...Бо се ж ми походимо вiд Дажбога...

Радимо задуматись

Число 30
Травень 11006 р. Д.

Напишіть нам

Незалежне Iнтернет-видання. Київ.
    Життя РУНВіри
    Документально
    Досліджуємо МАГА ВІРУ
    Бувальщина
    Проповідь
    Незвідане
    Знай наших
    Поезія
    Варто знати
  А насправді
    Про наболіле
    Мудрість
    Погляд
    Нагально
    Цікаво
    Відверто
    З приводу
    Між іншим
    Обережно, отрута!
    А чули, що...
    Нам пишуть
    Народ сміється
    Головна сторінка

 

Арии

В роки ІІ Світової війни в турецькому часописі «BOZKURT» (буквально, сірий вовк) була опублікована карта можливої майбутньої всетюркської держави, одна з назв якої – Великий Туран.

Зараз майже всі «свідомі українці» скажуть, що теми геополітики та геостратегії, які піднімає «СО», є непотрібними, або принаймні «не на часі». Мовляв, не існує зараз нам загрози ні із Заходу, а ні, тим більше, з Півдня, а є лише загроза з Північного Сходу. Такий погляд є не просто однобоким – це погляд людини, яка не бачать далі свого носа. Може тому в нас і така держава, яка не має ані Національної ідеї, ані якоїсь програми розвитку хоча б на кілька років уперед. Ми не продумуємо ні тактику захисту, ні можливість випереджального удару, ані, тим більше, стратегію власного наступу. Ми починаємо думати, тільки коли отримуємо дошкульний удар, і коли буває, зазвичай, пізно…

Але історія вчить, що варто таки заглядати трохи в майбутнє. В цьому числі ми продовжуємо прогнозувати розвиток подій на півдні України, зокрема, що стосується протеже турків – кримських татар. Ці події не лише дуже ймовірні, вони просто неминучі за такого розкладу сил навкруги України.

Продовження теми. Початок

ПІВДЕННИЙ ВЕКТОР

2. Кримське питання

Крим нині є тліючою точкою, а в майбутньому може перетворитися на гарячу пляму на карті України, тому що він є зоною перетинання інтересів трьох сил – української, кримськотатарської і російської.

Росіяни поки що в більшості в Криму, їхній вплив ще великий на політичне життя, але не слід переоцінювати їхні можливості. По-перше, Крим в цілому економічно залежний від континентальної України, наприклад, залежить від прісної води, що подається каналом із Дніпра. По-друге, процент активного населення серед росіян невисокий через високий середній вік (велика кількість пенсіонерів, низька народжуваність). Тому, кримські росіяни сильні в основному завдяки економічній і політичній підтримці Росії, а також наявності поряд російського ЧФ з базою в Севастополі. Незважаючи на свою чисельну перевагу й політичну свідомість, при активній підтримці з боку російських націоналістів із Росії, кримські росіяни так і не змогли відділити Крим від України, і надалі шансів у них буде все менше й менше.

Інша справа – кримські татари. Хоча вони поки в меншості (це десь 12–13% від усього населення Криму), але політично дуже активні, оскільки в них середній вік молодший, а молодь завжди активніша за людей старшого й літнього віку. В них висока народжуваність, крім того, вони можуть інтегрувати у свою націю різних легальних і нелегальних мігрантів-мусульман, особливо турків і азербайджанців, які осідають у Криму і прилеглих до нього районах, бо кримські татари є мусульмани, а за мовою й культурою ближчі огузьким народам – туркам, азербайджанцям, туркменам, ніж кипчацьким, у т.ч. казанським татарам. В Туреччині всіх огузомовних народів, в т.ч. кримських татар, вважають частиною турецької нації, тому турки всіляко допомагають кримським татарам в їхньому облаштуванні в Криму, запрошують кримськотатарських студентів у турецькі ВНЗ на навчання, де вивчають їх на турків, із чужими Україні ідеалами. Разом з тим, допомагаючи татарам, турки розбудовують в Україні й свої бізнесові, культурні, освітні та ісламські структури, і не тільки на Кримському півострові, а й просуваючись далі в українські південні області. Враховуючи масову бізнес-міграцію турків в Україну, тим більше при швидкому збільшенні населення в Туреччині й дефіциті ресурсів для задоволення його потреб, це може в майбутньому привести до етнічного відчуження наших південних територій. Особливо тоді, коли з 7 млн. турецьких кримських татар хоч половина захоче переселитися в Крим. Така міграція можлива буде, якщо між Україною й Туреччиною буде зона вільної торгівлі з вільною міграцією людей, а особливо тоді, коли Україна й Туреччина вступлять в ЄС*.

Щоб спрогнозувати події у Криму, поглянемо на процеси, які відбуваються в деяких переважно мусульманських державах колишнього СРСР і автономіях Росії. Там корінні нації вже майже повністю витіснили з цих країн і територій так зване російськомовне населення, серед якого багато українців. Причини цього різні: висока народжуваність у мусульман; влада національних кланів, за якої на провідні державні пости й посади, кращі робочі місця просувають переважно осіб корінної національності; побутова нетерпимість через різний світогляд, звичаї, релігію; часто краща соціальна конкурентноздатність, яка виражається в кращій побутовій, економічній, етнічній та іншій самоорганізованості і взаємосолідарності, нахабності, діловитості тощо. Усе це привело до того, що мусульманські народи екс-СРСР, а також грузини й вірмени не тільки витіснили слов’ян (здебільшого російськомовних) зі своїх корінних територій, а й самі проводять активну етнічну експансію на терени Росії, України, в ЄС. Вони доволі інтенсивно обживають нижнє Поволжя, Західний Сибір, Урал, навіть Москву та інші території.

Все більше загострюються конфлікти на Кубані, Дону, Ставропіллі, де кубанські та інші козаки ведуть боротьбу з непроханими зайдами за своє право жити на своїй землі за своїми законами. Завдяки своїм природнім ресурсам та економічному розвитку Росія як магніт притягує до себе мігрантів-азіатів, які до неї прямують, як мухи на мед. Тому поки Росія багатша за Україну, ці мігранти будуть рухатись саме на її терени, тобто Росія для нас є не тільки загрозою, а й етно-соціальним громовідводом, що відвертає частково від нас ще більшу, азійську загрозу. Але так буде не завжди. В міру зростання благополуччя в Україні, наша земля стане, та й уже стала кінцевою метою навали азіатів зі Сходу. Турки та інші азіати вже розкусили те, яка в Україні добра земля та толерантний і національно розколотий народ, тому це стимулюватиме їхню експансію в Україну.

Інший приклад – Косово. До османського завоювання Сербії у XIV-XV ст.ст., Косово було заселене сербами, було їх православним центром, центром зародження сербської державності. В період османського панування значна частина сербів покинула цю територію, восновному як біженці від турецьких репресій, а на їхнє місце за сприяння турків відбувалося масове переселення албанців, які прийняли іслам. Після звільнення цього регіону від османського (турецького) панування на початку XX ст. і включення його до складу створеного в 1918 році Королівства сербів, хорватів і словенців (Югославії) знову активізувався приплив сюди сербів і чорногорців. Але після II Світової війни керівник Югославії хорват Броз Тіто всупереч інтересам сербів надав албанцям територіальну автономію в Косово, які захопили всі провідні пости, почали знову витісняти сербів. Ще більшу роль в утверджені албанців у Косово зіграла їхня висока народжуваність, вища ніж у сербів. Якщо ще в 1953 р. їх у Косово було 64,9%, а сербів – 23,5%, то в 1961 р. відповідно 67,2% і 23,6%, в 1971 р. – 73,7% і 18,4%, в 1981 р. – 77,4% і 13,2%, в 1991 р. – 82,2% і 10% (а чорногорців 1%). В середині 90-х років XX ст. албанці за підтримки НАТО зробили ще одну етнічну чистку сербів, яких у Косово залишилось зовсім мало. Так серби втратили свою рідну стародавню землю Косово.

Повернімось до Криму. У 1989 р. українців там було 26,7%, росіян – 65,6%. У 2001 р. – відповідно 24,3% (менш ніж 500 тис. чол.) і 58,3%, але кримських татар, після їхнього масового переселення з країн Центральної Азії, стало 12% (понад 240** тис. чол.). Кримські татари живуть вже на досить великій території, оскільки розселяються переважно в сільській місцевості, вони мають вже сотні своїх сіл і селищ. Татари продовжують зростати чисельно, апетити ростуть у них пропорційно їхній чисельності. Так, наприклад, вони вже силою захоплюють собі землі, особливо на південному березі Криму. В міру зростання чисельності кримських татар та процентного співвідношення їх у Криму, будуть рости і їхні претензії на землі, на владу, на культурну автономію, на національно-територіальну автономію, а ще пізніше, коли татари та інші імігранти-мусульмани, що поєднуються з татарами, стануть більшістю на півострові, то поставлять, як і албанці в Косово, питання про незалежність Криму від України. Вже тепер кримськотатарські націонал-радикали проводять іноді невеликі мітинги, вимагаючи створення незалежної чи автономної держави. На перший погляд це виглядає дрібницею, але цей факт є передвісником майбутньої гарячої боротьби за Крим. Адже час і рух не зупинити, буде колись і 2010 рік і 2050-й і 2100-й роки і т.д., усе зміниться, в тому числі й баланс сил у Криму та Україні, і в чию сторону він змінюватиметься, той і переможе.

А що українська сторона? Чи є розуміння в українських політиків, що російська проблема в Криму і в Україні – це проблема сьогодення і ближчого майбутнього, а от потенційна кримськотатарська й турецька експансія є хоч і віддаленішою в майбутньому, але куди більшою й масштабнішою загрозою для української нації аніж російська загроза. Чисельність росіян в Україні, у т.ч. у Криму, скорочується в зв’язку з низькою народжуваністю й поверненням їх у Росію. Українці і росіяни знаходяться в одному демографічному стані, і російська проблема полягає не тільки у 8 млн. росіян в Україні, а й мільйонах зросійщених українців та українців, пов’язаних із росіянами родинними узами, яким важко ще визначитись, хто вони в етнічному сенсі. Але все ж навернути в українців зросійщених українців та напівукраїнців-напівросіян легше, ніж зовсім чужих етнокультурно для нас кримських татар і турків, чисельність яких зростає в Україні.

Будь-яка жива система реагує на вторгнення чужого елемента двояко: або перетравлює його, роблячи частиною себе, якщо це корисно, або бореться з ним, знищує чи викидає назовні, якщо такий елемент неприйнятний чи загрозливий для існування системи. Так діє будь-яка нормально відкрита система, а та, що помиляється у визначенні, що є корисним чи шкідливим на вході системи, як правило, швидко гине. Так і українська нація є певною етнічною суспільною живою системою, вона бореться як і інші живі системи за існування з іншими етнічними системами – націями. Якщо в Україну попадають представники схожих із нами культурою й расою народів їх можна асимілювати, в т.ч. і росіян, крім політично антиукраїнськи заангажованих. А от азіатів-мусульман ніде ніхто ні в Європі, ні в Америці не зміг асимілювати, навпаки вони представляють себе чужорідним явищем у західних суспільствах, постійно конфліктують із європейцями й американцями. Те саме буде й в Україні.

Не стануть і кримські татари частиною української нації. Вони є етнічно, релігійно й культурно чужим для українців етносом і ніколи не увіллються в українську націю, а будуть завжди орієнтуватися на Туреччину, ісламський світ. Якщо асимілювати турків і кримських татар українці не зможуть, депортувати – теж, з огляду на етнічну слабкість та ліберальні цінності, то це неминуче в майбутньому призведе до міжнаціональних та міжрелігійних конфліктів в Україні між українцями-православними та іншими європейцями з одної сторони, та кримськими татарами, турками та іншими іммігрантами мусульманами (а також китайцями) – з іншої. Скрізь у світі, де поряд живуть представники мусульман і немусульман (християн, язичників, індуїстів тощо), виникають між ними конфлікти, часто через експансіоністську ідеологію ісламу, через абсолютизацію мусульманами своєї правди, свого світогляду. Подібні конфлікти вже мають місце в Криму, де кримським татарам не завжди до вподоби не обтяжений релігійними догмами спосіб життя українців, росіян.

Українці, що живуть у Криму, в більшості своїй зросійщені і політично інертні. Проте ностальгія за екс-СРСР потрохи проходить, а Росія їм більш чужа, ніж кримським росіянам. Нажаль, українці не контролюють ситуацію на півострові через ряд причин. По-перше, офіційна влада України донедавна фактично взагалі ніякої політики щодо Криму не проводила на користь зміцнення там центральної влади та підвищення ролі й значення на півострові етнічних українців, залишаючи кримські процеси пливти самим по собі. Це, безумовно, на користь кримським татарам і росіянам, які є поки що основними політичними гравцями й саме вони нині визначають долю Криму в протистоянні між собою. По-друге, українські націонал-демократи зробили помилку, взявши собі в союзники кримських татар. Хіба може бути нам союзником той народ, який прагне на частині нашої території створити собі державу?! Якщо врахувати слабкість українських позицій у Криму через низьку народжуваність, низьку національну свідомість, бідність, майже повну відсутність українських шкіл та донедавна підтримки офіційного Києва, то можна стверджувати, що насправді не українські націонал-демократи використовують кримських татар у боротьбі проти російських сил, а, навпаки, татари використовують українські партії і, навіть, українську владу в Україні проти тих же проросійських кримських росіян. Українські націонал-демократи своєю протатарською позицією також відштовхнули від себе більшість російськомовних кримських українців, які не люблять кримських татар у зв’язку з різними майновими й побутовими конфліктами, у бік шовіністично налаштованих росіян. Виходить так, що в цих конфліктах, у першу чергу, за землю, вони бачать своїми союзниками й захисниками саме російські політичні сили. Крім того, в українських політичних колах крутиться сентиментальна й альтруїстична думка про те, що оскільки кримські татари постраждали від російських репресій, то вони обов’язково мають бути нашими союзниками. Але в даному разі примітивна думка про те, що «ворог твого ворога є тобі другом» є взагалі безглуздою. Кримські татари є ворогами росіян, але і нам не союзники, бо інтереси наші й їхні щодо Криму суперечать один одному. Татари часто згадують те, що заподіяли їм інші й вимагають компенсації, але чомусь зі сторони України, хоч виселяла їх на схід із Криму не Україна, а Росія, яка є спадкоємицею похованого СРСР. То може пора й нам виставити свій рахунок кримським татарам за заподіяну ними і їхніми предками шкоду українцям у минулі віки, про що татари не люблять згадувати?

* При нинішніх 70 млн. чоловік і прирості в 1,7% у рік, населення Туреччини зросте в 2025 році до 98 млн. чол., у 2055 році – до 162,6 млн. чол., а в 2105 р. – до 377,7 млн. чол. і серед них татар – до 38 млн. чол.

** Ці 240 тис. кримських татар, наприклад, при прирості в 1,7% (за турецьким аналогом) до 2105 зростуть до 1,3 млн. чол. Але кримські татари заявляють, що нині їх у Криму має право бути разом із потенційними переселенцями десь 450 тис. чол. Тоді в 2015 р. їх буде 2,5 млн. чол. Разом із майбутніми 38 млн. турецькими кримськими татарами всього кримських татар в 2105 році буде понад 40 млн. чол.! І це тоді, коли нині в Україні менше 38 млн. українців, а при збереженні антиприросту (спаду) в чисельності, українці стануть меншиною навіть в Україні через 100 років. Навіть якщо українці й збережуть свою чисельність, то у світі майбутнього наших потомків буде в 10 разів менше, чим турків із турецькими курдами і кримськими татарами, тобто 38 млн. проти 380 млн. чол. А якщо ще Україна й Туреччина стануть штатами Євросоюзу з єдиним громадянством, то не виключено, що половина майбутніх турків опиниться в Україні. Чи ми хочемо собі такого майбутнього?
Якщо ні, то треба усвідомити, що життя всього, в т.ч. й української нації, є постійна боротьба за існування з оточуючим живим середовищем, боротьба за відтворення, за виживання, за землю тощо, і призом у цій боротьбі є знову ж таки життя, розквіт. В українських колах існує думка, що ми вибороли незалежність України в 1991 р. Але насправді це виборювання свого місця під Сонцем триватиме знову й знову, цілу вічність. Ми повинні дати собі раду зі всіма цими турками, татарами, росіянами та іншими, й гідно передати естафетну паличку наступним поколінням українців у вічній боротьбі за життя.

Ігор КОВАЛЕНКО,
травень 11005-го

Язычество

Продовження

* * *

у розвиток теми:

«Помаранчеві» намети посеред... винограднику

Кримські татари знову за своє

Новий сплеск активності репатріантів у земельній царині особливо відчули мешканці 40-тисячної Алушти. "Гаряча точка" ледве не в самому центрі курортного міста (поруч із міським управлінням міліції) - виноградник радгоспу "Алушта". На ньому минулими вихідними самовільно отаборилася група кримських татар, вимагаючи від міськвиконкому негайно віддати землю (а це чотири з половиною гектари молодих виноградних насаджень столового сорту Молдова) під індивідуальну забудову. Мотивація у людей така: виноградник, для обробітку якого використовують отрутохімікати, посеред міста - річ неприпустима. Далі все розвивалося за звичним сценарієм: репатріанти під помаранчевими прапорами напнули посеред винограднику декілька наметів і спробували машинами завезти до них будматеріали. Проте працівники радгоспу пильності не втрачали і блокували їм дорогу двома КамАЗами. І все ж учасникам акції вдалося потрапити не територію із шифером і металевими трубами, там вони збираються спорудити примітивні навіси.

Як розповів кореспонденту "УМ" бригадир четвертої бригади "Алушти" Олександр Тимків, на цю мить приблизно 200 працівників радгоспу зайняли позицію перед входом до винограднику і готові протидіяти поселенцям. До речі, зранку останнім вручили офіційне рішення Алуштинського міськсуду, аби акцію припинили і звільнили територію. Однак, за словами Тимківа, польові командири наметового містечка нібито відмовляються виконувати рішення Феміди і продовжуватимуть акцію до "переможного кінця". Єдине втішає, що ситуація перебуває під контролем правоохоронців. Прикметне, що тільки цього річ, за рішенням Верховної Ради Криму, радгосп-завод "Алушта" вже передав у комунальну власність понад сто гектарів своїх малопродуктивних виноградників, тютюнових плантацій саме для потреб безземельних репатріантів. Проте запропоновані ділянки їх нібито не влаштовують, мовляв, розташовані не в межах міста.

На підході до точки кипіння і ситуація у селищі Сімеїз, де кримські татари вже самовільно кроять півтора гектара дослідного саду радгоспу-заводу "Лівадія". За словами заступника директора Володимира Суглобова, господарство і так уже другий рік поспіль зазнає чималих збитків, бо повністю позбавлене врожаю хурми, інжиру, граната та сизифуса, що колись, до самозахоплення, непогано у тому саду плодоносили. Звернення до місцевої прокуратури, попередня домовленість із центральним меджлісом, каже пан Суглобов, не зняли напруги. Хоча спочатку і був досягнутий компроміс: "Лівадія" мала віддати свій експериментальний сад під забудову, а меджліс - допомогти знайти рівнозначну територію для субтропічних фруктових насаджень.

"Тихою сапою" кримські татари у тому ж Сімеїзі просуваються вперед і на законній території санаторію "Зорі України". Взагалі ж нині на території півострова, здебільшого на його ласих і "високоліквідних" шматках Південнобережжя, зафіксовано понад 15 "протестних майданів", які так чи інакше підходять під класичне самозахоплення. До того ж, як стверджують очевидці, найбільше земля цікавить не місцевих репатріантів, чимало з яких по 10-15 років тулиться у гуртожитках, а приїжджих, які забезпечені і землею, і житлом за місцем проживання у неприморських районах автономії. Захоплені приморські ділянки потім банально перепродують - ось у чому причина земельного "буму" на ПБК. А ось заступник голови Комітету з питань міжнаціональних відносин і депортованих громадян Радміну автономії Енвер Джемалядинов вважає, що "це вже буденна ситуація, коли люди втрачають надію на реалізацію своїх сподівань і в черговий раз вимушені самостійно займатись освоєнням території і облаштуванням. Небажання місцевої влади нормально вирішувати ці питання і призводить до цих неподобств".

Василь ДРАГОЛЮК, "Україна молода"