Число 30
Травень 11006 р. Д.

Напишіть нам

ДУМКИ ПРО НАЦIЮ

Про монархію

Справжній монарх перебуває у повній кровній і духовній спорідненості зі своїм народом. Монарх і його народ невіддільні один від одного як голова від тіла. Справжня монархія – це одна велика родина. Народ обожнює свого монарха, як діти обожнюють свого батька чи матір. Будь-який народ прагне мати сильну й справедливу владу. Монарх є втіленням саме таких прагнень свого народу. Народ готовий на все заради свого монарха. Монарх готовий на все заради свого народу. Монарха не лякає тілесна смерть. Йому відома тисяча речей, страшніших за власну тілесну смерть. Монарх дивиться у майбутнє, яке на десятки і сотні років виходить за межі його земного життя. Монарх може здійснювати багатодесятилітні плани. Він знає, хто правитиме після нього. Монарх краще ніж будь-хто інший знає свій народ. Монаршій мудрості під силу покращувати вдачу свого народу. Він уміє підкреслювати й підтримувати усе гідне й шляхетне. Він вчасно й ретельно викорінює все нікчемне й шкідливе. Конституція монархії вкладена у три слова: Вітчизна понад усе. Процедура здійснення монаршої влади проста: указ – виконання. Ця процедура не передбачає ні обговорення, ні голосування. Піддані монарха добре усвідомлюють: не виконувати укази свого монарха – значить незабаром виконувати укази чужого монарха. Підданим монарха невідомі випадки невиконання його указів. Усі невдоволені мають право вільно обрати собі іншу країну для проживання. Монарх є законом і судом. Монарх відповідає лише перед Богом і своїм народом. Жодна інша сила у світі не може мати жодного впливу на монарха. Монарх оточений знаттю. Знать – це народні улюбленці: мудреці, богатирі-воїни, поети, музики, живописці, винахідники. Монарх вирішує самочинно з ким і коли йому потрібно зустрітись. Монарх може багато днів перебувати у роздумах. Монарх може розмовляти з людьми на майдані.

Справжня монархія не може бути імперією. Імперія означає нав’язування своєї волі людям не спорідненим із тобою ні кровно, ні духовно. А це завжди має сумні наслідки для того, хто так чинить. Дивлячись на сучасні Єгипет, Грецію, Італію, важко розпізнати у народах цих держав колишніх народів-володарів. Є певна закономірність і справедливість у тому, що у Франції та Британії корінні французи й британці скоро будуть у меншості, а більшість населення цих держав складатиме населення їхніх колишніх колоній. Б’ють на сполох із приводу власного вимирання і так звані великороси у Московії.

Історикам невідомі справжні монархії. Але вони можливі. Якби у наш час десь постала справжня монархія, то увесь цивілізований і добре озброєний світ із міркувань гуманности націлив би на таку державу усі свої ракети й гармати.

Звичайно, такому стовпові української політреформи, як О. Мороз ніколи не повірити, що цар може бути добрим. На його глибоке переконання, кожна людина (включаючи себе самого) є потенціальним покидьком, варто їй лише дати велику владу у своїй державі. З іншого боку, Мороз твердо вірить, що потенціальним покидькам під силу створити справедливу й ефективну систему державної влади. Такою системою міг би бути, наприклад, соціалізм, створений Лєніним і Сталіним – покидьками, які повністю реалізувати свій потенціал.

Про демократію

У порівнянні з найслабшою монархією, демократія виглядає просто карикатурою на будь-яке державне управління. Якщо суттю існування монархії є єдність і віра, то суттю демократії є недовіра й поділ. Влада в демократичній державі будується на основі переконання, що ніхто не може вірити нікому. Тому не може існувати єдиного центру влади. Таким чином влада має бути поділена на три частини: президент, парламент, суд (в Україні цей так-званий владний трикутник нагадує Бермудський трикутник, у якому зникає всяка влада і всяка відповідальність за безвладдя). Ці частини влади мають різні функції і мають одну спільну. Спільною функцією для кожної з цих точок влади є недовіряти двом іншим. Таку систему влади, при якій три різні центри влади не довіряють і перешкоджають один одному, апологети демократії називають системою стримувань і противаг. Будь-який указ президента може бути заветований парламентом. Будь-який закон, прийнятий парламентом, може бути заветований президентом. Будь-яке рішення як президента, так і парламенту може бути скасоване постановою Верховного Суду.

У своїх діях як влада, так і громадяни зобов’язані дотримуватись конституції й законів. Однак жодній окремій людині, навіть президентові, не під силу правильно розуміти ні Конституцію, ні закони. Конституцію приймає парламент. Потім парламент приймає закони, які можуть суперечити прийнятій ним же конституції. Однак установити чи суперечать прийняті парламентом закони прийнятій ним же конституції може лише Конституційний Суд. Він складається з кільканадцяти суддів. Деякі судді Конституційного Суду розуміють конституцію так, інші – інакше. Тому рішення Конституційного Суду приймаються голосуванням. Парламент, який прийняв конституцію, але не має права її тлумачити, може, однак, вносити зміни до конституції. Президент може вважати, що парламент прийняв погані зміни до конституції. Але чи добре, чи погано парламент змінив конституцію, знову може сказати Конституційний Суд. Деякі депутати вважають, що навіть Конституційний Суд не може знати, добрі чи погані прийняті зміни, бо цього взагалі в Україні ніхто не може знати, а може знати хтось у Венеції. Та все ж вирішувати суддям Конституційного Суду. І знову деякі судді вважають, що зміни добрі, а деякі – що погані. Тому вони знову голосують. І так далі.

Президент вважається найвищою посадовою особою в державі. Коли він приймає присягу на вірність Україні, він кладе руку на святе письмо християн. Мало б здаватися, що він тут порушує Конституцію принаймні двічі. По-перше, не може президент відділеної від церкви держави приліплювати свою правицю до церковної книги в найурочистішу для своєї держави мить. По-друге, якщо він є президентом усіх українців, а всі українці є рівними перед законом, то чи не вважає він таким чином християн рівнішими? Якщо всі рівні, то біля президента мали б бути ще й Тора, й Коран, і Маніфест Компартії, і, звичайно ж, на найпочеснішому місці єдине Українське Святе Письмо – Мага Віра, а може ще й Кобзар. Але, зрештою, хто в Україні може знати, як розуміти українську Конституцію?

Повноваження президента, навіть при президентсько-парламентській формі правління, сміховинні. Вони такі тому, що у демократичній державі вірити нікому не можна. Навіть джерелу влади, бо воно може обрати поганого президента, який може узурпувати владу у власних цілях. Тому президент не має права призначати урядовців без узгодження з парламентом (Парламент, обраний тим же джерелом, теж може бути поганим, але для того й існує система стримувань і противаг, щоб поганого президента стримував поганий парламент і навпаки). Президент не має права нікого покарати у своїй державі. Це може робити лише суд. Президента самого можуть викликати до суду у будь-якій якості. Президент зобов’язаний захищати право на свободу слова громадян і засобів масової інформації навіть якщо вони містять зневажливі повідомлення як про самого президента, так і про його народ. Президент не може здійснити у своїй державі жодного плану строком більше п’яти років, бо він не може знати, хто правитиме після нього. Це може бути хтось із протилежними планами.

Завдяки тому що в Україні діють принципи демократії, владу у нас можуть обрати:
– алкоголіки;
– наркомани;
– злочинці;
– повії;
– статеві збоченці;
– душевнохворі;
– смітникові створіння;
– ті, хто убивав українських патріотів;
– ті, хто проти незалежности України;
– ті, хто готові голосувати будь-як за торбинку крупи чи за десять гривень;
– мільйони ідіотів-осібників, яким узагалі байдуже, у якій державі жити і якою мовою говорити.

Електорат саме такої якості може вирішувати долю України на кожні наступні чотири-п’ять років. Однак українці завжди програвали й програватимуть демократичні вибори у своїй державі навіть не тому, що у виборах у нас мають право брати участь усі вище згадані категорії суспільного лайна, а тому що абсолютна більшість українців щиро вірить, що обирають владу саме вони. Насправді ж на виборах вони лише дають згоду визнавати над собою владу тих, кого для них обрала й представила через власні засоби масової інформації світова фінансово-промислова мафія.

Отже те, що видається масам як демократія, насправді є диктатурою капіталу. Адже справжня влада завжди належала й належатиме тим, хто контролює думки й прагнення народу. У сучасному світі що думати і чого прагнути, розповідають людям засоби масової інформації, повністю контрольовані капіталом. При цьому в демократичних суспільствах утверджується теза про те, що в ієрархії влади ЗМІ посідають лише 4-ту сходинку, хоча питання «Чи може хтось бути обраним до державної влади без жодної підтримки з боку ЗМІ (холуїв капіталу)?» є риторичним. Найстабільніше диктатура капіталу почуває себе у світі розвиненої демократії при двопартійній системі.

На прикладі США демократія виглядає так. Один раз на 4 роки капітал улаштовує загальнодержавне політичне циркове шоу, в якому беруть участь 2 школи політичних клоунів (які, звичайно ж, фінансуються з однієї кишені). У шоу змагаються двоє найкращих арлекінів із цих двох шкіл. Клоун-переможець здобуває право розважати свою країну 4 роки, аж до наступної виборчої буфонади. Репертуар розваг клоуна досить багатий: від пікантних подробиць із власного побуту до килимових бомбардувань тих держав, де демократія ще не встановлена остаточно. Чим майстерніші розваги головного клоуна країни, тим міцніша влада капіталу. Інколи, буває, клоун відбивається від рук і дійсно починає вважати себе найголовнішою особою у державі. Тоді його ставлять на місце ганебною судовою справою (Ніксон, Клінтон) або кулею снайпера (Кенеді).

Отже насправді демократія є лише прикриттям для тих, хто має справжню владу. Справжня влада, звичайно ж, може бути жорстко централізованою. Такий центр (завжди майже нікому в державі невідомий) здійснює свою владу спокійно і без перешкод через відповідний розподіл потужних грошових потоків. В той самий час демократично обрана влада відчайдушно чубиться між собою за розподіл бюджетних копійок.

У світі абсолютна більшість держав демократичні. Але високий матеріальний рівень життя мають лише меншість. Це тому, що так само, що є таємний центр управління державою, так само є таємний центр управління світом. Ті держави, які слухняно впроваджують у життя всі вказівки центру управління світом (через центр управління державою), не мають матеріальних проблем. Неслухняні ж держави живуть бідно. Для центру управління світом потрібно, по-перше, щоб народ держави був не природною нацією (тобто спорідненою кровно й духовно спільнотою), а політичною нацією (тобто овечою отарою, яку перед виборами добре вишколені крикуни-пастухи могли б швидко розвести по різних ідеологічних кошарах); по-друге, щоб світовий капітал одержав вільний і захищений офіційною владою доступ до всієї території держави. Той народ, який слухняно виконає ці дві умови, житиме у матеріальному достатку. Той народ, який противитиметься, житиме у злиднях.

Держава, яка послідовно виконує вказівки центру управління світом, як правило отримує формальні сигнали схвалення від цього центру, такі як, наприклад, статус держави з ринковою економікою – це держава, яку кілька найвпливовіших банкірів можуть при потребі перетворити на руїну за один день. Опустити навіть таку державу як США до рівня Бангладеш – справа бажання двох-трьох осіб. Але, звичайно, цього ніхто не зробить, доки США так слухняно поширюють демократію у світі.

Процес зміни влади у неслухняних для центру управління світом державах можна порівняти з коридою. Розлючений від безпросвітного животіння народ-бугай, сконцентрувавши усю свою живу вагу на кінчиках своїх рогів, кидається на червону ряднину підставленої йому влади і провалюється в повітряну порожнечу. Вправний тореадор знову й знову розгортає перед налитими кров’ю очима бугая червону ряднину, за якою та ж сама владна порожнеча.

Про міти

Міт – гіпербола факту, або ж перебільшення дійсности. Є міти національні (індуський, жидівський), інтернаціональні (буддизм, християнізм, комунізм) та великодержавно-шовіністичні (москвинський, американський). Міт – велика сила. Людством керують творці мітів. Міт можна порівняти з байкою, людство – із дитиною. В залежности від того яких учинків чекають від дитини її не завжди порядні опікуни (творці мітів), такі вони і розповідають їй байки. Це можуть бути байки про вічне блаженство для слухняних, вічні муки для неслухняних, про героїв та мучеників для слабкодухих.

Українці – дорослі люди і давно не вірять у байки. В той час як інші народи без особливого спротиву прийняли міт про Ісуса, Україну-Русь потрібно було топити у крові, щоб змусити прийняти релігію милосердя і любови. Та все одно справжні духовні провідники Українського народу – Шевченко, Франко, Леся Українка – ніколи не вірили біблійним байкам.

Українцям не потрібні міти. І вони їх ні для кого не творять. Коли б світові стали відомі архівні факти про українських героїв та мучеників, то всі міти світу зблідли б.

Про вартості, ганьбу й гордість

Християнські вартості: смиренність, всепрощення, покора всякій владі, любов до ворога, зречення земного, нехтування тілесним, байдужість до родинного.

Язичницькі вартості: любов до Вітчизни, родини й природи, ненависть до ворога, воля, відвага, гідність, гордість, краса, мистецтво, творчість, чистота.

Саме з християнством прийшла в Україну-Русь «добра» новина про прощення повії й убивці. Саме ця насильно насаджена віра вразила нашу державність на клітинному рівні – вона принесла розбрат у родину.

Усі періоди й події української історії, коли українці керувалися християнськими вартостями, були періодами української ганьби й горя.

Усі періоди й події української історії, коли українці керувалися язичницькими вартостями, були сторінками української гордости й слави.

Ідеал грека «все своє ношу із собою» може мати різні втілення. Це може бути філософ утечі, бродячий христолюб Грицько Сковорода з євангелієм під пахвою і чужим богом у голові. І це може бути лицар волі й справедливости полководець Іван Гонта з шаблею в руці й Вітчизною в серці. Любов до Ісуса не дозволяє Сковороді взяти шаблю в руки і стати в обороні рідного народу. З любови до Вітчизни Гонта йде на пекельні муки й помирає під тортурами, ні про що не шкодуючи.

Про милосердя

Милосердя не має нічого спільного зі справедливістю. Милосердя має лише одне дитя – безкарність. Українські слова «помилувати» і «помилитись» мають один корінь. Українське милосердя до падлюк причинило українцям більше шкоди ніж усі москалі, жиди й поляки разом узяті. Влада, яка є милосердною до своїх ворогів, є немилосердною до свого народу.

Справедливість не має нічого спільного з жорстокістю. Жорстокість – це невмотивоване (безпричинне) насильство.

І милосердя, і жорстокість є однаково згубними спотвореннями Священного Закону Прави (природно-космічної рівноваги).

Про віру, кров і землю

Жиди залишаються жидами протягом тисяч років навіть без землі. Українці, виїхавши на чужину, перестають бути українцями вже у першому поколінні. Гірше того, багато українців перестають бути українцями навіть на рідній землі.

Жиди, оберігаючи рідну віру і плекаючи культ рідної крови, здобули собі ще й землю. Українці, втративши рідну віру і занедбавши рідну кров, багато її пролили й ось-ось втратять і землю.

Для жида рідне – значить святе. Святими для нього є рідна віра і рідна кров. Українець, маючи землю, думав (і думає), що непотрібні йому ні українська віра, ні інші українці. Й тисячу років на своїй землі він був і є рабом чужої віри й чужої крови.

Жида, москвина, цигана можна легко уявити без землі. Українець без землі не уявляється. Можна з упевненість сказати, що в той день, коли в Україні буде офіційно дозволений продаж землі, вступить у силу смертний вирок Українській нації.

Про національну єдність

Чи знаємо ми, про що можуть розмовляти двоє кримських татар чи грузинів? Чи бачив хтось, щоб циган украв щось у цигана? Чи чувано, щоб жид обманув жида?

Увесь світ знає, про що розмовляють двоє українців. Вони або клянуть владу, або свою долю. Українець-продавець, не відводячи погляду, бреше українцеві-покупцеві. Українець-міліціонер вправно катує українця-тимчасово-затриманого. До розуміння Шевченкових слів «Обніміте ж, брати мої, найменшого брата» сьогодні нам так само далеко, як і за часів самого Шевченка.

У конфлікті між жидом і українцем жид завжди має справу з одним українцем. Українець же завжди має справу з колективною особою усієї жидівської спільноти. Як сигналізація спрацьовує термін «антисемітизм» і вмикається безвідмовна надпотужна машина з холодним і гострим розумом, добре змащеними ЗМІ, невичерпними запасами золота, надійною адвокатурою, слухняними президентами та міністрами. На своїй рідній землі, серед своїх єдинокровних братів самітній як билина українець опускає голову і розгублено виправдовується.

Якщо порівнювати нації за критерієм національної дисципліни і єдности, то гранітна вежа світового жидівства самотньо височітиме серед убогих халуп усіх інших народів і етносів.

Про націоналізм і космополітизм

Націоналіст у перекладі латини означає народник. Космополіт у перекладі зі старогрецької означає громадянин світу.

Націоналістові не може бути добре, коли його народові погано. Він – патріот (із грецької батьківщинник). Космополітові може бути добре, коли його народові погано. Він – ідіот (із грецької осібник).

Інколи трапляється серед людей, що хтось починає відчувати біль, коли болить його народові. То ідіот стає патріотом.

Звичайно, не всі космополіти – покидьки, але всі покидьки – космополіти. Не може повія бути патріоткою. Не може квартирний злодій бути націоналістом. Націоналіст – людина вищої породи. Мойсей, Жанна д’Арк, Ян Гус, Шевченко, Франко, Леся Українка – націоналісти.

Націоналіст – досвідчений мореплавець, який знає, що лише дисципліна й згуртованість команди може привести корабель у потрібну гавань. Космополіт – тріска на хвилях океану життя.

У державі, де при владі націоналісти, не може бути ні соціальних, ні екологічних, ні зовнішньополітичних проблем. Лише націоналіст може бути громадянином світу.

Про мультикультуралізм

Уявіть собі араба, вдягненого у гуцульський кожушок поверх японського кімоно, взутого у мокасини, із шоломом вікінга на голові і з бумерангом у руці. Такий вигляд має унітарна держава, де перемогла ідеологія мультикультуралізму.

Наскільки природним є сповідування принципу мультикультуралізму в масштабах планети, настільки ідіотичним є намагання створити мультикультурне суспільство у традиційно моноетнічній державі.

Уявіть собі світ, де в яку країну ви б не поїхали, ви бачите ті ж самі пістряві паради білих растманів, жовтих готів, чорних кришнаїтів, різнокольорових толкієністів, трансвеститів та маси інших людей-підробок усіх мастей і ґатунків. Саме такий кисло-солоно-гірко-солодкий світ культурної каламуті й несмаку широко пропагується в усіх засобах масової інформації так званого «цивілізованого світу».

І уявіть собі світ, де араб є арабом, європеєць є європейцем, індус є індусом, африканець є африканцем. Саме такий світ природної самобутности, неповторности і національної гідности у тих же засобах масової інформації затаврований як «ксенофобський» і «расистський».
Щоб знищити розмаїття культур у межах планети, потрібно пропагувати й упроваджувати ідеологію мультикультуралізму у межах кожної окремої держави.

Про нацменшини

До якої міри українцем вважає себе представник нацменшин в Україні? Скільки у нього вітчизн? Якщо дві, то яку з них йому буде легше зрадити у випадку міждержавного конфлікту між його «вітчизнами»? Якщо у нацмена і його дітей різні вітчизни, то яка з них буде йому дорожча?

Чи справедливим міг би бути вислів: скільки вітчизн ти маєш, стільки разів ти людина? Чи патріотизм нацмена треба ділити навпіл, чи множити на два? Чи закон України забороняє нацменові любити свою першу вітчизну більше ніж другу? Чи закон України забороняє нацменові, який любить свою першу вітчизну більше ніж Україну, бути міністром чи депутатом?

Усе це дуже серйозні запитання. Одна справа, коли українець зраджує Україну. Він жорстоко карає сам себе і накладає прокляття на увесь свій рід, бо він зрадив свою єдину Вітчизну. Але уявіть собі нацмена високопосадовця, який працює на спецслужби своєї першої вітчизни. Чи він зрадник? Чи можна назвати зрадником людину, яка ризикує власним життям заради добробуту своєї справжньої Батьківщини? Чи Мойсей зрадник Єгипту, чи великий пророк Ізраїлю? Чи Хмельницький зрадник Польщі, чи герой і лицар України? Чи Мазепа зрадник Московії, чи великий патріот свого народу?

Про безправ’я українців в Україні

Є підстави підозрювати, що це безправ’я закладене в українському законодавстві. Ні «українець», ні «український народ», ні «титульна нація» не є юридичними нормами у нашій державі. Натомість юридичними нормами у нас є «громадянин України», «народ України», «національна меншина» (Це ще один конституційний казус. Жодного стандартного документа, який би засвідчував національність в Україні немає, а нацменшини – є).

Якби українська влада була сформована з громадян України, серед яких не було б жодного етнічного українця, то це цілком відповідало б стандартам демократії Євросоюзу.

Якби українська влада була сформована за етнічно-пропорційним принципом, тобто, якби в Україні була справжня українська влада, то українців було б названо ксенофобами, а держава отримала б економічні санкції за порушення прав людини.

Про права людини

Права жодної людини не можуть бути вищими за права нації, і лише нація, а не страсбурзький слиз у мантіях може виступати гарантом прав людини.

Будь-який конфлікт між жидом і українцем у державі Ізраїль повинен автоматично вирішуватись на користь жида. Будь-який конфлікт у державі Україна повинен автоматично вирішуватись наі користь українця. Такий паритетний принцип повинен стосуватись усіх народів і етносів, котрі мають власну державу.

Дарислав ДІБРОВА, Нововолинськ, березень 11006 р.Д.

Закінчення