|
|
(уривок
з поеми)
Дим
і хмари – кочують татари
І кепкують з Руси, що вона,
Охрестивши військові отари,
Ржою вкрила мечі й стремена!
Осміяла
Обряди Дажбога,
Богатирську і праведну рать,
І сини, як охляла знемога,
Вчаться зайду в п’яту цілувать!
Вчаться
бути рабами. Татари,
На Русі більш немає Русі!
Чорні-чорні клубочуться хмари
Безнадій, всепрощень. В небесі
Христа
ради шукають рятунку,
Райських яблук, життя без зітхань,
Де немає хороб і грабунку,
Солов’їв і солодких кохань.
Від
життя відрікаються, хирі
Душі їхні – змарніле щеня...
Тих немає, що в смертному вирі
Русь Дажбожу міцнили, нема!
Заворожена
Русь (Україна)
В катакомбах чернечих дріма.
Її Мудрість ясну, як перлина,
Чужомудра ковтнула пітьма.
Випав
меч із руки Києграда,
(Українки не родять богів).
Родять схимників – ялові стада
Візантійських кастратів – рабів.
Злотоверхий
– монахи, дзвіниці,
Візантійські малюнки – ганьба!
Українки, хіба ви ягниці?
Де сини Ваші, де боротьба!?
Де
поділися рідні буйтури,
Де священна Дажбогова рать,
Що трясла Царгородом, що мури
Попелила, що вміла вмирать?
Злотоверхий!
Спасенні Андреї,
Михаїли, Ґеорґи, чом ви,
Зайди Божі (святі фарисеї)
У руїнах без сил й голови?..
Ви
не наші, не наші, не наші,
Ви не з наших родились кісток,
Ви не їли книшів, простокваші
І пахучих, як степ галушок.
Зайди
Божі, вертайтесь додому,
До святих козодоїв, не вам
Русь спасати, зганяти оскому
Озвірілим монгольським катам!
* * *
Богумир
БРИК
ПIД
НЕБОМ УКРАЇНИ
(уривок
з поеми)
Вдихаю
тишу ранком проімлілим,
У юнь іду в оркестрах вечорів,
Стаю «в позір» під небом України,
Лечу до зір під небом України,
Затаюю в душі врочистий спів!...
Іду
в степи з воями Святослава,
«Іду на Ви!» в Хазарський каганат, –
Щоб утвердить навік Трисуттю славу,
Щоб утвердить Українську державу,
Щоби у себе мати свій, вкраїнський лад.
Пасу
коней у селищі Трипільськім,
Пшеницю сію, жну і молочу,
І на Купала з Лукашем в раю Поліськім
Жду Мавку в ніч під небом українським,
Душею давнім, ніжним трепетом тремчу...
І
тато Орь відваги мене учить,
А мати Лель навчає доброти,
Добро – добром та син відважно мусить
Прийняти меч, що мати свято вручить
Йому до рук, як сміє враг прийти.
Я
мчу у лавах Віщого Олега,
На брамах Візантії прибиваю щит,
Вкраїно, знов і знов вертаюся до Тебе,
Щоб прихилить твого святого неба,
Коли душа моя в розлуці заболить.
Княгиню
Ольгу до Візантії проводжаю
Константинопольським вельможам напоказ;
Від жертв і помст її нутро палає,
В чужого Бога захисту шукає,
З чужого неба жде святих прикрас.
Зі
Святославом знов утверджую святиню,
І засіяла ясно знов русинська честь!
Він – цар і патріарх всія Руси й донині,
І патріарше слово він прорік Вкраїні,
Що «...віра кристіанськая – уродство єсть!»
Дивлюсь
з жалем на внука Владимира, –
Хоч роду княжого, та із тавром раба,
А раб – це раб, і рабська в нього віра,
І вже русинська гордість на колінах
Вдогід чужим константинопольським богам.
І
покотився жаль під небом України,
Варяги, греки, Суздаль, хан Батий, –
Усіх манить приваблива руїна,
Бо зраду довершив під небом України
Вчорашній раб, а нині наш «святий».
І
знов бої, поразки, перемоги,
Але не ті ми вже, Вкраїно, ой не ті...
На манівці ведуть чужі святі дороги,
Поразками стають всі наші перемоги,
Коли чужими стають святощі свої.
Верона
Местре (Італія), 11004 р.Д.,
|
|