Згадаймо

Назустрiч Шевченкiвським дням
Наша iсторiя й чуже християнство

І де мені взяти хисту, щоб написати про
нашого світоча так, як він того заслуговує?

Колись мене, молодого вчителя, запитав шкільний сторож дід Вовк (сидів у сталінських таборах):

– А чого Совітська влада, знищивши пам'ятники всім царям, залишила лише пам'ятник Петру І в Ленінграді?

– А дійсно, так воно і є, – дивувався я.

О, тоді, шановний учителю, Ви не знаєте історії України... А не знаєте Ви її тому, що не читали Шевченкового "Кобзаря", – якось пригнічено констатував дід Вовк.

У шкільній бібліотеці бібліотекарка пояснила мені, що читати потрібно "Кобзаря" "повного", а в неї він – скорочений. Через деякий час мені вдалося дістати "нескороченого", і я кинувся шукати в ньому нашу справжню історію.

О, як то багато дає "Кобзар" дорослому! Після Шевченкових "Дум" тебе починають переслідувати й бентежити власні думки, які так потрібні для дозрівання у твоїй душі свідомості людини– країнця. Захоплює "Кобзар" уже першими словами:

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива...

Картина вітряної ночі, несамовито розгніваного Дніпра відповідає стану душі приниженого рабством поета, який почав писати вірші в 23 роки, а через рік він, знаючи славне минуле свого народу, гнівно запитує:

Де поділось козачество,
Червоні жупани?
Де поділась доля-воля?
Бунчуки, гетьмани?
Де поділося? Згоріло?
А чи затопило
Сине море твої гори,
Високі могили?
Мовчать гори, грає море,
Могили сумують,
А над дітьми козацькими
Поганці панують.

А ще через рік поет наголошує (переконує):

Було колись – в Україні
Ревіли гармати:
Було колись – орожці
Вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю.
Минулося – осталися
Могили по краю.
* * *
Було колись добре жити
На тій Україні...
А згадаймо! Може серце
Хоч трохи спочине.

Та не мало поетове серце спочину все його життя, бо воно палало великою синівською любов'ю до матері– країни. Пізніше він зізнається нам:

Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого бога,
За неї душу погублю!

Найдорожче для кожної людини слово "Мати" у "Кобзарі" зустрічається понад триста разів. Завдяки Шевченкові воно стало синонімом слова "Україна". Поет бачить її рабський стан і знає причину того:

Україно, Україно!
Серце моє, ненько!
Як згадаю твою долю,
Заплаче серденько.

А ще:

Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Чи ти рано до схід сонця
Богу не молилась,
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
"Молилася, турбувалась,
День і ніч не спала,
Малих діток доглядала,
Звичаю навчала.
Виростали мої квіти,
Мої добрі діти,
Панувала і я колись
На широкім світі, – Панувала!...

В той час, коли нам, "будівникам комунізму", втовкмачували в наші голови кожного дня про навічне возз'єднання України з Росією, – ми читали в "Кобзарі":

Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер па матір,
На свою Вкраїну,
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.

Далі поет докоряє гетьману і пояснює, до чого привів його договір із москалями:

Ой Богдане, Богданочку!
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Степи мої запродані
Жидові, німоті.
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває.

А ще:

Стоїть в селі Суботові
На високій горі
Домовина України,
Широка, глибока.
Ото церква Богданова.
Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно сталось;
Москалики, що заздрили,
То все очухрали.
Могили вже розривають
Та грошей шукають,
Льохи твої розкопують
Та тебе ж і лають,
Що й за труди не находять!

І Шевченко гірко підсумовує:

Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту-Украйну!

Поет звинувачує не тільки Хмельницького, але і тих, за чиїм наказом "вдову розпинали":

От я повертаюсь
Аж кінь летить, копитами
Скелю розбиває!
А на коні сидить охляп,
У свиті – не свиті,
І без шапки. Якимсь листом
Голова повита.
Кінь басує, – от-от річку
От-от перескочить.
А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче
Загарбати. Хто ж це такий?
От собі й читаю,
Що на скелі наковано?
Первому Вторая
Таке диво наставила.
Тепер же я знаю:
Це той первий, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доконала
Вдову-сиротину.
Кати! Кати! Людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися; а що взяли
На той світ з собою?
Тяжко, тяжко мені стало,
Так, мов я читаю
Історію України.
Стою, замираю...

Тут доречним буде згадати вірш поета Леоніда Кисельова "Царі", надрукований завдяки тому, що був написаний московською мовою.

Еще мальчишкой удивлялся дико:
Раз все плохие – очему
Царя Петра зовем Петром Великим
И в Ленинграде памятник ему.
Зачем нам этот дикий конник – Взорвать бы, чтоб копыта к небесам...
Говорят, что Шевченко отнесся односторонне.
Нет! Он правильно писал:
"Це той перший, що розпинав нашу Україну,
а вторая доконала вдову-сиротину".

І висновок поет зробив такий:

За долгую историю России
Ни одного хорошего царя!

Шевченко любив Лермонтова, а Пушкина, так скажемо, не поважав за його поему "Полтава". В Пушкина Мазепа "злодей", а в Шевченка:

Наробили колись шведи
Великої слави – тікали з Мазепою
В Бендери з Полтави,
А за ними Гордієнко.
Нарадила мати,
Як пшениченьку пожати,
Полтаву достати?
Ой пожали б, якби були
Одностайне стали
Та з фастовським полковником
Гетьманами стали.
* * *
Розказали кобзарі нам
Про війни і чвари,
Про тяжкеє лихоліття...
Про лютії кари,
Що ляхи нам завдавали – Про все розказали.
Що ж діялось по Шведчині!
То й вони злякались!
Оніміли з переляку
Сліпі небораки.
Отак її воєводи,
Петрові собаки,
Рвали, гризли...
* * *
Як погнали на болото
Город будувати,
Як плакала за дітками
Старенькая мати.

Поет проклинає Петра:

О Боже наш милосердний,
О царю поганий,
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками!
Болота засипав
Благородними костями;
Поставив столицю
На їх трупах катованих!

Отака в нас із ними "общая історія": ми з лопатами по болотах, а вони – над нами з нагаями...

Для Пушкина: Петербург – "Люблю тебя, Петра творенье..."

Для Шевченка:

Якби то, думаю, якби
Не похилилися раби...
То не стояло б над Невою
Оцих осквернених палат!

А чому, думалось мені, Шевченко обійшов увагою Калнишевського, останнього кошового отамана? – Тоді теж "похилилися раби"... Учитуюсь ще раз у його слова:

Раби, підніжки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.

І тоді стає мені зрозуміло, що це тут і про Калнишевського сказано – "Грязь Москви"... Це ж він, могутній тілом (прожив 112 років) і слабкий духом – без бою здав москалям Січ. А яка ж причина у тому, що, маючи 10 тисяч козаків, Калнишевський не вступив у бій з московською ордою?

Історик Скальковський розповідає, що на раді козацької старшини отаман зайняв позицію попа Володимира – не воювати проти москалів – такими словами: "Ну що ж, панове, пішли до генерала Текелія. Що буде – те й буде, а буде так, як Бог дасть".

За 25 літ на Соловках Калнишевський добре обміркував свій поступок і, здається, прийшов до правильного висновку: не Бог, не Катерина, а він сам себе посадив у ту камінну яму, а Україну віддав лютим ворогам у кріпацтво, бо, коли прийшло довгоочікуване помилування, Калнишевський не захотів їхати в Україну, щоби козаки не плювали на його православну голову.

Козацтво було до тих пір козацтвом, поки сповідувало Бога Світла й Волі, а коли на Січі почало домінувати християнство – бог рабства й покори, то де вже йому вирятувати Україну з неволі. Козацтво само себе не зуміло захистити.

Усе своє творче життя поета Шевченко виливає свої тяжкі думи про людську долю, а найбільше – о долю України, якій москалі старалися приклеїти назву Малоросія, а собі – Великоросія. Шевченко, використавши у своїх віршах слово "Україна" (198 разів), утвердив саме цю гарну, рідну для нас назву. Завдяки "Кобзарю" ми тепер знаємо, що Росія – то москалі (ця назва у "Кобзарі" використана 100 разів). І це – вдива стара їх назва, тож хай не сердяться за це на нас. Радянські ідеологи критикували поета за його відношення до Хмельницького й Мазепи, а спростувати ніхто з них не зміг, бо то є наша правдива історія. Жаль тільки, що та історія не навчила наших можновладців, адже, кажуть мудрі, історія – найкраща вчителька. А щоб історія вчила – отрібно знати, а щоб знати – отрібно вивчати.

На мою думку, в шкільну програму треба включити вивчення напам'ять тих віршів Шевченка, які були комуністами вилучені з "Кобзаря", і щоб без знання цих творів абітурієнт не міг поступити у вищий навчальний заклад. Адже заборона комуняками цих творів указує на їх вийняткову важливість для формування національної свідомості, на знання молодими людьми правдивої української історії. До таких творів потрібно ще віднести "Кавказ" – сарказм Шевченка на "Біблію" і на християнство. Пам'ятаєте:

А в нас! На те письменні ми,
Читаєм божії глаголи!..
І од глибокої тюрми
Та до високого престолу – сі ми в золоті і голі.
До нас в науку! Ми навчим,
По чому хліб і сіль по чім!
Ми християни: храми, школи – се добро, сам бог у нас!
* * *
Ми настоящі християни,
Ми малим ситі!
* * *
У нас
Святую "Біблію" читає
Святий чернець і научає,
Що цар якийсь-то свині пас
І дружню жінку взяв до себе,
А друга вбив. Тепер на небі.
От бачите, які у нас
Сидять на небі! Ви ще темні,
Святим хрестом не просвіщенні,
У нас навчіться!.. В нас дери,
Дери та дай, і просто в рай,
Хоч і рідню всю забери.

Комуністи робили із Шевченка атеїста, цитуючи слова із "Заповіта": "...а до того я не знаю бога".

Поет, знаючи постулат християнства: все залежить від бога, – багато разів звертався до всещедрого, довготерпеливого, милого, єдиного бога, але його мучили і сумніви: чи так воно є насправді? Послухаємо:

І все то те лихо, все, кажуть, од бога!
Чи вже ж йому любо людей мордувать?
А надто сердешну мою Україну.
Що вона зробила? За що вона гине?

І ще:

І день іде, і ніч іде,
І, голову схопивши в руки,
Дивуєшся: чому не йде
Апостол правди і науки?

Та свої сумніви наш геній відкинув під кінець свого життя:

Не хрестись,
І не кленись, і не молись
Нікому в світі!
Збрешуть люди,
І Візантійський Савооф
Одурить! Не одурить Бог,
Карать і милувать не буде:
Ми не раби його – ми люде!

Тут сумніву немає, а є, з одного боку, візантійське брехло, і з другого – єдиний Бог, що не милує і не карає.

І насамкінець наш світоч зізнається:

Не нарікаю я на бога,
Не нарікаю ні на кого.
Я сам себе дурний дурю
Та ще й співаючи. Орю
Свій переліг – богу ниву!
Та сію слово. Добрі жнива
Колись то будуть. І дурю!
Себе таки себе самого,
А Більше, бачиться, нікого?
* * *
Орися ж ти, моя ниво,
Долом та горою!
Та засійся, чорна ниво,
Волею ясною!
Розвернися ж на всі боки,
Ниво-десятино!
Та посійся не словами,
А розумом, ниво!
* * *
Чи не дурю себе я знову
Своїм химерним добрим словом?
Дурю! Бо лучче одурить
Себе-таки, себе самого,
Ніж з ворогом по правді жить
І всує нарікать на бога!

Усі дослідники творчості Шевченка, порівнюючи його зі своїми поетами, на перше місце ставили нашого Кобзаря.

Про його народність, на мою думку, найкраще сказав російський критик і поет Аполлон Григор'єв: "У Шевченка сяє та гола краса поезії народної, якої у Пушкіна й Міцкевича лише іскорки блищать".

Народ, який має такого генія, чи став він кращим, чи став він кращим, як був? Судіть самі. Будитель національної свідомості Шевченко писав свої твори 140-160 років тому, а вони актуальні і тепер. Наприклад:

Гірше ляха свої діти
Її розпинають...
* * *
За шмат гнилої ковбаси –
Хоч рідну матір попроси.
* * *
А тим часом перевертні
Нехай підростають,
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати...

Ці слова підтверджують політичні події в Україні. Столиця великої європейської держави Київ вибрала собі мером жида Черновецького. А як то нам так удалося? Аналогів тому в світі немає. І до ковбаси навіть не дійшло – хватило кулька крупи, цукру й мисок супу для бомжів.

А скільки ж, то таких проживає в Києві? 31 відсоток – якраз хватило, щоб вибрати Черновецького мером столиці. Столиці древнього народу, який дав людству у світову скарбницю культури: писанку, вишитого рушника й велета духу людського

Тараса Григоровича Шевченка!

Ізяслав ТОДОРЧИК, с. Аркадіївка
11007 рік