи
на колінах, без верстака стругав, зарізав шипові з’єднання.
Відривався від основної роботи – і до городу, і намети таборувальникам
встановлювати, і будувати хліва сусідці. Бо побратими знесли
сусідці старого хліва й збудували новий – з віконницями, як
хатина гарненького.
22
липня вранці приїхала Світана Силенко. Привезла районну газету
з оголошенням, що до села приїжджає відомий фітотерапевт,
академік Товстуха Євген Степанович. Наша громада теж виготовила
оголошення про цю подію й вивісила їх у людних місцях. Та
вони повисіли недовго – забрали люди, мабуть, «на пам’ять».
Ще у травні ми зі Світозаром написали були запрошення Євгену
Степановичу, він його ласкаво прийняв, і ось під вечір 22
липня прибув до нас у храм Різдва Лева Силенка зі своїм асистентом
та другом-фотографом. Гості вшанували Скитську могилу, у степу
назбирали цілющого зілля.
Зустріч
відомого цілителя з жителями відбулася в сільському будинку
культури. Після його лекції наші люди категорично відмовилися
від купованого чаю, стали вимагати цілющого – з алгеї, малини,
горобини, цмину, цикорію, інших дарів рідної Природи. А наступного
дня вранці ми з гостями спільну молитву учинили. На зворотній
дорозі гості завітали до родини Силенків в Олександрії.
Дітки
на таборі гарно вивчили пісні: «Ми сини і дочки України»,
«Живіть і множтеся…», «Роду козацького вірні сини», «Гей,
Україно, ми твої діти», «Ой, у лузі червона калина…» та вірша,
написаного відомим поетом Миролюбом-Миколою Негодою «Дажбог».
Учили цей репертуар за чисткою овочів, при збиранні жуків,
при розчистці садка.
Дівчатка
повсюди ходили у віночках, а коли відкривали табір, зустрічали
гостей, – усі вдягались у вишиванки, а жінки у вишиті плахти,
– і давали концерти. При відкритті табору запалили на березі
Ратьківки два вогнища, всі пройшли потім між вогнями – це
було очищення й духовна посвята в єдину, дружну, доброзичливу
Родину. Співали, декламували вірші Миролюба Негоди. Побратим
Броніслав (він організував і виконує обов’язки рунтата у селі
Довжок) зовсім без підготовки прочитав повість «Слово о полку
Ігоревім» – староруською мовою й жодного разу не збившись.
Він може годинами декламувати українську поезію, має чудову
дикцію. Він і в роботі завзятий – у своєму селі викопав сам
два ставки, в яких діти рибу розводять. Один став односельці
так і називають – «Броніславів став».
Діти
ходили у похід до Скитської могили, де вклонилися Славі й
Духові Предків Рідних, підсипали землі, привезеної з Черкас.
Іншим разом ходили до товстелезної тополі у 7 обхватів, переконалися
у могуті Рідної Землі, на якій зростають такі велетні.
Біля
села Богоявленське виходить на поверхню Велика Українська
гранітна плита, що тягнеться від Тернопілля аж до Донбасу.
Діти вилазили на ті скелі, знімаючи свої сходження на кінострічку.
Для купання мали три ставки, де ще й ловили рибу, раків та
великі мушлі. Витягували з дна кореневища рогози, де знаходили
білий росточок, обчищали його як банан і середину із задоволенням
з’їдали, а потім дорослим нахвалялися, що наїлися на ставі
«бананів».
Рибалки
привозили корм для риби і на наше прохання катали дітей у
човні. Спробували добувати й живий вогонь способом тертя дошки
об дошку, між котрими поміщали вату. Терпіння у дітей не вистачило,
щоб добути вогонь, але теоретично метод засвоїли.
Усі
дорослі працювали: бетонували відмостки кругом Святині, робили
загорожу з південної сторони. Діткам пояснили, що ті, допомагаючи
в будівництві або в господарстві, докладають і свою частку
праці в постання Святині. Діти розчищали сад від бур’яну,
годували кролів сусідчиних, щодня носили воду в душ, на кухню,
в умивальник, у діжку для бетону, копали картоплю, чистили
овочі, замітали доріжки.
Сусіди
до нас добре ставилися, ділилися яблуками, смородиною, кабачками,
огірками, динями, картоплею, квасолею, молоком, сиром, яйцями
тощо. Ми намагалися не залишитися в боргу.
Вечорами
на траві хлопці влаштовували боротьбу. Пан Вірослав їм показав
прийоми боротьби, вчив як правильно перекидатися вперед і
назад. При боротьбі, бувало, хтось когось придушить. Посердяться.
А щоб якось загладити ті прикрощі, ми виносили до вогнища
мегафон, діти забували про образи та імпровізували в мегафон,
хто що хотів. Потім разом співали. Приходили й дорослі та
розповідали байки в мегафон: р. Мирослав розповів і я – байку
«Господар і віл» француза Ларошфуко. Нашим робітникам того
гучномовця добре було чути й діти слухали їхні відгуки на
свої виступи. Ці концерти, напевно, було добре чути і на протилежному
березі ставка. Велика подяка громаді «Лель» за придбаний мегафон.
Своєрідні
змагання діти між собою проводили й під час купання. Так,
чемпіонкою по часу перебування під водою стала 10-річна Оріянка.
Спочатку стала чемпіонкою, а потім уже й плавати навчилася.
Щодня
читали дітям із Мага Віри про дитинство Лева Силенка, про
навернення наших Предків у християнство, читали легенди про
Київ. Двічі проводили Священні Години. Усі стали свідками
духовного народження рідновіра, достойного побратима Миролюба
Овчаренка, котрий прийняв посвяту у Святині Різдва Лева Силенка.
Побратим Миролюб із сином Віталієм – активні учасники будівництва
Храму.
Під
час подорожей проводили бесіди про рідні обряди. Їздили в
Олександрію, де відвідали краєзнавчий музей та єдиний у Європі
музей Миру. Після музею завітали до оселі Силенків, де заспівали
«Живіть і множтеся», а потім ушанували пам’ять матері Лева
Силенка. Рунмама Світлана привезла велику сумку вишитого українського
одягу – добрі люди позичили, дещо подарували.
Коли
дітки вдяглися в український одяг, у них з’явився настрій
виступати, виникла потреба вивчати пісні, вірші. Варто було
лише один раз заспівати дітям якусь пісню, як вони пізніше
підходили й самі просили ще й ще, поки добре не засвоювали.
Шкода,
що не вистачило часу при участі дітей сплести снопа-Дідуха
з нового врожаю. Ця робота дуже копітка і займає 2–3 світлових
дні. А ось плести із соломи стрічку «зубчиками» спробували.
Таку стрічку дівчата носили як пов’язку на чолі.
А
на городі трішки не встигли поспіти золотаві духмяні дині
та строкаті кавуни. Лежать собі на городі і дражняться, манять.
Хлопці мали нагоду переконатися, що цим «родичам гарбузовим»
ще треба трохи поніжитися на баштані. І сусіди щедро пригощали
нас стиглими динями зі свого городу.
р.
Світлана КОРНЕЛЮК, Черкаси