–
Мені подобається, як говорить Лев Силенко і я близький (близька)
до РУНВіри, але не зраджу традиції сім’ї – не освячуся, не зречуся
християнства.
–
Мені подобається святкувати свята бувшого СРСР тепер «нашої»
Української держави, бо вони нагадують мені молодість… – доводиться
чути мені такі відповіді, коли спілкуюся з людьми про РУНВіру,
про її свята, обряди, про її ідеї і мету.
Сумно.
А ще сумніше, коли чуєш щось подібне від побратима-рідновіра,
це як ніж у спину. Якщо людина прийняла до серця РУНВіру це
означає, що прийнята нова ідеологія життя, що зроблено кардинальний
поворот у власній долі та долі своїх близьких. А насправді ми
продовжуємо пливти за течією життя так, як звикли. Ми навіть
здатні трохи мітингувати на кухні, але не спроможні на подвиг.
Багато рунвістів просто мовчать про свої переконання – знають,
що більшість знайомих та друзів не зрозуміють, відсахнуться,
родичі скажуть – бавиться. Єдине, на що більшість здатна, мовчазним
бунтарством не святкувати нерунвірівські свята.
Я
дивлюся на деяких рунвістів і розумію – ми бранці мегаполісу.
З’їдені цивілізацією скла і бетону, ще краєчком душі прагнемо
чистого дихання, бо й прийшли за тим у РУНВіру, але не хочемо
єднання, зближення з Природою. Ні, я не за здичавіння в хащах
ще не вирубаних лісів. Я за зміну деяких життєвих орієнтирів.
Не варто кидатися з крайності в крайність – є золота середина.
Ми діти і онуки тих язичників, які жили і дихали лісами, степами,
ріками і горами. Як нам це не дивно в залізобетонній клітці
міст. Ми онуки Дажбожі, як це наголошено нашою релігією, а Дажбог
це і є все те: синє безкрайнє небо, сріблясті зірки, палке сонце,
глибокі прозорі ріки і густі запашні ліси. І ми повертаємося
до всього цього з уже новою релігією, з новим розумінням цього.
А де ж у мегаполісі видно наше повернення? У що у мегаполісі
втілений Дажбог? У розпеченому асфальті, у заплутаних дротах
інтернету, у викидах тисячі машин, у задушливих висотних коробках?
У мегаполісі штучна РУНВіра і штучний Дажбог, і ми рунвісти,
що живуть життям міста, є штучні.
РУНВірою
потрібно дихати як чистим повітрям. А де у місті чисте повітря?
Наша віра – це наша кров, серце, мізки, м’язи. Але ні. Бо в
душі ми ще толерантні християни – ми боїмося чогось (власної
рідновірівської тіні?), стидаємося і пливемо за течією цієї
християнської цивілізації, і на повні груди дихаємо нею, отрутою
роду людського, забувши власні переконання і слова Мага Віри.
Вирвемося на годинку-другу в неділю і швидко назад до течії,
бо стадний інстинкт. І негоже вперед вириватися, і небезпечно
пасти задніх – треба бути десь посередині сірої маси-течії.
Але
зупиніться, бо ж я, ти, ми – рунвісти! Ми усвідомили і сприйняли
так багато речей, до пізнання яких християнам і усіляким сектантам
ніколи не дожити – чому ми не виокремлюємося з поміж інших людей?
Тому що боїмося бути не такими, як усі. Сотні літ християнства
даються взнаки. І ніяк ми не очистимо нашу гнилу християнську
кров на здорову рунвірівську. І ніколи цього не зробимо, доки
тертимемося між чужовірами, не виокремлюючи себе. Поважаймо
себе як рунвіста і побачите – світ буде біля наших ніг. Тому
і говорять, що РУНВіра – це релігія еліти. Не всі здатні жити
так, як говорить наш Пророк і Учитель Лев Силенко у Мага Вірі.
Але, якщо РУНВіра це і є саме життя провідної еліти, то ми нездоланні
і нескорені ні часом, ні людьми, ні обставинами.
БІЛОСВІТ
Січеславський
