Число 26
Червень 11005 р. Д.

Напишіть нам

Тверезий погляд
на події помаранчеві

Багато речей в цьому світі, особливо масштабних, можна розглянути лише на відстані. Це стосується в тому числі і подій осені-зими минулого року, відомих в народі як «помаранчеві». Пройшло вже чотири місяці від початку тієї «революції», а тому можна зробити вже певні безпристрасні висновки. Без «революційної» гарячки і на холодну голову.

Революція?

Аби не підтримувати заяложені міти, найперше давайте розберемося з назвами. Що таке революція? Революція – це стрибкоподібний етап розвитку суспільства, внаслідок якого змінюється суспільний устрій, зазнають суттєвих змін заклади суспільства, міняються їхні функції і навіть місцерозташування. Чи у нас після «революції» це сталося? Єдине, що Адміністрацію президента було перейменовано в Секретаріат – оце і всі «суттєві» зміни. Проте зміни таки відбулися – у зовнішньополітичній орієнтації України. Якщо при Кучмі Україна намагалася балансувати на межі Московія – Захід, сповідуючи засади т.зв. «багатовекторности», можливо з невеликим нахилом на Схід, то тепер відбувається різкий крен на Захід. Бо якщо раніше можна було говорити про якусь незалежність і певну інтригу, – чий же вплив на нас буде сильнішим? – то тепер Україна впевнено стала на шлях нормальної колоніальної держави, залежної від Заходу. Ми у 91-му звільнилися з азійського «колхозу» (де, попри все, були не колонією, а провінцією!), щоб нині, рівно через 13 років впевнено зайняти чергу на вступ до «єврокібуци» з колоніальним статусом. І ця зміна орієнтації чи не єдина ознака революції, бо у всьому іншому події осені-зими не тягнуть більше, як на означення переворот, та і то не до кінця. Адже багато високопосадовців зберегли свої портфелі (Генпрокурор, вся Верховна Рада разом зі своїм головою тощо), чого навіть при нормальному державному перевороті не повинно бути. Тобто під час помаранчевих подій народ великою мірою лише примусив збанкрутілих владоможців Кучминої держави передати владу іншій команді. А ще ходять вперті слухи, що Кучма саме так і уявляв розвиток подій, тобто передати владу своєму «сину».

А якщо вже говорити про революцію як таку, то можна сказати, що така (буржуазна, за всіма ознаками) була у тому ж 91-му, але знову ж не до кінця і лише в Москві, тоді як нині було її завершення. Зрештою повторю ще раз прописну істину, що революцій, тобто кардинальних змін в суспільстві без крови не буває.

Проте, оскільки ця назва прижилася, то і я буду ті події іменувати «революцією», лише в лапках. Стан речей показує, що «революції» не сталося б, якби із-за океану не дивився прискіпливим орлиним поглядом дядечко Сем і якби від цього погляду у Кучми не трусилися піджилки. Адже згадайте, що відразу після другого туру виборів людей на Майдан вийшло зовсім мало і якби влада пішла в перші ж дні на розгін демонстрації, то все залишилося би на своїх місцях. Та і пізніше весь багатотисячний натовп можна було доволі легко розігнати, застосувавши зброю, оскільки далеко не всі там були готові стояти до кінця – вистачило б і єдиного пострілу, аби натовп розрідився в десятки і сотні разів, а з рештою можна було досить легко, хоч і не без крови, розправитися. Хоча б так, як це було в Андижані. Натовп абсолютно не готовий був до серйозного протистояння (на відміну від узбецьких подій, де тон задавали ісламісти, а не гнилі демократи), оскільки розвиток подій скоріше нагадував фестиваль молоді і студентів, аніж революційну драму.

Переворот від Сороса

Кому ж ці події були потрібні і хто виступив їхнім замовником і спонсором? Безумовно, це «єговообрані», які поставили за мету підпорядкувати собі Україну, перетворити на свою колонію як політичну, так і економічну, а разом з цим послабити Московію як доволі ще потужного геополітичного гравця. Україна ж гравцем таким не була і, тим більше, не стала ним після відомих помаранчевих подій, хоча внаслідок посиленої уваги до себе сильних світу цього у багатьох склалося враження, що ми стали гравцями на світовій арені. Навпаки, ми зменшуємо шанси такими стати, оскільки стаємо пересічним пішаком в руках США і світового жидівства. Вони хотіли б зробити таким і Москву згодом, і всі держави світу. Тому робити Україну геополітичним гравцем аж ніяк не входить у їхні плани – таким ми зможемо себе зробити лише самі. Якщо, звичайно, матимемо волю.

Ющенко – гарний дядько, справедливий, вважає себе щирим українцем, так як він це розуміє. Чесний і лагідний, хоч до рани прикладай. Але ж, панове, ми не дружину собі обирали, а Президента! Тут вже зовсім інші якості цінуються. І тому внаслідок свого характеру він став найбільш прийнятним кандидатом від світових сил на роль маріонетки – вони на нього зробили ставки і вперто «розкручували» практично з нічого. І «розкрутили» – з Кучминого синочка до великого опозиціонера і «месії». Вони це вміють робити і горе українцям, які цього не побачили, а повелися на пропаганду! Українці не лише не могли на протязі 13 років вибрати з-поміж себе достойного сильного лідера і потім методично його «розкручувати», вони навіть кволі подібні спроби дружно запльовували, обзиваючи таких кандидатів то «ставлениками Москви», то – СБУ, то – Банкової, а то «технічними кандидатами». Тому відповідальність за ожидовлення української влади, яке вже почалося, як не крути, а треба покласти і на себе. Я маю на увазі всіх хто підтримав помаранчевого лідера.

Гасла лібералізму, демократії і прав людини, котрі написані на помаранчевому прапорі Ющенка є цінностями, які «єговообрані» втовкмачують гоям, аби знищити їхні держави, посіяти анархію і, зрештою, самим захопити віжки управління, керуючи державами за допомогою таких слухняних виконавців їхньої волі, як наш дуже вже християнсько-демократичний Президент. І шкода, що наївні українці все це починають розуміти запізно і починають махати кулаками лише зараз, після бійки. Потяг пішов і наступний буде не скоро. Гебреї вкотре обвели нас навкруг пальця…

«А що ж було робити?»

– Запитаєте ви.

Поділюсь своїми думками. Найперше, розумні українці, котрі знайомі з мудрістю державотворення, ні в якому разі не повинні були дати себе обдурити, клюнувши на гачок жидівської пропаганди про «месію» і «народного президента». Вони давно вже, як сказано вище, повинні були вибрати поміж себе сильну особу, щоб готувати його на главу української України – коли не на ці вибори, то на наступні. Ми на це не спромоглися. Нам втовкмачили і ми в це повірили, що на цих виборах є лише два прохідних кандидати Я. і Ю. Але обидва вони не наші – жоден з них не сповідує україноцентризм, один схильний до Москви, інший тільки й думає, як Вашинґтону віддатися.

Що ж робити? Найперше – зрозуміти, що це не наші вибори, на них ми можемо вибрати лише між поганим і ще гіршим. А тому повинні використати їх виключно як кампанію «розкрутки» свого кандидата для майбутньої перемоги. В нинішню ж суперечку не втручатися – хай все залишається, як є, тобто влада тихо перейшла би у спадок ставленику старої команди. І хай вони там нагорі творять, як знають – вони повинні за наступний президентський термін довести всім, що безповоротно загнилися і збанкрутували. А нам саме цього і треба би було. Самим же тихо готуватися і готувати народ до повстання, але до серйозного, яке привело би до справжньої революції, а не «помаранчевої», котра лише випустила пару народного невдоволення, накопичену за 13 років, нічого не змінивши по суті. Нам необхідно було продовжувати піднімати тиск цієї пари ще п’ять років, аби стався справжній вибух, а не оперетка, як нині. Тільки це дало би ефект.

Тактично українці з перемогою Ющенка, ніби й виграли частково – принаймні так здається. Адже держава стала менш корумпованою, більше наближеною до людини, дещо сприятливішими стали умови для розвитку підприємництва, очікується певний ріст економіки, а отже виросте й дохід на душу населення. Відбудеться певне зрушення в культурній політиці – принаймні не неї звернуть увагу. Але це лише окремі кроки, які в жодному разі не приведуть до Української Мети. До того ж ці позитиви компенсуються жирними негативами і результат отже буде з від’ємним знаком.

Та головне те, що ми програли стратегічно – адже ми випустили пару, так довго накопичувану, а вона швидко не накопичиться – революційна ситуація далеко не кожен рік випадає. Про те, щоб її не допустити, потурбуються «єговообрані», зробивши з України ялову державку європейського типу із гладкими громадянами, які нічого не хочуть, а лише воліють задовольнити все зростаючі потреби власного шлунку. Хіба такої держави ми хотіли? Хіба до цього закликав Учитель Силенко у своєму геніальному творі Мага Віра? Хіба про це він мріяв, засновуючи ОСІДУ РУНВіри?

Трохи оптимізму

Проте хочеться закінчити на оптимістичній ноті. Який же позитив усіх цих помаранчевих подій? Він, великою мірою, єдиний – українці повстали, а отже довели, що вони таки на це здатні. Вони вийшли на вулиці великою масою і вперше проявили себе як НАЦІЯ, а не як етнос. Над Майданом витав сильний егрегор солідарності, люди на певний час забули про свої розсварені партії і партійки, а об’єдналися заради спільної ідеї, яка б вона не була, під єдиним прапором. І хай сьогодні цей прапор – Ющенко, хочеться вірити, що накопичений досвід великого єдиного пориву знадобиться в майбутньому, коли постане на порядку денному Велика Україна.

Іван ПРИЛУЦЬКИЙ

* * *

ДО РЕЧІ:

Ось яку повчальну для слов’ян та всіх народів світу, поневолених злочинним світовим сіонізмом, сформулював колишній міністр друку Російської Федерації в уряді Єльцина, патріот своєї землі Борис Сергійович Миронов в одній із своїх праць:

«Нерозумно сподіватися відібрати владу в жидів за допомогою виборів, що і придумали самі жиди, щоб за допомогою «демократичного волевиявлення мас» зруйнувати моральний уклад влади, що складався століттями в кожнім народі, на основі національних традицій... Люди знали, що ось цей може претендувати на владу, а цей – ні, тому що його прадід тікав з поля бою, а батько цього в сусіда коня украв. Але ось з’явилися жиди із загальним, прямим, таємним і рівним голосуванням, з виборчими технологіями, з виборними ігрищами, шоу, балаганом і зробили з влади фарс, і навіть не ховають того, навіть президентські вибори оголосили азартною грою, і тепер уже владу отримує не мудрий, мужній і чесний, владу виграє негідник, брехун, лицедій, що вміє вправніше за інших підробитися під смак і попит юрби, який складно говорить про те, що від його хочуть почути, торгаш, що продає за голоси честь, достоїнство, істину...

Гратися у вибори з жидом – усе рівно що грати із шулером у карти. Програти можна, виграти – ніколи... Над усіма виборчими дільницями для дурнів, що звуться електоратом, виборцями, які дотепер не засвоїли, що вибори – це явище жидівської диктатури, треба писати аршинними буквами:

«Залиш надію, всяк, хто сюди входить»...

Так звані виборчі технології, маніпуляція суспільною свідомістю, зомбування виборців, технології, що дають до 35% голосів, цілком засновані на володінні засобами масової інформації, у першу чергу телебаченням, що давно вже стало жидівською монополією – монополією гусинських, березовських, абрамовичів, чубайсів... Хто володіє телебаченням, той формує суспільну думку, той формує результати будь-якого голосування».

* * *

Слова й музика
Світовида ЗАПОРОЖЦЯ, Прикарпаття Застільна
нашоукраїнця

(В. Ющенку і Л. Кучмі присвячується)

Урочисто, повільно:

Привселюдно батько
З сином посварилися,
А десь за лаштунками
Тихо помирилися.

Названому сину
Влив батько чарчину:
– Хай живе родина –
«Наша Україна»!

Присягаюсь батьку:
«Вирву владу в руки!
Вас я не покину,
Візьму на поруки.

Знає мама Люда,
Лазаренко Паша:
Україна була
Й залишиться наша!»

Табачник співає:
– Хоч нас й небагато…
Пінчук підтягує:
– Нас не подолати!

Хтось пісню підслухав
З Майдану озвався:
– Сукіни синочки! –
Й голос обірвався…

* * *

Руслан Морозовський

ПРИХОДЬ, КНЯЖЕ!

Я знов і знов іду до Святослава,
Питаючи, коли прийдеш до нас?
Поглянь, яка розтерзана держава,
Яку колись ти від хазарів спас.

Прийди з дохристиянського далека,
Дивись у нас оказія яка, –
Що для хазара – «право чєловєка»,
Для слов’янина – право кріпака.

В Європу шлях нам вказує Варшава.
В Єрусалим – Давидова звізда.
Та ще й в гаранта радником – Пасхавер,
Не Морозенко, не Сковорода.

Чи не тому гаранта на коліна
Поставили рабини та попи.
І колінкує ціла Україна
До тих європ, схиливши черепи.

Якого від європ чекати плоду?
Хай скаже той, хто втік на чужину.
А вдома більше вимерло народу,
Ніж вибито за світову війну.

І погаса рожева ейфорія,
І клекіт помаранчевий притих.
У нас могильна чорна індустрія,
Новітні технології у них.

Але убивці чваняться ще й миром,
Що мовчки вимира убогий люд,
Обдурений євангельським кумиром,
Тисячолітнім винаходом юд.

Хіба ж то мир під гнітом агентури?
Чого чекати? Вождь ти чи не вождь?
Приходь мерщій, бо загребуть нас кури.
Очолюй військо, княже, і приходь!

5 березня 11005 р.Д.