Про
наші взаємини
з «Україною молодою»
Не
пройшло й три дні від смерти нашого Учителя й Пророка, як
на шпальтах нібито проукраїнської газети «Україна молода»
з’явилася святотатська стаття «Нема пророка. Помер засновник
РУН-віри Лев Силенко». Там, зокрема, є такі перли: «...Звідки
схожість ідей РУН-віри, передусім антихристиянських (акції
рунвірців сьогодні виглядають провокативними і розколюють
суспільство) з нацистською пропагандою? Кілька років тому
вигулькнули матеріали агентурно-пошукової справи МГБ СРСР
на агента абвера Івана Силенка... У 1941 році його завербувала
нацистська контррозвідка, він стежив за підпіллям, зокрема,
ОУН (мельниківців)... У 1944-му навчався в нацистській школі
пропагандистів». Авторка цього пасквіля Світлана
Маковицька натякає навіть про те, що Лев Силенко здав у гестапо
Телігу й Ольжича: «...писав до газети
«Українське слово», був колегою Ольжича й Теліги. Коли редакцію
за чиїмось доносом арештували й розстріляли в Бабиному Яру,
гестапо забрало і Силенка, та невдовзі випустило».
Газета
дозволила собі брутально потоптатися по світлій пам’яті непересічної
особистости й Великого Українця в момент, коли душа Його покидала
цей світ. До подібного не змогли опуститися ні «2000», ні
«Масковскій камсамолєц в Украінє», ні «Кієвскіє вєдомості»,
а ось «Україна молода» змогла. До того ж багато газет у ці
дні написали статті співчуття, у яких коротко виклали життєпис
Учителя і коротко розповіли про РУНВіру.
Неважко
уявити, як крутився би по судах головний редактор, якби він
розмістив у себе подібну статтю про головних ієрархів юдаїзму,
християнства чи іншої чужинської релігії. Проте в «Україні
молодій» вважають, що писати в такому стилі про Учителя й
Пророка Українців є можливим і доцільним.
Цілком
природньо, що така гидота відверто обурила всіх сповідників
і прихильників Учення Силенка. Люди з усіх кінців України
почали телефонувати в редакцію «УМ», висловлюючи все, що вони
думають про подібну писанину. Комісія сприяння похованню Учителя
та Центральне Духовне Представництво Голови ОСІДУ РУНВіри
відразу запропонували головному редакторові Михайлу Дорошенку
зустрітися з делегацією від РУНВіри задля вирішення конфлікту
і така пропозиція була негайно відправлена в редакцію газети
електронною поштою. Оскільки кроків нам назустріч ми не помітили,
то було вирішено надрукувати статтю-відповідь на Інтернет-сайті
«Телекритики», що викликало нервову реакцію у деяких журналістів
із «УМ». Нам запропонували навіть взяти на друк якусь статтю
від нас, але Комісія сприяння похованню вирішила таки добиватися
зустрічі з редактором, а не давати статтю, яку журналісти
могли перекроїти як завгодно. Як потім виявилося, це рішення
було правильним.
З
відгуків на статтю в «Телекритиці» ми зрозуміли, що, оскільки
на електронну поштову скриньку «УМ» приходить дуже багато
листів, то її ніби не перевіряють. Ми здивувалися (навіщо
тоді її подавати?), але вирішили надіслати нашу пропозицію
ще раз, повідомивши про такий лист секретаря і попросивши
передати його особисто головному редактору, що й було виконано.
До того ж дзвінки в редакцію продовжувалися, хоча й не так
інтенсивно.
Потім
ми чекали ще півтора місяці... А не дочекавшись, почали ретельно
готуватися до пікетування редакції.
Були
подані необхідні заявки й повідомлення, приготовані плакати
й листівки. Нарешті, 6 лютого зранку до 15-ти сповідників
РУНВіри, із плакатами вийшли до входу в будинок, де розміщувалася
редакція і почали роздавати листівки. Треба сказати, що це
неабияк здивувало й обурило працівників редакції – вони, очевидно,
гадали, що рунвісти й на цей раз покірливо проковтнуть чергову
образу від чергового ЗМІ. Але виявилося, що такий пасквіль
вже переповнив чашу терпіння дажбожичів.
Пікет
тривав усього два дні й шкода, що на другий день прийшло людей
набагато менше – і те, що ішов дощ, є доволі слабким виправданням
для людей, котрі взялися за Духовну революцію. А загалом,
в пікеті взяли участь представники від усіх трьох київських
громад (приблизно порівну), що є добрим знаком. Треба сказати,
що цей пікет був дуже корисним ще й з тієї сторони, що у цьому
приміщенні розташовано редакції багатьох видань, а отже, інформацію
про наші вимоги та про РУНВіру загалом отримали багато людей,
котрі крутяться в ЗМІ; ми налагодили контакти з деякими журналістами,
зокрема, із дружньої нам «Молоді України», нас підтримували
перехожі й бажали успіху. Ми також придбали неоціненний досвід
організації пікету. Хоча були й дрібні (і не дуже) «проколи»
в організації, котрі варто врахувати надалі.
Отже
на другий день пікетування на нашу наполегливу вимогу, що
ми будемо розмовляти лише з головним редактором, той таки
згодився і наступного ранку делегація з трьох чоловік зайшла
в кабінет Михайла Дорошенка. Перед цим, щоправда, така собі
Ярослава Музиченко (яка, кажуть, і є автором тієї огидної
замітки), чомусь вирішивши, що ми будемо бити головного редактора,
спочатку довго вимагала, аби лише одна людина йшла на переговори,
потім аби ми роздяглися, аби речі на вході залишили тощо.
А потім згодилася відвести нас до кабінету шефа лише у супроводі
міліціянта, проти чого ми не заперечували. Отже, знають, чиє
сало з’їли?
Проте
головний редактор прийняв нас дружелюбно, ми швидко домовилися,
передали нашу статтю, а ще в подарунок МАГА ВІРУ й книгу «Учитель
Силенко». Наша стаття про Учителя таки дійсно вийшла у числі
«УМ» від 12 лютого без виправлень. Хоча, коли чесно, то такий
ось текст: «28 листопада минулого
року в «УМ» було надруковано замітку про Лева Силенка, де
було згадано про спірні факти часів нацистської окупації України.
Редакція «УМ» подає читачам інший погляд на біографію Лева
Силенка – у викладі його послідовників» вибаченням,
як ми про те домовилися, назвати дуже важко. Але Дажбог їм
суддя...
Вітаємо
всіх сповідників РУНВіри з невеликою, але перемогою. Бо з
таких ось маленьких перемог ми витчемо колись у майбутньому
Перемогу велику – усе до того йде, хоч і повільно, але впевнено!
Іван
ПРИЛУЦЬКИЙ