 |
В
роки ІІ Світової війни в турецькому часописі «BOZKURT»
(буквально, сірий вовк) була опублікована карта
можливої майбутньої всетюркської держави, одна з назв
якої – Великий Туран.
|
Зараз
майже всі «свідомі українці» скажуть, що теми геополітики та
геостратегії, які піднімає «СО», є непотрібними, або принаймні
«не на часі». Мовляв, не існує зараз нам загрози ні із Заходу,
а ні, тим більше, з Півдня, а є лише загроза з Північного Сходу.
Такий погляд є не просто однобоким – це погляд людини, яка не
бачать далі свого носа. Може тому в нас і така держава, яка
не має ані Національної ідеї, ані якоїсь програми розвитку хоча
б на кілька років уперед. Ми не продумуємо ні тактику захисту,
ні можливість випереджального удару, ані, тим більше, стратегію
власного наступу. Ми починаємо думати, тільки коли отримуємо
дошкульний удар, і коли буває, зазвичай, пізно…
Але
історія вчить, що варто таки заглядати трохи в майбутнє. В цьому
числі ми продовжуємо прогнозувати розвиток подій на півдні України,
зокрема, що стосується протеже турків – кримських татар. Ці
події не лише дуже ймовірні, вони просто неминучі за такого
розкладу сил навкруги України.
Продовження
теми. Початок
ПІВДЕННИЙ
ВЕКТОР
2.
Кримське питання
Крим
нині є тліючою точкою, а в майбутньому може перетворитися на
гарячу пляму на карті України, тому що він є зоною перетинання
інтересів трьох сил – української, кримськотатарської і російської.
Росіяни
поки що в більшості в Криму, їхній вплив ще великий на політичне
життя, але не слід переоцінювати їхні можливості. По-перше,
Крим в цілому економічно залежний від континентальної України,
наприклад, залежить від прісної води, що подається каналом із
Дніпра. По-друге, процент активного населення серед росіян невисокий
через високий середній вік (велика кількість пенсіонерів, низька
народжуваність). Тому, кримські росіяни сильні в основному завдяки
економічній і політичній підтримці Росії, а також наявності
поряд російського ЧФ з базою в Севастополі. Незважаючи на свою
чисельну перевагу й політичну свідомість, при активній підтримці
з боку російських націоналістів із Росії, кримські росіяни так
і не змогли відділити Крим від України, і надалі шансів у них
буде все менше й менше.
Інша
справа – кримські татари. Хоча вони поки в меншості (це десь
12–13% від усього населення Криму), але політично дуже активні,
оскільки в них середній вік молодший, а молодь завжди активніша
за людей старшого й літнього віку. В них висока народжуваність,
крім того, вони можуть інтегрувати у свою націю різних легальних
і нелегальних мігрантів-мусульман, особливо турків і азербайджанців,
які осідають у Криму і прилеглих до нього районах, бо кримські
татари є мусульмани, а за мовою й культурою ближчі огузьким
народам – туркам, азербайджанцям, туркменам, ніж кипчацьким,
у т.ч. казанським татарам. В Туреччині всіх огузомовних народів,
в т.ч. кримських татар, вважають частиною турецької нації, тому
турки всіляко допомагають кримським татарам в їхньому облаштуванні
в Криму, запрошують кримськотатарських студентів у турецькі
ВНЗ на навчання, де вивчають їх на турків, із чужими Україні
ідеалами. Разом з тим, допомагаючи татарам, турки розбудовують
в Україні й свої бізнесові, культурні, освітні та ісламські
структури, і не тільки на Кримському півострові, а й просуваючись
далі в українські південні області. Враховуючи масову бізнес-міграцію
турків в Україну, тим більше при швидкому збільшенні населення
в Туреччині й дефіциті ресурсів для задоволення його потреб,
це може в майбутньому привести до етнічного відчуження наших
південних територій. Особливо тоді, коли з 7 млн. турецьких
кримських татар хоч половина захоче переселитися в Крим. Така
міграція можлива буде, якщо між Україною й Туреччиною буде зона
вільної торгівлі з вільною міграцією людей, а особливо тоді,
коли Україна й Туреччина вступлять в ЄС*.
Щоб
спрогнозувати події у Криму, поглянемо на процеси, які відбуваються
в деяких переважно мусульманських державах колишнього СРСР і
автономіях Росії. Там корінні нації вже майже повністю витіснили
з цих країн і територій так зване російськомовне населення,
серед якого багато українців. Причини цього різні: висока народжуваність
у мусульман; влада національних кланів, за якої на провідні
державні пости й посади, кращі робочі місця просувають переважно
осіб корінної національності; побутова нетерпимість через різний
світогляд, звичаї, релігію; часто краща соціальна конкурентноздатність,
яка виражається в кращій побутовій, економічній, етнічній та
іншій самоорганізованості і взаємосолідарності, нахабності,
діловитості тощо. Усе це привело до того, що мусульманські народи
екс-СРСР, а також грузини й вірмени не тільки витіснили слов’ян
(здебільшого російськомовних) зі своїх корінних територій, а
й самі проводять активну етнічну експансію на терени Росії,
України, в ЄС. Вони доволі інтенсивно обживають нижнє Поволжя,
Західний Сибір, Урал, навіть Москву та інші території.
Все
більше загострюються конфлікти на Кубані, Дону, Ставропіллі,
де кубанські та інші козаки ведуть боротьбу з непроханими зайдами
за своє право жити на своїй землі за своїми законами. Завдяки
своїм природнім ресурсам та економічному розвитку Росія як магніт
притягує до себе мігрантів-азіатів, які до неї прямують, як
мухи на мед. Тому поки Росія багатша за Україну, ці мігранти
будуть рухатись саме на її терени, тобто Росія для нас є не
тільки загрозою, а й етно-соціальним громовідводом, що відвертає
частково від нас ще більшу, азійську загрозу. Але так буде не
завжди. В міру зростання благополуччя в Україні, наша земля
стане, та й уже стала кінцевою метою навали азіатів зі Сходу.
Турки та інші азіати вже розкусили те, яка в Україні добра земля
та толерантний і національно розколотий народ, тому це стимулюватиме
їхню експансію в Україну.
Інший
приклад – Косово. До османського завоювання Сербії у XIV-XV
ст.ст., Косово було заселене сербами, було їх православним центром,
центром зародження сербської державності. В період османського
панування значна частина сербів покинула цю територію, восновному
як біженці від турецьких репресій, а на їхнє місце за сприяння
турків відбувалося масове переселення албанців, які прийняли
іслам. Після звільнення цього регіону від османського (турецького)
панування на початку XX ст. і включення його до складу створеного
в 1918 році Королівства сербів, хорватів і словенців (Югославії)
знову активізувався приплив сюди сербів і чорногорців. Але після
II Світової війни керівник Югославії хорват Броз Тіто всупереч
інтересам сербів надав албанцям територіальну автономію в Косово,
які захопили всі провідні пости, почали знову витісняти сербів.
Ще більшу роль в утверджені албанців у Косово зіграла їхня висока
народжуваність, вища ніж у сербів. Якщо ще в 1953 р. їх у Косово
було 64,9%, а сербів – 23,5%, то в 1961 р. відповідно 67,2%
і 23,6%, в 1971 р. – 73,7% і 18,4%, в 1981 р. – 77,4% і 13,2%,
в 1991 р. – 82,2% і 10% (а чорногорців 1%). В середині 90-х
років XX ст. албанці за підтримки НАТО зробили ще одну етнічну
чистку сербів, яких у Косово залишилось зовсім мало. Так серби
втратили свою рідну стародавню землю Косово.
Повернімось
до Криму. У 1989 р. українців там було 26,7%, росіян – 65,6%.
У 2001 р. – відповідно 24,3% (менш ніж 500 тис. чол.) і 58,3%,
але кримських татар, після їхнього масового переселення з країн
Центральної Азії, стало 12% (понад 240**
тис. чол.). Кримські татари живуть вже на досить великій території,
оскільки розселяються переважно в сільській місцевості, вони
мають вже сотні своїх сіл і селищ. Татари продовжують зростати
чисельно, апетити ростуть у них пропорційно їхній чисельності.
Так, наприклад, вони вже силою захоплюють собі землі, особливо
на південному березі Криму. В міру зростання чисельності кримських
татар та процентного співвідношення їх у Криму, будуть рости
і їхні претензії на землі, на владу, на культурну автономію,
на національно-територіальну автономію, а ще пізніше, коли татари
та інші імігранти-мусульмани, що поєднуються з татарами, стануть
більшістю на півострові, то поставлять, як і албанці в Косово,
питання про незалежність Криму від України. Вже тепер кримськотатарські
націонал-радикали проводять іноді невеликі мітинги, вимагаючи
створення незалежної чи автономної держави. На перший погляд
це виглядає дрібницею, але цей факт є передвісником майбутньої
гарячої боротьби за Крим. Адже час і рух не зупинити, буде колись
і 2010 рік і 2050-й і 2100-й роки і т.д., усе зміниться, в тому
числі й баланс сил у Криму та Україні, і в чию сторону він змінюватиметься,
той і переможе.
А
що українська сторона? Чи є розуміння в українських політиків,
що російська проблема в Криму і в Україні – це проблема сьогодення
і ближчого майбутнього, а от потенційна кримськотатарська й
турецька експансія є хоч і віддаленішою в майбутньому, але куди
більшою й масштабнішою загрозою для української нації аніж російська
загроза. Чисельність росіян в Україні, у т.ч. у Криму, скорочується
в зв’язку з низькою народжуваністю й поверненням їх у Росію.
Українці і росіяни знаходяться в одному демографічному стані,
і російська проблема полягає не тільки у 8 млн. росіян в Україні,
а й мільйонах зросійщених українців та українців, пов’язаних
із росіянами родинними узами, яким важко ще визначитись, хто
вони в етнічному сенсі. Але все ж навернути в українців зросійщених
українців та напівукраїнців-напівросіян легше, ніж зовсім чужих
етнокультурно для нас кримських татар і турків, чисельність
яких зростає в Україні.
Будь-яка
жива система реагує на вторгнення чужого елемента двояко: або
перетравлює його, роблячи частиною себе, якщо це корисно, або
бореться з ним, знищує чи викидає назовні, якщо такий елемент
неприйнятний чи загрозливий для існування системи. Так діє будь-яка
нормально відкрита система, а та, що помиляється у визначенні,
що є корисним чи шкідливим на вході системи, як правило, швидко
гине. Так і українська нація є певною етнічною суспільною живою
системою, вона бореться як і інші живі системи за існування
з іншими етнічними системами – націями. Якщо в Україну попадають
представники схожих із нами культурою й расою народів їх можна
асимілювати, в т.ч. і росіян, крім політично антиукраїнськи
заангажованих. А от азіатів-мусульман ніде ніхто ні в Європі,
ні в Америці не зміг асимілювати, навпаки вони представляють
себе чужорідним явищем у західних суспільствах, постійно конфліктують
із європейцями й американцями. Те саме буде й в Україні.
Не
стануть і кримські татари частиною української нації. Вони є
етнічно, релігійно й культурно чужим для українців етносом і
ніколи не увіллються в українську націю, а будуть завжди орієнтуватися
на Туреччину, ісламський світ. Якщо асимілювати турків і кримських
татар українці не зможуть, депортувати – теж, з огляду на етнічну
слабкість та ліберальні цінності, то це неминуче в майбутньому
призведе до міжнаціональних та міжрелігійних конфліктів в Україні
між українцями-православними та іншими європейцями з одної сторони,
та кримськими татарами, турками та іншими іммігрантами мусульманами
(а також китайцями) – з іншої. Скрізь у світі, де поряд живуть
представники мусульман і немусульман (християн, язичників, індуїстів
тощо), виникають між ними конфлікти, часто через експансіоністську
ідеологію ісламу, через абсолютизацію мусульманами своєї правди,
свого світогляду. Подібні конфлікти вже мають місце в Криму,
де кримським татарам не завжди до вподоби не обтяжений релігійними
догмами спосіб життя українців, росіян.
Українці,
що живуть у Криму, в більшості своїй зросійщені і політично
інертні. Проте ностальгія за екс-СРСР потрохи проходить, а Росія
їм більш чужа, ніж кримським росіянам. Нажаль, українці не контролюють
ситуацію на півострові через ряд причин. По-перше, офіційна
влада України донедавна фактично взагалі ніякої політики щодо
Криму не проводила на користь зміцнення там центральної влади
та підвищення ролі й значення на півострові етнічних українців,
залишаючи кримські процеси пливти самим по собі. Це, безумовно,
на користь кримським татарам і росіянам, які є поки що основними
політичними гравцями й саме вони нині визначають долю Криму
в протистоянні між собою. По-друге, українські націонал-демократи
зробили помилку, взявши собі в союзники кримських татар. Хіба
може бути нам союзником той народ, який прагне на частині нашої
території створити собі державу?! Якщо врахувати
слабкість українських позицій у Криму через низьку народжуваність,
низьку національну свідомість, бідність, майже повну відсутність
українських шкіл та донедавна підтримки офіційного Києва, то
можна стверджувати, що насправді не українські націонал-демократи
використовують кримських татар у боротьбі проти російських сил,
а, навпаки, татари використовують українські
партії і, навіть, українську владу в Україні проти
тих же проросійських кримських росіян. Українські націонал-демократи
своєю протатарською позицією також відштовхнули від себе більшість
російськомовних кримських українців, які не люблять кримських
татар у зв’язку з різними майновими й побутовими конфліктами,
у бік шовіністично налаштованих росіян. Виходить так, що в цих
конфліктах, у першу чергу, за землю, вони бачать своїми союзниками
й захисниками саме російські політичні сили. Крім того, в українських
політичних колах крутиться сентиментальна й альтруїстична думка
про те, що оскільки кримські татари постраждали від російських
репресій, то вони обов’язково мають бути нашими союзниками.
Але в даному разі примітивна думка про те, що «ворог твого ворога
є тобі другом» є взагалі безглуздою. Кримські татари є ворогами
росіян, але і нам не союзники, бо інтереси наші й їхні щодо
Криму суперечать один одному. Татари часто згадують те, що заподіяли
їм інші й вимагають компенсації, але чомусь зі сторони України,
хоч виселяла їх на схід із Криму не Україна, а Росія, яка є
спадкоємицею похованого СРСР. То може пора й нам виставити свій
рахунок кримським татарам за заподіяну ними і їхніми предками
шкоду українцям у минулі віки, про що татари не люблять згадувати?
*
При нинішніх 70 млн. чоловік і прирості в 1,7% у рік, населення
Туреччини зросте в 2025 році до 98 млн. чол., у 2055 році –
до 162,6 млн. чол., а в 2105 р. – до 377,7 млн. чол. і серед
них татар – до 38 млн. чол.
**
Ці 240 тис. кримських татар, наприклад,
при прирості в 1,7% (за турецьким аналогом) до 2105 зростуть
до 1,3 млн. чол. Але кримські татари заявляють, що нині їх у
Криму має право бути разом із потенційними переселенцями десь
450 тис. чол. Тоді в 2015 р. їх буде 2,5 млн. чол. Разом із
майбутніми 38 млн. турецькими кримськими татарами всього кримських
татар в 2105 році буде понад 40 млн. чол.! І це тоді, коли нині
в Україні менше 38 млн. українців, а при збереженні антиприросту
(спаду) в чисельності, українці стануть меншиною навіть в Україні
через 100 років. Навіть якщо українці й збережуть свою чисельність,
то у світі майбутнього наших потомків буде в 10 разів менше,
чим турків із турецькими курдами і кримськими татарами, тобто
38 млн. проти 380 млн. чол. А якщо ще Україна й Туреччина стануть
штатами Євросоюзу з єдиним громадянством, то не виключено, що
половина майбутніх турків опиниться в Україні. Чи ми хочемо
собі такого майбутнього?
Якщо ні, то треба усвідомити, що життя всього, в т.ч. й української
нації, є постійна боротьба за існування з оточуючим живим середовищем,
боротьба за відтворення, за виживання, за землю тощо, і призом
у цій боротьбі є знову ж таки життя, розквіт. В українських
колах існує думка, що ми вибороли незалежність України в 1991
р. Але насправді це виборювання свого місця під Сонцем триватиме
знову й знову, цілу вічність. Ми повинні дати собі раду зі всіма
цими турками, татарами, росіянами та іншими, й гідно передати
естафетну паличку наступним поколінням українців у вічній боротьбі
за життя.
Ігор
КОВАЛЕНКО,
травень 11005-го
Продовження
*
* *
у
розвиток теми: