Шлях
до порозуміння
Істина
для необізнаних завжди затьмарюється безглуздими чварами. Суперечки
серед рідновірів викликають закономірне запитання: Дажбог чи
просто Боги? Наші Пращури були багатобожниками чи однобожниками?
Бога
кожен уявляє собі по-своєму. Його найменування у «Влескнизі»,
яка є для нас священним посланням із минулого, вживається у
різних варіаціях: Дажб, Дажбо, Дажбог, Богдаждь. А ще
й з іншими іменами. Чому так, варто порозмірковувати. Однак
істина залишається єдиною: Бог той, хто дає жадане, тобто бажане,
необхідне для добробуту людини та всього живого взагалі.
На
дощечці 12 «Влескниги» читаємо: «А увечері,
коли вже вогнища розкладені, запалимо їх і славу вечірню заспіваємо
Дажбу нашому, який, кажуть, був прадідом нашим і нам є вуха
та очі». Отже, був і є. Умовно наші Пращури були
багатобожниками і протягом дня зверталися до різних, так би
мовити, галузевих Богів у залежності від того, чим займалися
взагалі, а протягом дня зокрема. А увечері, тобто в підсумку,
радіючи зробленому, уявно все-таки сподівалися саме на Дажбога
і слухали судження родичів поважного віку, котрі спиралися на
досвід і поради своїх Пращурів, «онуків Дажбога» за традиційним
віруванням.
Для
усвідомлення істини необхідно визначитись, хто ми, де знаходимось
і для чого. Рідновіри, на які б авторитети вони не посилались,
не зможуть нехтувати «Влескнигу» без шкоди для себе, бо «се
Дажбо створив нам яйце, що є світ-зоря, яке нам сяє, і в тій
безодні (космосі) повісив Землю нашу, аби вона утримана була,
бо се душі Пращурів суть, і ті світять зорями нам від Іру»
(д.1). Ми – українці, живемо в Україні чи вболіваємо за неї,
знаходячись у діаспорі, тому маємо пам’ятати й шанувати її славних
лицарів минулого, життя й віра яких мають бути уроком і прикладом
для нас, щоб і ми в майбутньому були взірцем і орієнтиром для
своїх нащадків.
Тепер
же зобов’язані, як люди, наділені розумом і Божою порядністю,
а як рідновіри – ще й патріотизмом, усім іншим, ще не прозрілим
розтлумачувати: «Права незримо уложена
Дажбом, а по ній, як пряжа, тече Ява. І то творить життя наше,
а коли відійде, смерть наступає. Ява тече і твориться в Яві.
Нава бо після неї приходить – до того є Нава і по тому є Нава,
а в Праві є Ява» (д.1). Усвідомити це посильно кожній
неупередженій людині. Та далеко не всі ми такими є в сьогоднішньому
все ще неоднозначному світі.
Як
бути і що робити? Перш за все бути самокритичними, вимогливими
спочатку самі до себе, визнавши перед усіма,
«що не бережемо ми Праву, Яву і Наву, не бережемо цього та ще
й глузуємо» (д.1). Чи сваримось, замість того, щоб
удатись до цивілізованого способу пошуку дотиків для порозуміння.
А без цього ми «не гідні бути Дажбовими
онуками» (д.1). Однак: «Прийшов
же час милості Божої» (д.4А). І ми мусимо вирішити
для себе особисто і для своїх нащадків, як бути. А щоб не помилитись,
«хвалімо Дажба нашого» (д.4А),
несучи Його в серцях наших, як бойове знамено при наступі на
ворога.
Це
стосується як однобожників, так і багатобожників, християн і
атеїстів, про що нам рідні Пращури, на яких маємо орієнтуватись,
повідомляють: «Щодня до Бога звертаємось,
як на світ стає. Його ж називаємо Перун, Дажбо, Хорс, Яр та
іншими іменами» (д.4Г). Здавалося б, усе зрозуміло:
як Бога не називай, Він єдиний для всіх. Та багато хто з нас
схиляються не перед Богом, а перед своїми, часто упередженими
чи й зухвалими провідниками, що присвоюють чужу славу, не розуміючи,
що не все те золото, що блищить. Через це нам знадобилося ціле
тисячоріччя, щоб отямитись. Та й то завдяки тому, що «ще
Дажбожа допомога поверталася на нас» (д.6А).
Нині
мусимо все наполегливіше, але без зазнайства чи безглуздого
примусу впроваджувати в життя звичаї своїх Пращурів, «як
отці наші жертву Дажбу творили, і та на небі святилася багаторазово»
(д.6Є). «А тому не послабляймось і не
дамо землі нашої, як і землі Трояні не дали римлянам. Щоб не
встала Образоносиця Дажбовим онукам, в яругах про ворога дбаючи»
(д.7Б), тобто не ображаючись на своїх безпідставно, щоб за гріхи
наші не довелося розплачуватись і нащадкам, служачи всіляким
закордонним «добродіям», розпорошуючи свої сили й уміння на
користь чужинців, як тепер.
І
все це через те, що ніяк не згуртуємось, як це траплялося і
в минулому, на що звертали увагу одноплемінників стародавні
дажбожичі: «Скільки вже ділимось? До
безкінечности?» (д.8). Так, ми, на жаль, і досі не
навчилися робити власних правильних висновків із нашої історії.
«Володарі наші – єдині: Хорс і Перун,
Яр і Купала, Лад і Дажбо» (д.8). «І
утримує їх усіх Сивий Яр, або Дажбо» (д.11Б) в одній
особі, хоч у даному випадку для яскравості й глибшого проникнення
під двома найменуваннями. І як би ми не сперечалися, та як би
наші недруги не противилися, «раті йдуть
з неба на землю, й дід наш Дажбо очолює їх» (д.17Б).
З
цього приводу наведу ще один приклад: «І
се гряде з багатьма силами Дажбо на допомогу своїм людям. Тому
й не маємо страху, оскільки як раніше, так і зараз про нас дбає
Той. І звертаються до Нього, як хочуть» (д.24А).
Тобто, як не уявляй і не називай Його, Він залишається єдиним
Богом для усіх. А «ще чекаємо свого
дня, на який заслуговуємо» (д.24А). І тому «ми,
Дажбожі онуки, не сміємо нехтувати нашою віковічною славою»
(д.24Б), зневажати яку можуть лише божевільні.
Теперішня
християнізована Україна, незважаючи на свою офіційну незалежність
і пропаговану демократичність, часто ставиться брутально до
рідновірів, що є не просто нелогічним, а й небезпечним для її
існування в будь-якому вигляді взагалі. «Ми
ж, як Дажбові онуки, не повинні слідувати за чужим прикладом»
(д.24Б). Ні образи, ні заборони як наявні, так і майбутні нас
не зупинять. «Бо походимо від Дажба
і стали славні» (д.24В), а тому переможемо. Хто сумнівається,
хай запам’ятає: «Дажбо буде Отець ваш.
Тому мусите слухатись Його. Що той вам каже, те й маєте робити
– і як говорити, і що творити» (д.25).
А
тих, кому до вподоби роздирати Україну по Дніпру чи ще як, попереджаємо:
«Земля наша простяглася від сходу до
заходу Сварожого» (д.31). Це означає, що наша земля
там, де є ми. А ми є по всій Україні й, навіть, за її етнічними
межами. Однак на чужі території ми не посягаємо так само, як
ніхто й ніде нас не примусить нас молитись чужим богам. Навіть
і тоді, якщо й надалі в рідновірство проникатимуть різноманітні
сектанти з провокаційною метою, розсіваючи чвари на догоду сумнівним
провидцям. Рідновіри-дажбожичі знають, як від них очищатись.
«Бачить Дажбог з неба, що кому треба»
– кажуть дажбожичі.
Україна
прославиться, пізнавши й визнавши Дажбога як єдиного Бога для
усіх, хто прагне справедливості по обох берегах Дніпра, де вже
понад тисячу років «вогнем і мечем» утримується духовне занепадництво.
Та дажбожичі були, є й будуть допоки сяє Сонце, благодатні промені
якого Дажбогом спрямовуються на українство. Крайнощі, якими
б вони привабливими не були, завжди лише шкодять. Ми зараз знаходимось
у своїх пошуках кращого майбутнього між язичницьким минулим
і християнським сучасним. Де ж та «золота середина», омріяна
вже не одним поколінням новітнього часу? Одні вважали себе дітьми
Дажбога, інші – Його онуками. Нам же належить бути й залишатись
просто ДАЖБОЖИЧАМИ,
якщо хочемо пошанування серед різнобарвного людства.
Володимир
ЛЕЩЕНКО, Симферопіль
*
* *
До
речі...
Що
ж розуміли наші предки коли вимовляли слово Боги? Дуже
правдоподібну версію пояснення, як на нашу думку, ми знайшли
в працях Лева Силенка, який вважає, що сьогоднішньому слову
Бог у старовину відповідало Див, а вживаючи вислів
Боги наші, праукраїнці мали на увазі могутності наші,
багатства наші. Коли ж Див перестав розумітись як Бог і
був замінений, власне, останнім епітетом, слово Боги наші
предки і надалі вживали в старому значенні, тому-то і почали
виникати зазначені вище непорозуміння, а також склалась думка
про багатобожжя давніх українців. Якщо брати до уваги такі твердження,
то стає зрозумілим чому у «Велесовій Книзі» ведеться мова про
декількох Перунів: «А з понадгір’я хмар
Перунець інший сходить», «Як бог оріянський, як інший Перунець».
Читаємо
ще й таке: «А схилиться
Желя над нами – до нас прийде Перун – і зведе й поведе. Бо як
скільки ось праху є на землі, то і стільки він має воїв Сварожих!
Тою раттю з-під облак нам Дідо споможе, бо отам, в тої раті,
– Дажбог на чолі». Отже Перун не є Богом війни, принаймні
не в нашому розумінні, оскільки на чолі війська Дажбог. Найвірогідніше,
Перун є «духом воїна», могутньою силою, що прокидається в чоловіках
непереможними богатирями, які ведуть за собою у бій, надихаючи
інших. Найпереконливішим свідченням із «Велесової Книги» на
користь висунутої теорії є слова на д.7є: «Там
Перунь іде, голову золоту трясе, молитви посилає в небеса благодатні…».
Якщо Перун – Бог, в сучасному розумінні, витвореному під впливом
грецького політеїзму, то навіщо і кому він шле молитви в небеса?
Ті
ж самі висновки робить дослідник П.Комнацький опрацювавши «Велесову
Книгу». Він уважає, що історично першим Перуном, себто тим,
у кому першим утілився «Дух воїна», був князь Оседень. В такому
ж ракурсі можна говорити і про багатьох інших «Богів», наприклад,
Стрибога, якого також із людиною асоціює відомий дослідник української
міфології С.Плачинда. «Боги, як і люди,
розмовляють, радіють, гніваються, любляться, веселяться, їм
властиві естетичні стани, почуття честі й обов’язку»
– пишуть автори «Історії релігії в Україні», то, можливо, Боги
наших предків тому і поводяться як люди, що самі колись були
людьми, але людьми незвичайними, визначними, дивними. З цієї
причини, ми вважаємо, намагання частини рідновірів подати єдиноправдиве
«божественне дерево роду» будуть марними і лише завдаватимуть
шкоди розвитку цього релігійного вчення, як вагомого національно-культурного
явища.
Аlatyr.org.ua