Незакінчена
окупація
Зараз
у патріотичних українських колах побутує думка, що, незважаючи
на закінчення сімдесятирічної більшовицької окупації, наша
країна не спромоглася збудувати справжню незалежність. Щодо
другої частини цього твердження – тут, на жаль, жодних сумнівів
немає, але чи дійсно окупація закінчилася?
Якщо
детально обдумати дане питання, то відповідь очевидна – ні.
При владі в «незалежній» Україні лишилися ті самі люди, котрі
й представляли загарбницький режим Української радянської
соціалістичної республіки. Змінилася тільки форма окупації:
місцеві сатрапи, скориставшись слабкістю центру, домовилися
між собою і поділили імперію на окремі вотчини. Переважна
більшість законів, актів та розпоряджень, прийнятих в Україні,
починаючи від 10991 року Дажбожого, – яскраві свідчення їхньої
окупаційної суті. Окупант, навіть якщо за біологічним походженням
він є представником визискуваної нації, не може належати до
неї в політичному, економічному та соціальному сенсах. Загарбник
управляє підкореним народом, слідкує, щоб він приносив йому
регулярний прибуток і тримає його чисельність на потрібному
рівні. Проте він, звичайно, не переймається тим, як зробити
кращим життя поневолених людей чи розбудувати окуповану державу.
Ми,
сповідники Рідної Української Національної Віри, прекрасно
розуміємо і відчуваємо це. Тому щоденно у всіх площинах життя
чинимо рішучий спротив антиукраїнським діям. Нас поки що мало,
й у цьому головна біда Україна, тому що РУНВіра – це єдина
релігія, котра зосереджена на відродженні минулої величі рідної
нації. Навіть наші побратими-рідновіри з інших конфесій все
більше тягнуться до об’єднання з язичниками Росії та Білорусі.
А тепер задумаймося, хто в такому об’єднанні правитиме, виходячи
з теперішнього розподілу сил? Помісна православна церква (котра
є лише в далеких планах на майбутнє) також не керуватиметься
з України, вона беззаперечно підкориться будь-якому розпорядженню
стамбульського патріарха.
Більшість
побратимів-чужовірів, задоволена об’їдками зі столу окупаційного
режиму, закликає нас до спокою, мовляв, не потрібно бунтувати,
влада у нас «українська», тож потрібно сумлінно працювати
і терпляче чекати на прихід кращого життя. Сумлінно працювати
на олігархів? Терпляче чекати, коли окупаційний суд відбере
нашу землю, квартири чи окупаційний прокурор кине нас за ґрати?
Таке ж щодня коїться, засобам масової інформації навіть дозволено
про це розповідати, що є свідченням остаточної знахабнілості
окупантів. Чому тоді більшість українців спокійно зносять
усі знущання антиукраїнської влади?
Прикро
про таке думати, але, можливо, нас, українців, зосталася у
нашій країні меншість. Віками загарбники винищували нас, у
двадцятому ж столітті цей процес перетворився на справжню
бійню. До України час від часу завозили мешканців зовсім інших
місцевостей, представників інших націй. Тому, втративши зв’язок
зі своїм звичним оточенням, вони зараз абсолютно не переймаються
долею корінних жителів, аби лиш матеріальний бік існування
задовольняв. Подібне, в сучасному світі, бачимо на прикладі
Білорусі: там уже не говорять білоруською мовою, не пошановані
білоруський прапор, герб, автохтонна культура майже мертва.
Коли звернемося до історії, то пригадаємо сумну долю індіанців,
персів та ще багатьох націй, котрі загинули у вирі боротьби
цивілізацій. Ми не можемо допустити, щоб подібна доля спіткала
й українців.
Тож
зараз нам необхідно духовно й матеріально міцніти, наснажуючись
правдивою наукою Учителя й Пророка Лева Силенка. Будувати
міцні великі заможні родини. Вишколювати своє тіло, волю,
здобувати нові уміння та навички. Дуже скоро, протягом ближчих
років, потрібно буде захищати нашу державу та націю вже у
відкритій боротьбі або із зовнішніми загарбниками, або з внутрішніми
окупантами. Коли більшість жителів України розбіжаться чи
сховаються у свої нори, ми повинні вистояти й перемогти. Тоді
й відкриється шлях до побудови Великої Української Держави,
загубленої у віках, але відродженої нами, сповідниками Рідної
Української Національної Віри!
Слава
Дажбогу!
Слава Його Пророку Леву Силенку!
Слава Дажбожій Україні!
р.
Святослав ВОЙТКО, Київ