МЕНЕ НАМАГАЛИСЯ ВБИТИ
10
вересня 2010 року я простояв годину в черзі філії Ощадбанку,
подав паспорт і пенсійну картку та контролер повернула мені
їх не видавши грошей. Я попросив книгу скарг і пропозицій та
мені її не видали. Я попросив пояснити, чому не видали грошей,
чому немає оголошення, що по пенсійним карткам пенсії не видаються,
бо ж мають видаватися. Жодних пояснень українською мовою я не
почув. Черга кричала: «Ето тот бандера, что судітся за украінскій
язик. Єдь до своіх смерек. Понаєзжалі западенци». Стара
пані навіть штовхнула мене. Була ненависть. Тож я і викликав
міліцію, бо працівники Ощадбанку таким чином розпалювали ворожнечу
на мовному ґрунті, а це кримінальний злочин.
Поки
їхала міліція мені видали книгу скарг і пропозицій, не пронумеровану,
не прошнуровану, не опечатану, без напису організації, ще й
з вирваними аркушами у кінці. У тій книзі зовсім нічого не було
написано, окрім напису на палітурці, і не було жодного штампу
чи печатки. На палітурці було написано: «Книга скарг і пропозицій».
То
була фальшива книга скарг і пропозицій, а за таке має бути кримінальна
відповідальність. Книга скарг – документ, працівники Ощадбанку
підробили книгу скарг і використали її, давши мені для запису
скарги. Я сказав оператору, що передам книгу скарг до міліції,
та вона викликала охорону, яка приїхала раніше міліції, взяла
ту книгу скарг та пропозицій подивитися і більше я тієї книги
не бачив. Я запропонував міліції зробити обшук, щоб знайти ту
книгу, та міліцію підробка книги скарг і пропозицій не цікавила.
Міліціонери
звинуватили мене, що я вкрав книгу скарг. Є свідок, який це
бачив, що ту книгу взяли в мене охоронники банку. Та міліції
його пояснення не потрібні.
*
* *
10
вересня 2010 року я викликав міліцію до філії Ощадбанку.
Міліціонер, який підійшов до мене, говорив не українською. Я
попросив його говорити українською, на що він відповів: «Рускій
нє панімаєтє? С головой нє впорядкє?» Це було образливо
для мене. Я ще раз набрав «102» і попросив направити міліціонера,
який би чемно поводився і говорив українською.
Приїхав
заступник начальника Ленінського райвідділу міліції Лебідь О.В.,
який говорив українською. Я поскаржився йому на того міліціонера,
що образив мене. Та, як було видно, виховної роботи не було
проведено.
Приїхав
іще один заступник начальника Ленінського райвідділу міліції
Коротков О.Г.
Я
тричі в Ощадбанку розказував міліціонерам про те, що спонукало
мене викликати міліцію, та вони не записали моїх пояснень.
Міліціонери
обзивали мене злодієм, стверджували, що я буду притягнутий до
відповідальності за крадіжку і хуліганство. Біля трамвайної
зупинки стояв міліцейський автомобіль, я підійшов до нього.
Мені стало зле, я сказав про це міліціонерам і попросив залишити
мене у спокої хоча б на 20 хвилин. Я сказав, що сидітиму на
зупинці. Ніхто, крім Лебедя не представлявся, Короткова я знав,
інших прізвищ не знаю. Мене залишили самого. Я сидів на лавочці,
чекав на повернення міліціонерів, бо всі вони були в Ощадбанку.
Десь через 20 хвилин міліціонери повернулися, обізвали мене
злодієм і сказали, що я тричі намагався від них утекти. Це за
умови, що я викликав їх. У мене боліло серце, я сказав про це
міліціонерам, та вони схопили мене за руки і посадили в автомобіль
і повезли до райвідділу.
У
райвідділі міліціонери мене ображали, було видно, що їм подобалося
мене ображати. Один з міліціонерів казав мені: «Мєрзость,
мєрзость, мєрзость...».
Мені
вказали на стілець, я сів. Стілець був біля столу. За столом
сидів міліціонер, який почав допит, звісно ж не українською.
Я попросив його говорити українською, та він продовжував своєю
рідною мовою. Він знехтував моїм проханням покликати когось
іншого, хто б говорив українською. Міліціонер говорив своєю
рідною мовою, то ж я почав говорити своєю. Виходило так:
–
Фамілія?
–
Ich habe kaine Familie, ich bin allein (у мене немає сім’ї,
я самотній – прим. ред.).
Міліціонер
переписав відомості з пенсійного посвідчення.
–
Мєсто работи?
–
Ich arbaite nicht (я не працюю – прим. ред.).
Міліціонер
розлютився і почав мене ображати. Він аж верещав: «Фашист,
фашист, фашист...». Такою була його реакція на німецьку
мову.
Мені
стало зле і я українською попросив викликати лікаря. «Нікакого
врача. – кричав міліціонер – Ти расселся, ану вставай».
Міліціонер стягнув мене зі стільця. Я не міг стояти, у мене
боліло серце. Я поклав на підлогу свою сумку і сів на неї. Згадавши,
що в мене є мобільний телефон, я викликав швидку допомогу. Приїхали
медики. Я сидів на своїй сумці. Після огляду лікар сказав, що
потрібно викликати кардіологічну бригаду. Та міліціонер і при
медиках намагався продовжити допит. Він щось питав своєю рідною
мовою, а я не відповідав. У мене стався серцевий напад, лікар
дав мені таблетку нітрогліцерину. Приїхав кардіолог. Медики
мені допомогли.
Міліціонери
знали, що я хворий, у них було пенсійне посвідчення, в якому
вказано, що я інвалід 2 групи. Я їм казав, що в мене хворе серце.
І коли мені було зле і я просив викликати лікаря, вони не викликали,
стягнувши мене зі стільця наказували стояти і ображали. Ображали
декілька міліціонерів одночасно, вони кричали: «Ти вор. Ти
украл кнігу жалоб. Ти хуліган». Було багато вульгарних слів.
Я сприйняв це як спробу вбивства. Бо ж якби не мій мобільний
телефон і не таблетка нітрогліцерину, якби не було лікарів,
то я міг би не вижити. Як видно, засуджені до позбавлення волі
морально чистіші від працівників міліції.
Відразу,
як тільки медики поїхали, мене повезли до суду.
Я
стояв перед ясними очима судді Семерея М.Ф., ледве тримаючись
на ногах. Почався суд, а я не знав, за що мене судять. Ніхто
в міліції не ознайомив мене з правами затриманого, ніхто не
показав мені протоколу про затримання та й нічого у мене зрозумілими
мені українською чи німецькою мовами не питали. Ніхто не опитав
очевидця події, про якого я казав міліціонерам ще біля Ощадбанку.
Моїх пояснень, які я давав біля Ощадбанку не було записано.
Суд перенесли на 8 год 30 хв 13 вересня 2010 року.
Мене
повезли у райвідділ міліції, дали матеріали справи, та я не
читав їх, бо нічого написаного українською не було, навіть прізвища
мого написаного українською мовою я не знайшов. Я записав, що
не можу ознайомитися з матеріалами справи, бо вони написані
незрозумілою мені мовою. Росіяни мешкають в Україні і не розуміють
української, а я в Росії ніколи не мешкав.
*
* *
11
вересня 2010 року я зайшов до іншої філії Ощадбанку, подав паспорт,
пенсійну картку і попросив видати гроші. Мені дали дві однакові
квитанції з незрозумілими написами. Я попросив надрукувати квитанції
українською мовою, та працівники Ощадбанку анулювали операцію
і не видали мені грошей.
Дожилися,
хочеш української мови – не матимеш ні мови, ні пенсії. Отак
нав’язують у Миколаєві другу мову.
*
* *
Конфлікт
з Ощадбанком тривалий. Я скаржився прокурору області і тричі
скаржився голові облдержадміністрації. І жодних дій для поновлення
мого права отримувати квитанції українською мовою. Я отримав
повідомлення про гарантії вільного розвитку, використання та
захисту російської мови.
У
листі від 5 березня 2010 року Миколаївське обласне управління
Ощадбанку повідомило мені, що в Конституції не визначені обов’язки
органів державної влади і місцевого самоврядування щодо збереження,
підтримки і розвитку державної мови України.
Коментувати
таке не буду, то вже компетенція психіатрів, якщо вони самі
не хворі на олігофренію.
Анатолій
ІЛЬЧЕНКО, Миколаїв
|
|
А
ось таким підлим способом
україноненависники намагаються опорочити
в Миколаєві українського правозахисника
|
*
* *
