Чи
є український націоналізм християнським?
Абсолютна
більшість християн свято вірить, що Український націоналізм
є християнським, виключно християнським рухом, для якого, очевидно,
кінцевим ідеалом є Християнська Україна. Про християнськість
Українського націоналізму написано дуже багато – від Донцова
й Бандери до сучасних дрібних ідеологів «тежнаціоналізму». Як
є в дійсности? Оскільки Донцов – найавторитетніший ідеолог націоналізму,
а його «Націоналізм» є Біблією націоналізму, то наведемо думки
Донцова.
Першою
вимогою націоналізму є воля нації до
влади, панування й експансії. Очевидно, що кінцевою
метою волі до влади є необмежена Воля до панування над світом,
тобто Український СвітоПорядок – Українська Імперія на всю планету
Земля. По-суті, обмеження волі до влади сучасних християн, які
є обмеженими націоналістами, фактично суперечить націоналізму.
Другою
вимогою націоналізму є стремління до
боротьби. По-суті, стремління необмеженої боротьби
за необмежене панування України і встановлення Українського
СвітоПорядку. Отже, обмеження боротьби нації за панування над
Світом суперечить націоналізму. Напевно, сучасні християни є
дуже обмеженими націоналістами з дуже обмеженою боротьбою за
необмежене панування нації над Світом.
Третьою
вимогою націоналізму є романтизм, догматизм
та ілюзіонізм. Донцов романтизмом
називає теологічну ідею – віру в єдину Правду, із духом апостольським,
із насолодою ризику, героїзмом, експансією й боротьбою, антиінтелектуальністю
й революційністю, із накиданням цього масі й протиставленням
її індивідуальним, сьогоденним інтересам. По-суті, сучасні християни
втратили романтизм, догматизм та ілюзіонізм по відношенню до
необмеженого панування України над Світом. Найбільше обмеження
романтики, її ознак яскраво проілюструвала Помаранчева революція.
Донцов під догматизмом
розуміє категоричний наказ, символ віри, необмежене панування
догми, уникнення всякої дискусії. Кінцевою метою боротьби, символом
віри й головним догматом, очевидно, є необмежене панування нації
– Український СвітоПорядок. По-суті, сучасні християни втратили
догматизм і мають дуже обмежені догмати щодо необмеженого Українського
СвітоПорядку. Донцов під ілюзіонізмом
розуміє романтичну ідею, сполучену з релігійним почуттям – ілюзію,
легенду, міт... По-суті, це міт суду Божого й останнього бою
за встановлення Царства Божого – необмеженого Українського СвітоПорядку.
Фактично, сучасні християни втратили ілюзіонізм і мають дуже
обмежене ілюзійне бажання щодо необмеженого панування Українського
СвітоПорядку.
Четвертою
вимогою націоналізму Донцов називає фанатизм
і аморальність. Під фанатизмом
він розуміє ненависть, нетерпимість, агресивність, накинення
своєї віри як обов’язкової і знищення альтернатив. Кінцевою
метою фанатизму, очевидно, є необмежене панування нації над
Світом – Український СвітоПорядок як єдина модель Світобуття.
Очевидно, що сучасні християни мають дуже обмежений фанатизм
відносно необмеженого пануванні нації над Світом. Під аморальністю
Донцов розуміє те, що єдиним критерієм моральности є користь
для необмеженого панування нації в Українському СвітоПорядку.
Очевидно, що сучасні християни мають дуже обмежену аморальність
щодо необмеженого панування нації над Світом.
П’ятою
вимогою націоналізму Донцов називає поступ
– організацію сильною расою слабких в інтересах культури й цивілізації.
По-суті, сильна раса повинна, опанувавши Світ, освітити світлом
культури й цивілізації всі нижчі раси. Очевидно, що сучасних
християн чужинство організовує на вищу культуру й цивілізацію.
Самі ж сучасні християни мають дуже обмежений потяг діяти культурними
й цивілізаційними місіонерами вищої культури й цивілізації в
інтересах необмеженого панування Українського СвітоПорядку.
Шостою
вимогою Донцов називає творче насильство
й активну меншість. Очевидно, що під творчим
насильством Донцов розуміє необмежене застосування
насильства для знищення перепон на шляху встановлення Українського
СвітоПорядку. По-суті, Донцов підкреслює, що творче насильство
– це головний і найефективніший засіб націоналізму й побудови
необмеженого Українського СвітоПорядку. Очевидно, що сучасні
християни мають дуже обмежений потяг до творчого насильства
в напряму встановлення необмеженого Українського СвітоПорядку.
Під ініціативною меншістю
Донцов розуміє дуже обмежену організацію «мужів чину», що є
провідниками від природи (романтики, догматики, ілюзіоністи,
фанатики, аморальні й творчі насильники, що мають необмежену
волю до панування, до експансії) – необмежені керівники пасивної
більшости. Очевидно, що сучасні християни свою ініціативну меншість
для побудови необмеженого Українського СвітоПорядку втратили.
Донцов
пише, що існує світогляд абстрактного
панування й примусу, чистого егоїзму волі, принцип
чину для чину. По-суті, Донцов підкреслює, що кінцева мета –
необмежений Український СвітоПорядок у формі абстрактного панування
й примусу чистого егоїзму волі... Очевидно, що сучасні християни
свій світогляд абстрактного панування у формі необмеженого Українського
СвітоПорядку втратили.
Донцов
підкреслює, що там, де заборонена агресивна війна, – там кінець-кінцем
забороняється війна оборонна і народ гине. Донцов пише: «Але
відповідний момент не знайшов у нас (за малими вийнятками) нових
Іванів Вишенських. Не чути було в нас ні голосу православного
Лютера, ні бубнів православного Жіжки?.. Чому не піднесено хоругви
антисинодальної революції мовою, яка палила б серця?»
(«Іспит історії і соціалістичні кастрати»).
Після
Донцова стало ще гірше. Аж до нашого часу християни, будучи
пасивною більшістю, свято вірять у християнську Україну.
Варто
зазначити – сучасні християни є дуже обмеженими націоналістами.
Для ширшого просування християнства з кон’юнктурних міркувань
невдумливі люди твердять, що націоналістичний рух є рух християнський.
Очевидно, що християнство є засобом обмеження Української волі
до панування і необмеженим засобом інтернаціоналізації (християнська
спільнота, європейська спільнота, панслов’янська спільнота...).
Отже, очевидний висновок – Український
націоналізм є рухом антихристиянським.
Євген
ПРОСКУРНЯ, Полтава
*
* *
Цензурований
Бульба
і режисер Бортко в ролі Андрія
(уривок
зі статті)
Отже,
які висновки з імперської кіноепопеї з Тарасом Бульбою? Перший
і втішний. Нинішній російський кінематограф, щоб бути хоч трішки
переконливим, змушений удаватися до української історії. Досі
спроби створити героїчне кіно на російському історичному ґрунті
за всі 18 років новітнього російського кіно виглядали відверто
третьорозрядними.
Однак,
із цього ж випливає вкрай невтішний для нас результат. Про українську
історію нам розповідають поляки й росіяни. Український історичний
ґрунт фантастично багатющий для візуалізації. В прикордонних
індіанських сутичках за всю їхню історію XVII–XIX століть загинуло
40 тисяч осіб, як за рік-два пересічної історії середньовічної
України.
На
історичному матеріалі цих «воєн» американці зняли тисячі фільмів.
В Англії Робін Ґуд ховався в лісі під «районним центром» Нотінґемом,
грабуючи багатіїв і роздаючи їхні статки бідним. Про нього знято
десятки фільмів в усьому світі, іноді дуже непоганих.
Тим
часом українські робін ґуди збиралися в багатотисячні загони
й брали штурмом найбільші фортеці Європи, однак досі не відзначені
кіно, яке залишається «найважливішим із мистецтв».
Тому
найголовніше: де нові українські Довженки? І де бізнес та держава,
здатні їх профінансувати, щоб розповісти про все?
Олександр
ПАЛІЙ для «УП»