Зараз
майже всі «свідомі українці» скажуть, що теми геополітики та
геостратегії, які піднімає «СО», є непотрібними, або принаймні
«не на часі». Мовляв, не існує зараз нам загрози ні із Заходу,
а ні, тим більше, з Півдня, а є лише загроза з Північного Сходу.
Такий погляд є не просто однобоким – це погляд людини, яка не
бачать далі свого носа. Може тому в нас і така держава, яка
не має ані Національної ідеї, ані якоїсь програми розвитку хоча
б на кілька років уперед. Ми не продумуємо ні тактику захисту,
ні можливість випереджального удару, ані, тим більше, стратегію
власного наступу. Ми починаємо думати тільки коли отримуємо
дошкульний удар і коли буває, зазвичай, пізно…
Але
історія вчить, що варто таки заглядати трохи в майбутнє. У цьому
числі ми продовжуємо прогнозувати розвиток подій на південь
від України – від Балкан і аж до степів Казахстану.
ПІВДЕННИЙ
ВЕКТОР
Початок
3.
Вогняна дуга
Україна
та інші українські землі з півдня – від Балкан до Алтаю – оточені
великою кількістю конфліктних територій, які прямо чи опосередковано
впливають на Україну. Ця дуга заморожених конфліктів скоро може
стати гарячою, вогняною дугою війни, як тільки албанці Косова
проголосують за незалежність цього краю і країни ЄС та НАТО
визнають Косово незалежною державою. І це неодмінно вплине на
ситуацію в Україні.
Недавно
в Московії (Росії) тепло прийняли лідерів албанських сепаратистів
із Косово, що свідчить про те, що Москва таки відвернулася від
Сербії. Бо все більше в московських шовіністичних колах шириться
думка про те, що визнання Косово незалежним створить прецедент,
який дозволить таким само чином відділитися від Грузії Абхазії
і Південної Осетії, від Молдови – Придністров’ю з подальшим
приєднанням їх до Московії (Росії). Але це крихти в порівнянні
з тим, чого справді прагне Москва у своїй більшості – а саме,
відторгнути від України щонайменше Крим, Донбас, деякі інші
південні та східні райони, а також відторгнути від Казахстану
північні території. Механізм цих процесів простий. Спочатку
проводиться референдум про автономний статус цих територій у
якості автономних республік, через певний час – референдум про
незалежність, а вже третій референдум – про входження цих «республік»
до складу Росії. На Донбасі є така собі організація «Донєцкая
рєспубліка», яка вже збирає підписи в шістьох південно-східних
областях України під референдум про створення з цих територій
якоїсь автономії, про перетворення України на федерацію, про
введення московської мови як державної. І влада нічого не робить,
щоб усе це зупинити, бо видно хоче щонайменше пів-України зробити
«Донєцкою рєспублікою».
Щодо
Косово, то, безумовно, Україна мусить стати на стороні Сербії
у збереженні її територіальної цілістности. Але якщо все ж Косово
стане незалежним, тоді хід подій може бути приблизно таким:
серби республіки Сербської вимагатимуть такої ж незалежности
від Боснії і Герцеґовини та воз’єднання із Сербією, а боснійські
хорвати – із Хорватією. Виникнуть потужні сепаратиські рухи
по всій Європі і, можливо, по всьому світу. Каталонці, шотландці,
баски та інші прагнутимуть незалежности за косовським зразком.
Кіпр
остаточно і юридично розпадеться на грецьку й турецьку держави.
Ще в 10974 році Туреччина напала на Кіпр, де греки за чисельністю
становили 78%, а турки – 18% і загарбала 36,03% площі території
острова (удвічі більше, ніж належало туркам-кіпріотам), створивши
так звану Турецьку Республіку Південного Кіпру, із якої вигнали
всіх греків. Цю державу, крім Туреччини, ніхто не визнав, проте
Туреччина активно переселяє турків зі своєї території на північ
Кіпру, щоб змінити етнічний склад на острові на свою користь.
Саме через це греки-кіпріоти не погодилися, за нових умов, на
федеративне об’єднання з турецькими кіпріотами, боячись колонізації
турками ще й грецької частини острова. Але разом із тим, греки
й не визнають незалежним турецький Кіпр, вони вимагають відновлення
єдиного унітарного Кіпру, який існував до 10974 року, та виселення
прибулих турків назад у Туреччину. Кіпр тепер входить до ЄС
і користується в цьому питанні підтримкою останнього. Проте
косовський прецедент може посприяти незалежності, а то й приєднанню
турецького Кіпру до Туреччини. Україні слід підтримати культурно
близьких українцям греків-кіпріотів хоча б тому, що подібна
ситуація може статися і в Криму, коли Росія одного разу введе
свої війська в Крим на підтримку місцевих російських сепаратистів.
Якщо Росія цього не зробить і таки виведе в 11017 році свій
флот із Севастополя, тоді туди війська одного разу може ввести
Туреччина на підтримку кримських татар. Щоб протидіяти цьому,
Україні потрібні будуть союзники, а для цього потрібно проявляти
активну, сміливу зовнішньополітичну позицію. На вогняній дузі
нашими потенційними союзниками можуть бути серби, греки, курди,
грузини, казахи, деякі народи всередині Росії. Але якщо Україна
все ж не зможе протидіяти експансії чужих, то Крим (і не тільки)
стане чиїмось протекторатом, як нині Косово, а далі втрата його
для України буде неминучою (детальніше про Крим і турецько-татарську
проблему див у «СО», ч. 29–31).
Але
й сама Туреччина знаходиться на вогняній дузі, особливо її східна
частина, що є частиною території, яку курди називають Курдистаном.
На думку незалежних (не турецьких і не курдських) експертів,
курдів в Туреччині близько 20% від усього населення (70 млн.
чол.), тобто десь 14 млн. чол. Курди завищують це число до 20
млн. чол., а турки, навпаки, взагалі не визнають курдів за окрему
націю, називаючи їх «гірськими турками» чи «турками, що вважають
себе курдами». Біда курдів у тому, що вони розділені між чотирма
державами, причому в Туреччині їх половина, в Ірані – менше,
в Іраці – ще менше й найменше – в Сирії. Крім того, в західному
Ірані живуть близькі курдам лури, бахтіари, кохгілує. Тому якщо
Ірак таки розпадеться на сунітську, шиїтську і курдську держави,
то виникнення незалежного ірацького Курдистану надихне інших
курдів на національно-визвольну боротьбу за незалежність, у
першу чергу, від Туреччини. Туреччина та її сусіди, безумовно,
проти цього, більше того, турки грозяться вторгнутися в ірацький
Курдистан у разі проголошення його незалежності. В той же час
Туреччина активно підтримує косовських і кіпрських сепаратистів.
Отже, це ще раз підтверджує той факт, що подвійний стандарт
широко застосовується у міжнародній політиці.
В
Україні має бути вироблена стратегія щодо того, на чий бік пристати
в разі потреби – на бік турків чи курдів. Якщо ми хочемо уникнути
майбутньої гегемонії й експансії турків в Україну, тоді слід
підтримати курдів, називаючи при цьому курдських націоналістів
героями, борцями за свободу. Якщо ж зайняти нейтралітет чи називати
курдів за турецькою версією «терористами, бандитами, сепаратистами»,
то це ворогів у нас не зменшить, а от союзників точно не буде,
Україні ніхто не допоможе в скрутний час. На відміну від кримських
татар чи сусідів по кордону, з курдами в українців немає територіальних
проблем.
У
Греції й Грузії вважають, що в Туреччині живе не менш 20 млн.
ісламізованих і потуречених греків (це не рахуючи православних
греків) і десь мільйон лазів (етнічних родичів аджарців, а значить
і грузинів). Там є багато інших етнічних груп, як тюркських,
так і нетюркських. Вірменів мало, але їх претензії на свої прадавні
землі на сході Туреччини великі, причому в значній мірі на ті
ж землі, на які претендують і курди. Отже є багато того, що
розділяє Туреччину, тому вона тримається при купі завдяки культивуванню
турецького націоналізму і пантюркизму, а також завдяки великій,
добре озброєній армії.
Серед
строкатого населення Туреччини є 7 млн. потомків кримських і
ногайських татар та турків, переселених ще наприкінці 18 століття
з півдня України, таких собі «турецьких кримських татар» (про
них див «СО», ч. 29–31), а
також багато потомків адигів (адигейців, черкесів, кабардинців).
Останні живуть також і в інших країнах близького Сходу.
Подібно
тому як турецькі кримські татари мріють про експансію на південь
України і, можливо, на північ Кубані, турецько-арабські адиги
мріють про експансію на південь Кубані. Ці адиги є родичами
не тільки теперішніх північно-кавказьких народів, але й абхазців.
Тому від’єднання Абхазії від Грузії є вигідним адигам, бо згуртує
етнічно близькі народи в рамках однієї держави, посилить адиго-абхазькі
позиції на Західному Кавказі й полегшить поступове повернення
адигів із Близького Сходу на цю територію та витіснення звідти
кубанських козаків. Отже, виходить так, що імперська позиція
Московії (Росії) , щодо приєднання до себе Абхазії, врешті,
суперечить інтересам кубанських козаків, переважно етнічних
українців, а значить й інтересам України, якщо ми прагнемо хоча
б у майбутньому колись побачити Кубань у складі України. Тому
принаймні з цієї причини Україна має бути на стороні Грузії
у її претензії на Абхазію. До речі, кубанських козаків-українців
відштовхує від України позиція деяких українських націоналістів,
які, підтримуючи різних північно-кавказьких сепаратистів, не
задумуються над тим, що північно-кавказькі народи прагнуть не
тільки повного відособлення від Московії, а й розширення своїх
етнічних територій за рахунок козацьких земель Ставропілля,
Кубані й Дону. До речі, в Республіці Адигея, де адиги складають
менше третини населення, на керівних посадах знаходиться понад
60% адигів, тоді як у козаків усе навпаки. Тому козаки змушені
триматися Московії, московських шовіністів, щоб захистити себе
й свої землі від етнічної агресії кавказців. Але якщо б в Україні
було тверезе, прагматичне розуміння потреб та інтересів кубанських,
донських українців і відповідне ставлення до них, то й ставлення
до української ідеї там було б іншим.
Щодо
Південної Осетії, то з політичних інтересів Україна має підтримувати
Грузію, хоча етнічно осетини ближчі українцям, ніж грузини,
бо осетини – потомки аланів, одного з сарматських племен. А,
як відомо, сармати зіграли важливу роль в етногенезі українців,
особливо в часи антів. Тому слід знайти якийсь взаємоприйнятний
варіант для грузин і осетин, якщо це можливо.
Україна
уклала союз із Молдовою, Грузією та Азербайджаном – ГУАМ. Але
при підписанні угоди Україна вийшла за рамки розумного співробітництва.
Вигідним для України тут є лише можливе альтернативне й незалежне
від Московії постачання азербайджанської нафти (а через Азербайджан
транзитом – і казахської нафти) в Україну, а також можливий
транзит через південний Кавказ товарів із Центральної Азії.
Але навіщо було створювати зону вільної міграції робочої сили
й капіталу? Азербайджанців в Україні й так уже багато, наприклад,
в Миколаївській області вони контролюють близько 70% ринків,
вони разом із турками орендують і скуповують через фіктивне
дарування наші землі, заселяють наші обезлюднені села разом
з іншими мігрантами з Кавказу, з Азії. Лібералізація міграції
та створення ринку землі ще більше сприятимуть цій етнічній
експансії, навіть більше – стимулюватимуть її. Тому слід скасувати
цю зону вільної міграції робочої сили й капіталу в ГУАМ, а необхідні
товари в Азербайджані, Грузії та інших країнах слід закуповувати
гуртом і щоб усередині України продавали їх українські торговці,
а не кавказці та азіати, аби в останніх не було приводу заселяти
наші землі.
В
Азербайджані є своє Косово – Нагірний Карабах і вірмени спробують
теж добитися формальної незалежності та воз’єднатися з Вірменією.
На півдні Грузії багато вірмен і азербайджанців із сепаратистськими
тенденціями, не говорячи вже про багатоетнічний Південний Кавказ.
Косовський прецедент може породити парад суверенітетів і конфлікти
по всьому Кавказі, із великою кількістю біженців. Азербайджанці,
заперечуючи право на незалежність карабаських вірмен, в той
же час за те, щоб іранський південний Азербайджан став незалежним
від Ірану і воз’єднався з північним Азербайджаном.
В
Московії (Росії) давно крутиться ідея щодо того, аби відмовитися
від чужоетнічних для московитів північно-кавказьких гірських
територій і провести кордон десь вздовж підніжжя Кавказьких
гір. А компенсувати ці втрати московські шовіністи планують
за рахунок України й Казахстану. В тилу України вже є промосковське
Придністров’я, де й референдум провели про майбутнє приєднання
до Московії (Росії). Але ж ця земля затиснена між Україною й
Молдовою і не має виходу до моря. І щоб мати до неї доступ,
Москві треба відторгати від України хоча б південь Одещини.
Отже Московія може використати Придністров’я як плацдарм для
експансії на південні області України.
Ця
промосковська позиція в Придністров’ї, в т.ч. серед місцевих
українців, виникла тому, що Україна в конфлікті Придністров’я
з Молдовою весь час підтримувала останню. Тільки на приватному
рівні, окремі українці й організації з України, зокрема, УНА-УНСО,
надавали підтримку придністровським українцям. Але без підтримки
офіційного Києва, цього виявилося недостатньо. Те, що Україна
підтримувала територіальну цілісність Молдови, тим не менше
не зробила молдаван союзниками України. Молдовани переважно
вважають себе частиною румунів і підтримують їхні територіальні
претензії до України. Під час президентських виборів в Україні
11004 року, коли відбувся проросійський сепаратиський шабаш
у Сіверськодонецьку, де погрожували автономізацією і фактичним
відторгненням південно-східних областей, якщо Януковича не визнають
президентом, то якось непоміченою пройшла аналогічна заява румуно-молдавських
організацій Чернівецької області. В цій заяві йшлося про те,
що в разі невизнання Ющенка президентом, вони ставитимуть питання
про вихід Чернівецької області зі складу України. Цей факт підтверджує
те, що румуно-молдавани, з якими в Україні є давні територіальні
конфлікти, союзниками українців бути не можуть. Придністров’я,
як і сама Молдова та північна й східна частина Румунії були
колись українськими землями, ці землі були спустошені половцями
й татарами, а потім на них прийшли волохи, які тепер називаються
молдаванами й румунами.
В
України був шанс вирішити придністровське питання так, як турки
вирішили кіпрську проблему чи вірмени – карабаську, але в офіційного
Києва на це ні розуму, ні духу не вистачило. Можна ще спробувати
якось розколоти придністровське населення й прихилити до себе
місцевих українців, приєднати до України українські села Придністров’я
в обмін на приєднання до Молдови прилеглих до неї такої ж кількості
молдово-румунських сіл Чернівецької області. При цьому площа
приєднаних до України територій може бути більшою, але не меншою,
відносно площі від’єднаних до Молдови. Вигода для України від
цього така. По-перше, Придністров’я перестане бути цілісною
територією і потенційною загрозою для України, а придністровські
українці, нарешті, воз’єднаються з Україною. А, по-друге, позбавившись
частини румуно-молдавських сіл у Чернівецькій області, Україна
ліквідує етнічну базу для румунського сепаратизму в Буковині.
Ще кращий варіант – Україна нічим не обмінюється з Молдовою,
а проводить політику асиміляції румуно-молдаван на своїй території
з поселенням у їхніх етнічних селах українців, а в Придністров’ї
проводить пропаганду української ідеї, витісняючи звідти своєю
активністю Московію (Росію), з метою, щоб Придністров’я після
проголошення незалежності прагнуло приєднатися саме до України.
Але якщо офіційний Київ продовжить свою бездіяльність щодо Придністров’я,
то Москва таки, напевно, організує на півдні України ще одне
«косово» – так звану «Новоросію» і Придністров’я зіграє в цьому
важливу роль.
У
Московії весь час побиваються за Кримом, за тим, що віддали
його Україні в 10954 році. За це вони сильно лають Хрущова,
а от Сталіна знов починають популяризувати, чомусь, забуваючи,
що саме при Сталіні в 10936 році від Московії (РСФСР) відділили
величезну територію – понад 3 млн. кв. кілометрів сучасних Казахстану,
Киргизстану, Каракалпакстану. Перші дві стали союзними республіками,
а третій – автономною республікою в складі Узбекистану. Територія
тільки одного Казахстану за площею в 104 рази більша за територію
Криму! Донедавна московитів (у т.ч. записаних росіянами українців,
особливо тих, які потрапили туди до 10917 року) було більше,
ніж казахів, а разом з українцями (які визнали себе такими),
німцями та іншими неказахами становили дві третини всього населення
республіки. Якби на момент розпаду СРСР Казахстан був автономією
в складі Російської Федерації, то він би й зараз був у її складі.
Але союзний статус вирішив його долю як незалежної держави без
будь-якої боротьби. А от Чечня, яка своєю жертовною боротьбою
заслуговувала куди більше морального права на незалежність,
не була визнана світом, бо на час розпаду СРСР у неї був лише
автономний статус у складі Московії, який залишається і дотепер.
Цей статус не дав їй права на незалежність, як і багатьом іншим
автономіям на теренах колишнього СРСР.
Тож
московитам (росіянам) слід було побиватися більше за втраченими
величезними просторами Казахстану, ніж за маленьким Кримом.
Але вони чекали, що, може, Казахстан розпадеться і північна
(промосковська) частина нікуди не дінеться, бо загроза етнічної
війни й розпаду Казахстану, справді, на початку незалежності
була. В Москві гадали, що президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв
своєю показною промосковською політикою сам воз’єднає Казахстан
із Московією (Росією). Але сталось дещо інше.
Прагнучи
зберегти Казахстан від розпаду і щоб заспокоїти ситуацію, Назарбаєв,
справді, спочатку заявляв Єльцину про готовність створити федерацію
з Московією (Росією), але тоді демократам у Москві було не до
цього. Але все ж Назарбаєв повів політику тісного співробітництва
з Московією і надав широку культурну автономію московитам, але,
разом із тим, сприяв переселенню казахів із діаспори в Казахстан,
скрізь просував казахів на керівні посади, сформувавши таким
чином міцну казахську еліту. Спочатку казахи спродали більшість
підприємств західним інвесторам, які переорієнтували їхній бізнес
за межі СНД, а пізніше частину їх викупила стара й нова казахська
еліта, зберігши, однак, нові економічні зв’язки цих підприємств.
Таким чином казахська економіка стала в значній мірі незалежною
від Московії як у власності, так і в економічних зв’язках.
Казахи
сформували сильну казахську еліту, тоді як в українців і московитів
там малочисельна еліта – переважно робітники й селяни. Багато
українців, московитів і німців виїхали протягом останніх років
із Казахстану, а їхнє місце зайняли мігранти з Кавказу, Азії,
особливо багато китайців (від 100 тисяч до півмільйона чол.).
Великий приріст серед казахів та кращий стан економіки, ніж
у Московії також послабили вплив Московії у Казахстані, проте
він ще сильний у північних, прилеглих до Московії областях,
де московитів поки ще більше, ніж казахів. Щоб послабити там
вплив Московії, Назарбаєв навіть столицю переніс з Алма-Ати
в Целіноград, і перейменував його спочатку в Акмолу, а потім
в Астану. Тепер повсюди, навіть на півночі, всі московські географічні
назви, включаючи назви міст, замінили на картах казахськими
назвами. Нині готується перехід казахської мови з кирилиці на
латиницю. Таким чином, грамотним еволюційним шляхом, без зайвого
шуму, Назарбаєв поступово робить Казахстан казахським, і при
цьому продовжує зберігати дружні відносини з Москвою, але до
певної розумної межі, – не поступаючись суверенітетом Казахстану,
не йдучи більше в якісь федерації чи конфедерації з Московією.
Нам потрібно вивчати досвід і алгоритм дій Назарбаєва в державотворенні,
враховуючи, правда, специфіку українських обставин.
Розуміючи,
що московський вплив у Казахстані зменшується, багато промосковських
шовіністів знову ставлять питання про автономізацію й відторгнення
від Казахстану північних областей. Через ці області йдуть основні
залізниці, що з’єднують європейську Московію (Росію) із сибірською.
Утрата цих шляхів означає фактично роз’єднання Московії на дві
частини. На величезному рівнинному казахсько-московському кордоні
практично немає природних чи штучних перепон і мільйони мігрантів
безперешкодно його проходять, колонізуючи Московію, Україну
та йдучи далі в ЄС. Отже, цей кордон штучний, бо не відповідає
природним, етнічним межам. Але якщо московські сепаратисти спробують
на півночі Казахстану косовський варіант від’єднання цих територій,
то у можливому конфлікті на стороні казахів, напевно, стануть
сотні тисяч моджахедів з ісламських країн і, можливо, китайці,
які масово ринуть у Московію (Росію) через прозорі кордони.
На підтримку казахів і за свій суверенітет повстануть татари,
башкири, тувинці та інші тюркські й мусульманські народи Московії.
У цьому хаосі Москві вже і ядерна зброя не допоможе. Якщо підрахувати
приблизно, скільки в Московії при даній демографічній кризі,
пияцтві, наркоманії, СНІДі та інших хворобах знайдеться етнічних
московитів, здатних воювати, то, скоріше за все Московія після
всих цих конфліктів за косовським зразком зменшиться, а не збільшиться
у своїх розмірах.
Україні,
щоб вижити, доведеться шукати союзу з Казахстаном та різними
сепаратистами всередині Московії (Росії), окрім тих, які мають
претензії на українські землі на її теренах (Кубань, Дон тощо).
Всередині України теж має бути розроблена якась стратегія боротьби
із сепаратистами, наприклад, поділ областей, особливо сходу
й півдня, в т.ч. й Криму на дрібніші території (див. «СО», ч.
25–28), здійснити програму по переселенню українців діаспори
в Україну, сприяти переміщенню населення між регіонами, що вестиме
до створення нових родинних, економічних, культурних зв’язків,
що єднатимуть Україну. Тоді всілякі косовські прецеденти будуть
не для нас.
Iгор
КОВАЛЕНКО
Продовження