УКРАЇНСЬКО-РУМУНСЬКИЙ КОРДОН
Кордон
України з Румунією є значною проблемою в українсько-румунських
відносинах. Практично всі політичні сили Румунії виступають із
територіальними претензіями до України на придунайську частину
Одеської області, всю Чернівецьку область, а деякі – на землі
до Південного Бугу (як це було в роки Другої світової війни) і
навіть до Дніпра. Аргументується це тим, що нібито ці території
були колись румунськими, молдавськими чи дакійськими. Румунська
сторона на переговорах займає активну позицію, прагнучи відторгнути
в України хоч шматочок української землі, хоч який-небудь острівець.
Український же уряд прагне залишити кордони незмінними і не виставляє
територіальних претензій у відповідь. Тому складається враження,
що тільки Україна винна певні території Румунії. Проте, якщо поглянути
в історію, то, навпаки, нам повинні румуни віддати цілий ряд наших
прадавніх земель.
На
території східної частини Балканського півострова та в районі
Південних Карпат здавна проживали фракійські племена: даки, гети,
одриси, власне фракійці та ін. Їх східний і північний кордон із
слов’янами, скіфами та іншими племенами Давньої України був нестабільний
у зв’язку з постійними війнами і міграцією племен. Західний кордон
Великої Скіфії в VI-IV століттях до н. е. проходив по Георгіївському
гирлу Дунаю, далі по Дунаю до Пруту і по Пруту вверх, перетинаючи
його верхню течію далі до Серета. Десь наприкінці IV ст. до н.
е. скіфи оволоділи територією сучасної Добруджі, де після розпаду
Великої Скіфії в III ст. до н. е. була одна із трьох скіфських
держав, а в римський і візантійський періоди існувала провінція
Скіфія. Територію між Дніпром, Прутом і нижнім Дунаєм з І ст.
н. е. займають сармати (роксолани, а потім аорси) в II ст. – бастарни,
а з поч. III ст. – вестготи.
На
поч. II ст. н. е. римляни розгромили царство даків і гетів на
території сучасної південної Трансільванії, Південних Карпат та
лівобережжі Нижнього Дунаю. За твердженням самих римлян, було
вбито півмільйона даків, а ще півмільйона було обернуто на рабів
і переселено далеко на південь за Дунай. В новостворену провінцію
Дакію римляни переселили велику кількість зроманізоваиих колоністів
з різних провінцій Римської імперії (в основному східних), які
асимілювали рештки даків. Однак римляни відмовилися від тої частини
Дакії, яка розташувалася на лівому березі Дунаю нижче гирла Олта,
і гети (родичі даків), що там жили, були поступово знищені або
асимільовані сарматами, бастарнами, вестготами та іншими племенами.
В 270-х рр. Рим вивів війська та частину колоністів із підвладної
йому Дакії, після чого, вона стала об’єктом експансії різних племен,
у т. ч. і слов’ян (антів і склавинів), які в безжальній боротьбі
нищили один одного. Проте зроманізовані метиси, яких германці
і слов’яни називали «волохами», змогли вижити й розмножитись в
горах Трансільванії і Південних Карпат, і як тільки ситуація відносно
стабілізувалась, почали розширяти свою етнічну територію за рахунок
земель східних і південних слов’ян, а також трансільванських мадяр
(угорців).
Після
міграції германців і сарматів на південь і захід слов’янські племена
антів і словен (склавинів) з поч. V ст. остаточно утверджуються
на землях між Дністром, Східними Карпатами і нижнім Дунаєм (територія
розселення переважно тиверців) та в північній Трансільванії і
Закарпатті (де жили білі хорвати), які з другої пол. IV ст. входять
до складу Київської Русі, а після її розпаду в XII ст. – до складу
Галицького князівства (крім закарпатських земель, які в ХІ-ХІІ
ст. були загарбані угорцями). На землях між Дністром, нижнім Дунаєм
і Східними Карпатами в києворуський і галицький періоди існували
давньоукраїнські міста: Білгород (нині Білгород-Дністровський),
Пересечень, Малий Галич (нині румунський Галац), Яський Торг (нині
рум. Яшь), Берладь (нині рум. Бирлад), Текуча (нині рум. Текуч),
Сочава (нині рум. Сучава), Оргіїв (нині молд. Орхей), Радівці
(нині рум. Редеуць), Баків (нині рум. Бакеу) та ін.
Через
набіги половців у ХП-ХШ ст. ці землі значною мірою обезлюдніли,
а від поч. 1240 років їх центральна і південна частини увійшли
до складу Золотої Орди. Користуючись вигідною для себе ситуацією,
волохи, починаючи десь з XII ст., поступово заселяють більшу частину
цих земель і в XIV ст. створюють князівство Молдова. У 1360-х
рр. Молдова захопила Шипинську землю, тобто Буковину), бо Галицьке
князівство було загарбане Польщею і цю землю було нікому захищати.
Волохи заселили також болгарські землі на північному березі Дунаю,
асимілювавши місцевих слов’ян, де в XIV ст. створили князівство
Валахія (Волощина), а також правобережжя нижнього Дунаю (Добруджа).
Крім того, волохи заселили більшу частину Трансільванії (Семигороду),
яка з ХІ-ХІІ ст. належала Угорщині, відділивши значну частину
угорців від їх основної етнічної території. Після агресії турків
проти Угорщини в XVI ст., Угорщина розпадається і Трансільванія
стає окремим князівством, а з 1541 р. – васалом Османської імперії.
Ще раніше її васалами стали Волощина (1393 р.) і Молдова (1456
р.). У 1484 – 1538 рр. турки захопили Буджак (південь Бесарабії),
де кочувала Буджацька (Білгородська) орда.
1775
року Австрія відторгла від Молдови Буковину. В 1812 р. Хотинщина,
Бесарабська частина Молдови і Буджак увійшли до складу Російської
імперії, а в 1829 р. і дельта Дунаю. У 1856 р. Росія, програвши
Кримську війну, віддає Молдові дельту Дунаю і південь Бесарабії,
проте вже в 1878 р. повертає назад південь Бесарабії, але без
дельти Дунаю (кордон проліг по Килійському гирлу Дунаю).У Буджак
мігрує частина запорізьких козаків, де створюється їх адміністративний
центр Волонтирівка. Частина козаків переселилась також за Дунай,
де заснували Задунайську Січ, яка розміщувалась у Сейменах (1785
– 1812 рр.), Картилці (1813–1815 рр.) і Верхньому Дунавці (1815
– 1828 рр.).
У
1859–1862 рр. Західна Молдова (між Східними Карпатами і Прутом)
і Волощина об’єднуються в Румунське князівство, яке в 1878 р.
стає остаточно незалежним від Туреччини, а в 1881 р. стає королівством.
У ті ж роки Румунія захопила Добруджу, яка мала належати болгарам
(яким дісталась лише південна її частина). У 1918–1920 рр. Румунія,
скориставшись розвалом Російської і Австро-Угорської імперій та
ослабленням через агресію сусідів обох українських держав УНР
і ЗУНР, захопила Бесарабію, включно з Хотинщиною і Буджаком (які
мали увійти до складу УНР), Буковину (північ якої мала увійти
до складу ЗУНР), а також Трансільванію (на півночі якої жили українці)
і східний Банат, які впродовж багатьох віків належали Угорщині.
У 1940 р. СРСР визволив з-під Румунії Північну Буковину і Бесарабію,
південь якої та більша частина Хотинщини, як і Північна Буковина,
увійшли до складу УРСР. У той же час, із більшої частини Бесарабії
та Молдавської АРСР (штучно створеної в 1924 р. в межах УРСР на
лівому березі нижнього Дністра) створили Молдавську РСР.
*
* *
У
1941–1944 рр. Румунія, воюючи на стороні Німеччини, окупувала
й анексувала тимчасово ці землі, а також територію між Дністром
і Південним Бугом. Після вигнання румунів в 1944 р. статус-кво
цих територій відновився. У 1990–1991 рр. від Республіки Молдова
(колишньої Молд. РСР) фактично відділилась територія на лівобережжі
Дністра, що тепер називається Придністровською Молдавською Республікою
(в межах якої й існувала колишня Молдавська АРСР) з переважно
українським і російським населенням, а також автономним став південь
Молдавії, що населений здебільшого гагаузами («Гагауз халки»).
Слід відзначити, що при поділі Буковини кордон не збігався з етнічним
українсько-румунськими кордоном за станом на 1940 рік і тому частина
румун (з молдаванами) живе в Чернівецькій області, а частина українців
живе в прикордонних з нею румунських повітах. Проте, як було сказано
вище, румунів (які раніше звалися волохами) тут ніколи не було,
як їх не було і в Південній Буковині, на територіях обох Молдов,
у північній Трансільванії. Ці землі ними були привласнені в несприятливі
для Українського народу часи.
У
румунському суспільстві домінують сили, які прагнуть створення
«Великої Румунії» шляхом приєднання до неї територій сучасної
Молдови, українських Чернівецької області і придунайської частини
Одеської області, болгарської частини Добруджі (а дехто навіть
хотів би відтяти угорські землі по Тису і українські по Південний
Буг), аргументуючи це так званим «історичним правом» на них. Але
яке право на ці землі можуть мати румуни (волохи), які взагалі
не є тут автохтонним населенням? Даки і гети були майже повністю
знищені й асимільовані римлянами та іншими народами ще в стародавні
часи, тому говорити про те, що румуни – це дако-римляни було б
неправильно. Румуни є нащадками римських колоністів із незначною
домішкою даків, слов’ян, гепідів, і навпаки – з великою кількістю
румун циганського походження, а тому на гето-дакійське насліддя
не можуть претендувати тією мірою, як, наприклад, на циганське.
Сама ж Румунія і Молдова є зліпленими з історичних земель України,
Болгарії і Угорщини, а тому, виходячи з історичної справедливості,
такі території, як Республіка Молдова, румунська Молдова, північ
Трансільванії та дельта Дунаю мали б належати Україні, вся Добруджа
і Волощина – Болгарії, Банат, схід і захід Трансільванії – Угорщині,
а південь Трансільванії і Південні Карпати – Румунії, де власне
й були колись даки.
Румунам
на їх нахабність слід відповідати твердою активною позицією. Кому
довелося побачити румунський фільм «Даки», той знає як румуни,
підтасувавши події, присвоїли історію із скіфськими дарами персам
наприкінці VI ст. до н. е. (це стріли, жаба, миша і пташка) дакам,
коли вони на поч. 2 ст. н. е. воювали з римлянами. Здавалося б,
що хоч хтось в українському суспільстві мав би подати протест
румунській стороні, але цього, на жаль, не відбулося. (До речі,
досі не знято жодного художнього фільму про Скіфію – одну з найяскравіших
епох української історії, яка нічим не гірша за добу Київської
Русі, про грандіозну переможну для скіфів їх війну з персами тощо.
І поки цього не буде зроблено, з українців і далі будуть сміятися,
що в них майже немає своєї історії). Отже, виявляється, що нам
слід захищати не тільки територію чи майно, а й історію.
*
* *
Однак
вернемося до українсько-румупських переговорів. Румунія нині на
офіційному рівні домагається проведення кордону по фарватеру Дунаю,
у т. ч. по фарватеру Кілійського гирла. Неподалік впадіння Кілійського
гирла в Чорне море від нього праворуч (як і ліворуч) відходить
рукав, утворюючи острівець, який належить Україні і дозволяє їй
контролювати вихід з гирла в море. Якщо провести кордон по фарватеру
до самого моря, то Україні доведеться віддати Румунії цей острівець
(як і ряд інших, південніше фарватеру), а значить, втратити частину
шельфу Чорного моря (включно з о. Зміїний), і в цілому стратегічне
становище. Однак на цю румунську хитрість і нахабність Україна
могла б відповісти аналогічно. Відомо, що Дунай розгалужується
па три основні гирла: Кілійське, Сулинське і Георгіївське. Тоді
якщо ставити питання про проведення кордону по фарватеру Дунаю,
то його слід проводити по фарватеру саме центрального Сулинського
гирла. Якщо Румунія на це не піде, то чому Україна мусить іти
на невигідний для неї румунський варіант кордону?
Факти
свідчать, що поки що український уряд не завжди може захистити
наші кордони й інтереси. Наприклад, віддавши кілька сот метрів
дунайського берегу біля гирла Пруту в обмін на ділянку автодороги
(що на півночі від Дністровського лиману), Україна посприяла Молдові
стати придунайською країною. Молдова створює на придбаній ділянці
дунайського берега нафтоприймальний і переробний комплекс, який
буде, по-перше, конкурентом такому ж Одеському комплексу і зменшить
його доходи (а значить, і зменшить на ньому робочі місця), а,
по-друге, його відходи в майбутньому забруднять нижній Дунай,
у т. ч. і заповідник «Дунайські плавні». Цей молдавський порт
ще й стане конкурентом українським портам на Дунаї. Ці збитки
для України будуть більшими, ніж користь від автодороги. Автодорогу
можна було б прокласти по косі Бугаз або, при потребі побудувати
міст. Якщо там нині проходить залізниця, то змогла б пройти й
автодорога.
Отже, висновок такий, що український уряд у відносинах із румунською
і
олдавською
сторонами (як і з іншими) повинен зайняти активну (а не пасивну)
позицію у питаннях захисту українських кордонів та інтересів,
а це можливо насамперед при глибоких знаннях своєї історії та
історії сусідів, а також своїх і чужих переваг і вад у відносинах.
Ігор
КОВАЛЕНКО,
«Шлях перемоги»
