Кінний
будьонівський загін, що налічував близько трьох
сотень шабель, здерши в довколишніх селах «продразвйорстку»,
понуро повертався до райцентру на Черкащині. Набито
все йшло добре для червоних: селяни не чинили
значного опору, влада совітів укріпилася в навколишніх
містечках, та все рівно на душі у солдат-інтернаціоналістів
було вельми неспокійно. Здавалося, сама земля
ненавидить їх лютою ненавистю й у будь-який момент
може розверзнутися й усіх пожерти, але за якоюсь
невідомою причиною не робить цього. Ліс не ховав
большевиків, поля не годували. До того ж у цій
місцевості за повідомленнями ЧК оперували «бандити-холодноярці».
Колись червоним загонам тут вони давали добрячого
жару, проводили операції як організована бойова
одиниця, винищивши немало большевицьких ударних
груп, не кажучи вже про звичайні формування червоної
армії; та на дворі був як-не-як двадцять перший
рік, український повстанський рух відверто заслаб
без надії на відновлення регулярною армією Петлюри
західного фронту. Урядове військо сиділо, інтерноване,
в польських таборах за колючим дротом, комуністи
ж бралися хазяйнувати в українських селах і містечках.
Командир
загону червоної армії протягом усієї дороги до
районного центру, в котрому знаходився штаб їхньої
бригади, відверто нервував: лаяв і підганяв здеморалізованих
непривітним оточенням солдат. Як з’ясувалося –
не дарма.
Лише
будьонівці порівнялися з лісом (дорога йшла полем,
приблизно, в кілометрі від нього), із хащ вилетіли
на прудких конях холодноярські козаки. Близько
сотні вправних міцних вершників із наготовленими
шаблями розвернулися в лаву і з усієї змоги помчали
на большевицький обоз. Червоний командир зупинив
навантажені селянським добром підводи – усе рівно
з таким «тягарем» наздоженуть, і віддав наказ
двомстам кінним будьонівцям прийняти бій між лісом
і полем. Сам із неповною сотнею залишився «охороняти»
обоз.
Лави
зійшлися, бряцнули сотні шабель – мов стиглі яблука
восени, полетіли з коней посічені червоноармійці.
Сили трохи вирівнялися. Коли ж будьонівська кіннота
зав’язла у верховому бою з козаками, із лісу вибігли
ще дві сотні піших озброєних гвинтівками, карабінами
та самопалами селян, відразу ж давши далекий стріл
по обозу. Завбачивши такий розвиток подій, червоний
Інтернаціонал дременув на всі боки, тікали не
лише лякливі жидки з москалями, а й навіть дисципліновані
китайці. Будьонівський командир спробував зупинити
втікачів, але це не принесло абсолютно ніякого
результату, тоді пришпорив коня й собі чимдуж
помчав до райцентру, де на нього чекало спасіння
від українських шабель. Про підводи з «продразвйорсткою»
ніхто вже й не думав.
Проскакавши
кілометр, большевицький командир побачив, що його
переслідує козак, який мав кращого й свіжішого
коня, а тому відстань між ними невпинно скорочувалася.
Червоноармієць вистрілив по холодноярцю декілька
разів із нагана, витративши останні набої, але
жодного разу не влучив. Козак, видно, не мав з
чого стріляти.
Коли
вони майже порівнялися, будьонівець різко розвернувся
й вихопив шаблю, та повстанець був готовий до
цього й, відбивши перший удар, вільною рукою вхопив
червоноармійця за правицю, що нею він якраз і
тримав зброю, та будьонівський командир не здавався
й вчинив так само. Противники, зціпившись, упали
з коней й покотилися у вирву, що була вирита тут
під час громадянської війни снарядом.
Вороги
відпустили один одного й рвучко відскочили на
різні боки урвища. Козак глянув на добряче вже
пом’ятого брудного червоноармійця. Трохи розкосі
очі, в яких виднівся розпач, але й жага до життя,
а значить й до боротьби. Загарбник не бажав здаватися,
може тому, що знав – холодноярці не беруть полонених,
а може тому, що сподівався на перемогу. Козак
внутрішньо зібрався, він мусить прикінчити цю
гниду, як робив уже не раз, мусить очистити рідну
землю від зайд, які гострими іклами впилися в
її беззахисне тіло. «Та не таке вже й беззахисне»,
– подумав козак і стрімко скочив до будьонівця.
Удар шабель, і (О, Боже!) повстанський клинок
переламався. Червоний командир із звірячою посмішкою
на лиці пішов на козака. Ще мить – і шабля ката
вгрузне в голову холодноярця. Козак озирнувся
навкруги – нічого підходящого для продовження
бою поблизу не було: ні якоїcь палки, ні навіть
каменя. Та що це?! Зі схилу ями стирчав поїджений
іржею держак шаблі. «Тільки б лезо збереглося»,
– майнуло в голові повстанця.
Миттю
він міцно обхопив держак і смикнув його із землі
– то був старезний меч, що пролежав у землі не
один вік, але зберігся в досить непоганому стані.
Лице будьонівця почало кривитися в здивованій
гримасі, але за інерцією червоноармієць продовжував
сунути вперед. Козак метнувся на нього і, вловивши
на протиході, застромив знайденого клинка в груди
ворога по самий держак. Загарбник упав на коліна,
по мечу, що стирчав у нього з грудей, рясною цівкою
потекла кров...
...Тисячу
років тому той меч випустив у лютій січі, смертельно
поранений пращур холодноярського повстанця, безстрашний
косак великого князя Ігоря. Десять віків у сирій
землі пролежала могутня зброя, що не один раз
на горло карала зажерливих зайд, забезпечуючи
цим мир і спокій на святій українській землі.
Десять
віків були забутими прадідівські звичаї. Правнуки
зігнули спину в християнській покорі перед ворогами,
не противилися злу, примножуючи його у своїй хаті.
Та ось меч могутнього духом русича повернувся
до рук його безстрашного нащадка. І коли перша
краплина ворожої крові, прокотившись по ньому,
впала на український чорнозем, небо сколихнув
гучний грім, хмари розрізала вогняна блискавиця,
похилилися під поривами потужного вітру довколишні
дерева – прокинулася від тисячолітнього сну свята
Дажбожа земля!
В
Україні народився Пророк.
ВОЙТКО
Святослав
