Християни
бувають різні
Чомусь
так склалося, що у рідновірів закріпилася стійка неприязнь,
а то й ворожість до будь-якого християнства. Це зрозуміло, адже
рідновірський погляд на світ і християнський дуже різняться,
однак (і на цьому треба наголосити!), християнство буває дуже
різним. Християнський світ надто розмаїтий і коли означити лише
один критерій оцінки християнських релігійних доктрин, а саме
ставлення їх до патріотизму і націоналізму, то погляд на ці
явища у різних нібито християн може бути майже полярним. Від
повного ігнорування чи несприйняття, як у єговістів та багатьох
інших протестантів, до дуже важливої складової у тих конфесіях,
які називають «традиційними». А найбільше націоналізму у православних
церквах. Звичайно, причиною цього є те, що Православ’я при своєму
становленні всотало в себе чи не половину із язичницького, автохтонного
начала – але зараз мова не про те.
Для
України націоналізм не є буденною, самe собою зрозумілою чи
якоюсь абстрактною річчю, як у сформованих нормальних націй,
де націоналізм у крови і його можна не помічати. У нас рівень
націоналізму в суспільстві є справою життя і смерти цього суспільства,
оскільки рівень цей гранично низький. Настільки низький, що
багато хто сумнівається, а чи існує взагалі таке поняття як
Українська нація. І це особливість України. Тому саме з цієї
причини ми, сповідники РУНВіри, не можемо собі дозволити таку
розкіш, як однакове ставлення до всіх християн. Ми маємо підтримати
найбільш патріотичну гілку християн, і, як ви правильно зрозуміли,
це православні.
Україна
є також унікальною країною серед країн з переважно православним
населенням – у нас діє кілька самих лише православних церков
різних патріархатів і одна «напівправославна» (УГКЦ). Тому тут
є із чого православній людині вибирати. Є із чого вибирати і
нам, бо, хоча певний націоналізм присутній серед усіх православних,
однак ми розуміємо, що в УПЦ МП це націоналізм московський,
а в УАПЦ ніби й український, однак він лише в риториці, бо на
ділі вони своїм ніби націоналізмом більше шкоди роблять Україні,
аніж блага і тому краще, якби їх не було взагалі. Залишається
УПЦ Київського патріархату як єдина справді патріотична конфесія
в Україні.
Київський
патріархат на чолі з патріархом Філаретом є найбільшою проукраїнською
церквою (не братимемо до уваги РУНВіру та інших рідновірів,
бо наш вплив на суспільство ще доволі малий) і щоби в цьому
переконатися, треба почитати, що пише про УПЦ КП гундяєвська
РПЦ зі своєю вірною УПЦ МП і взагалі московські націоналісти.
Їхня жовч найперше виливається на Київський патріархат і тому
саме ця церква знаходиться зараз на передовій у боротьбі за
Україну. Саме ця конфесія найбільше завдає втрат (людськими
душами) УПЦ Московського патріархату – силі, що стоїть в авангарді
московщення українців. І ми, рунвісти, як сила,
що претендує у майбутньому на духовний провід серед Українства
та що має взяти відповідальність за вміст українських голів,
маємо про це добре пам’ятати.
І
в цьому плані треба по-філософськи ставитися до певного роздратування,
яке ми викликаємо в УПЦ КП, і їхніх демаршів у нашу сторону,
хоч їхні випади проти нас зазвичай несправедливі й надумані.
Бо їм, філаретівцям, є за що нас недолюблювати – адже це ми
у них забираємо паству, при тому найкращих, найбільш патріотичних
українців. А кому, якій церкві, скажіть будь-ласка, таке може
сподобатися?
Ми,
як люди, котрі мають високу мету, не маємо опускатися до дрібних
розбірок між українськими патріотами, між вірними РУНВіри і
християнами Київського патріархату, хто на кого щось сказав
і хто кому коли на ногу наступив – це не шляхетно.
З
іншого боку, проповідуючи РУНВіру (релігію майбутнього України)
і розмовляючи з адептами УПЦ МП, ми усвідомлюємо, що розказувати
їм про РУНВіру – це те ж саме, що й метати бісер перед свиньми,
тому агітуймо їх найперше до переходу в Українське православ’я.
Бо розуміємо, що тільки через Київський патріархат лежить шлях
московському православному до РУНВіри. А розмовляючи з протестантами
всіх мастей (хоча з ними далеко не з усіма є сенс про щось говорити)
– закликаймо їх ставати православними, (або греко-католиками
– залежно від пануючої в даних краях конфесії). Бо лише такий
довгий і тернистий шлях може цих заблуклих синів України колись
привести до РУНВіри.
Така
вибірковість у ставленні до християн жодним чином не виключає
того, що ми, ставлячись загалом позитивно до українських християн
(і їхніх українських церков – УПЦ КП і УГКЦ) маємо поборювати
християнську доктрину як таку, маємо розвінчувати ту юдо-християнську,
ворожу Україні, українству, як і будь-якому націоналізму взагалі,
складову їхніх релігійних доктрин.
Слава
Дажбогові! Слава Його Пророку!
Анатолій
ІВАЩЕНКО, Київ
*
* *
Перспективи
Духовної Революції
В
СО-37 Владислав Рідний у дописах «Звернення
до керівників…» та «Майбутнє
України» виклав своє бачення шляху до незалежності. Нажаль
для українців, тим більше рунвістів такий шлях категорично заборонений,
закритий, опортуністський і утопічний. Нажаль, бо таким шляхом
ходять не один десяток літ і їм не набридає. Це той шлях, проти
якого Д.Донцов , Є.Коновалець, С.Бандера, Р.Шухевич. Це цим
шляхом знівельовано боротьбу УВО, ОУН і УПА. Саме цим шляхом
ведуть націонал-демократи. Цей шлях винен у всіх поразках патріотів
на виборах, а особливо у краху Помаранчевої революції. Йти таким
шляхом далі – умертвити РУНВіру, ізолювати рунвістів і паралізувати
остаточно й назавжди Силенкову Духовну Революцію. Які підстави
є категорично так твердити? Блискуча боротьба УВО і ОУН є наслідком
ідеології інтегрального націоналізму Д.Донцова та принциповості
Є.Коновальця і С.Бандери. Боротьба УВО і ОУН була успішна, бо
опиралася на орденський принцип і на пряму революційну дію.
Опортунізм противників Є.Коновальця і С.Бандери полягає у перетворенні
ордену на партію та зміні прямої революційної дії на легальні,
парламентські форми боротьби.
У
1929 році Пропагандивний Відділ УВО видав невеличку книжечку
«УВО». Вона перевидана в 2007 р. Є. Філєм (ВО «Тризуб» ім. С.Бандери).
Кожен зацікавлений може познайомитися із цим блискучим виданням.
О.Баган в «Націоналізм і націоналістичний рух (історія та ідеї)»
виклав дуже добре історію УВО, ОУН і УПА. Але лише до 1950 р.
ОУН у 1955 році видалa БУП «ОУН в світлі постанов Великих Зборів,
Конференцій та інших документів з боротьби 1929–1955 рр. (збірка
документів)». Виклад дуже добрий, але теж до 1955 р. Д.Донцов
у своїх блискучих творах «Дух нашої давнини» (1944), «Націоналізм»
(1926), «Маса і провід» (1928), «Кількість чи якість?», «Об’єднання
чи роз’єднання» (1932–1939), «Демаскування шашлів» (1949), «Єдине,
що є на потребу» (1966) тощо осмислив той шлях, який пропонує
В.Рідний. С.Хмель в «Українська партизанка» (з крайових матеріалів
ОУН)» (1959) в одній книжці виокремив найголовніше. Учитель
Силенко в Святому Письмі МАГА ВІРА сказав: «Чим
благородніша нація, тим відважніше і пристрасніше відстоює свою
незалежність» (МВ: 51.10) та: «Боротися
за волю і в цей же час практикувати філософію рабства значить
боротися за волю по-рабському. Хто по-рабському бореться за
волю той ніколи її не здобуває» (МВ: 49.48).
Твердження
Пророка Дажбожого Лева Силенка по духу відповідають духу УВО,
ОУН і УПА. Суперечки виникають там, де люди заперечують потребу
в Духовній Революції, перекреслюють в РУНВірі суть. Просто театральна
рідновірівщина і негативні її боки тісно пов’язані із парламентаризмом,
виборами і т. п. Багато рідновірів, зрозуміло, будуть проти.
Тож змоделюємо ситуацію. З’являється масова (!) партія рідновірів
– професійних революціонерів (!). По всій Україні така партія
масово (!) агітує за Український СвітоПорядок (!). В цю агітацію
масово включаються мільйони (!) рідновірів і вливаються мільярди
(!) долярів. На виборах за цю партію голосує 100% жителів України.
ЦВК відразу (!) зараховує 450 депутатських місць у ВРУ і благословляє
на законотворчу діяльність. Потім так само обирають довічно
(!) Царя-лицаря (!!!) України одноголосно і ЦВК оголошує це
як акт волі народу(!). Далі по всьому світу рідновіри голосують
за рідновірську партію (!) і світова «ЦВК» урочисто проголошує:
Українець – Цар світового Царства Дажбожого (!!!), Київ – столиця
світового Царства Дажбожого (!!!), Рідновір’я – єдина віра світу
(!). Партія професійних революціонерів-рідновірів стає правлячою
верствою світу.
Це
все можна назвати і казкою, і мрією, й інакше… В сучасних умовах,
нажаль, казки й мрії залишаються казками, мріями, або потенційною
метою. Перетворити такі казки, мрії, інакше… в дійсність є кілька
шляхів. Один вже запропонував В.Кандиба («Шлях Волхва»). Другий
– пропонує В.Пилат («Бойовий Гопак»). Діалектично перший і другий
шляхи пов’язані. Учитель Силенко вказав нам шлях РУНВіри. Цей
шлях рунвістів є багатовимірним і синтезуючим – Шлях Волхва
і Шлях гопаків ця – із загальним знаменником Святим Письмом
Мага Віра. Це є боротьба за все: і соціальне, і національне,
й духовне визволення. Тому Шлях РУНВіри – Велике Світло Волі.
В історії України є паралелі. Те, що вказав Учитель Силенко,
є шлях Тараса Шевченка, Шлях УВО, ОУН і УПА – далі, на якісно
вищому рівні. Поява волхвів і ржісів – це УВО Є.Коновальця.
Поява рунвістів і гопаківців це ОУН Є.Коновальця і С.Бандери.
Поява Священнотворчої Армії РУНВістів – це УПА Р.Шухевича. Це
фази одного й того процесу. Програматором класової фази став
Тарас Шевченко. Програматором національної фази став Дмитро
Донцов. Програматором духовної фази став Лев Силенко. Це фазові
програматори одного процесу до Українського СвітоПорядку.
Богдан
ЛЕВЕНКО, Полтавщина