Український
Семигород
(уривок)
У
добу Київської Русі в ІХ-ХІІ століттях Семигород частково належав
українцям. В часи Ярослава Мудрого в середині ХІ ст. північний
Семигород, населений карпатськими хорватами, входив до складу
середньовічної української держави. Ще раніше, в часи Святослава
в другій половині Х ст. східна частина Семигороду також належала
Русі, не говорячи вже про басейн Сирета, Пруту й Дністра. Звідси,
під тиском печенігів і половців, переселились в Семигород у
Х-ХІІ століттях частина тиверців, а також інших українських
осадників із дунайських і чорноморських берегів, які скріплювали
ранньослов’янську колонізацію Семигорода. Але, нажаль, у часи
розбрату Русі в ХІІ-ХІІІ століттях про Семигород і Закарпаття
фактично забули, й ці землі захопила Угорщина.
Проте
українське життя в Семигороді тривало. Орографічна й топографічна
номенклатура Семгорода нагадує про колишню слов’янську колонізацію,
на котру вже пізніше накладали угорські, волоські, німецькі
верстви – колонізацію осілу й культурну від початку: на це вказує
той факт, що експлуатація соляних і рудних багатств Семигородських
гір йде від їхніх слов’янських осадників. Наприклад, слова окно,
баня, сольнок – слов’янські назви для рудних і соляних ям, і
ці слова в мадяьризованих і румунізованих топографічних назвах
повторювалися дуже часто. В документах ці слов’янські елементи
виступають, відколи починається для Семигорода середньовічний
документальний матеріал – у ХІІ ст., а численні «руські» назви
на території Семигорода виразно вказують, що той слов’янський
елемент у значній частині був український, тоді як на півдні
Семигорода була велика кількість болгар. Документальні сліди
руського імені маємо від ХІІІ ст., наприклад, гора Ruscia у
грамоті 1228 року, місто Forum Ruthenorum, засноване на поч.
ХІІІ ст. Ще в ХV ст. було тут чимало русинів, як бачимо зі згадки
однієї папської була 1446 року про численний і великий руський
народ в Угорщині й Семигороді. Останні русини розчинилися серед
волохів і мадьяр можливо ще на початку ХІХ ст. Слід русинів
зостався тут тільки в численних хоро– і топографічних назвах
на всьому просторі Семигорода, в різних мадьяризованих, румунізованих
і германізованих назвах – Oroszi, Oroszfalva, Oroshegi, Rusesti,
Rusielu, Russdorf, Rusz, або, наприклад, Бістріца
(укр. Бистриця) тощо.
У
ХVІ cт. під ударами турків Угорщина розпадається і Семигород
стає окремим князівством, з 1541 р. – васалом Османської імперії.
Від 1699 року Семигород у складі Австрії, а у ХІХ ст., після
перетворення Австрійської імперії в Австро-Угорську федеративну
імперію, Семигород знов безпосередньо увійшов до складу її угорської
частини – Угорського королівства. Після І Світової війни Австро-Угорщина
була розчленована. За Тріанонським мирним договором 1920 року
Семигород (Трансільванія) і східний Банат (по-слов’янськи
Воєводина) відійшли від Угорщини до Румунії. У 1940 році
Угорщина, згідно Віденського арбітражу від 30 серпня, повернула
собі північ і схід Семигороду, але з 1944 року ця територія
знов (і досьогодні) належить Румунії. Нажаль, Україна, в силу
різних причин, не втрутилася в цю боротьбу за Семигород. Спочатку
через внутрішній розбрат у Київській Русі та в Галицько-Волинському
князівстві, а пізніше через агресію на українські землі монголо-татар,
кримських татар, Литви, Польщі, Росії, Туреччини, Німеччини,
Румунії, Угорщини. Але, як би там не було, українці мають всі
історичні права, з огляду на вищевказану історію заселення Семигорода,
на цю землю, причому більші ніж волохи (румуни) і мадяри
(угорці). Бо волохи не є нащадками даків, а є зроманізованим
населенням, що перебувало в Семигороді в ІІ-ІІІ століттях, а
після втечі в 270-х роках на Балкани, повернулося назад лише
через багато століть пізніше. Мадяри та асимільовані ними авари
(по-слов’янськи – обри) теж не були тут автохтонами,
а прибули з різних районів Азії й Приуралля. З другої сторони,
у свій час слов’яни, просуваючись у Семигород, асимілювали рештки
даків, які не підкорились римлянам та іншим загарбникам, що
й підтверджено вищевказаними археологічними знахідками, літописними
даними про включення слов’янами-бастарнами в свій союз даків,
а також певними особливостями культури карпатських гірських
українців, наприклад, гуцулів. Тому Семигород був споконвічною
українською землею. Українці, а не волохи-румуни мають претендувати
на дакійський спадок, саме ми маємо стати спадкоємцями їхньої
культури, так як, наприклад, болгари є спадкоємцями асимільованих
ними фракійців – етнічних родичів даків.
Однак,
нажаль, українська колонізація затрималася до наших часів лише
в басейні верхньої Тиси – Закарпаття і, в меншій мірі, Марамарощина,
– в масах на підгір’ю, острівцями на рівнині. Але в Семигороді
та в Подунав’ї, крім придунайських частин Одещини, вона практично
зникла. На це вплинула неоднаковість колонізаційних обставин.
Початкова українська колонізація була хоч і давньою, але все
ж не дуже чисельною. Тому, коли на рівнині Дунаю й Тиси з’явилися
мадяри, південні українські осади, затоплені чужою людністю,
стали винародовлюватися під впливом політичної, чисельної та
іншої переваги мадяр. Так само загинули слабкі чисельно осади
української колонізації у Подунав’ї під волоським потопом. Українці
були малочисельні тут через набіги печенігів, половців і татар,
а коли ці набіги дещо ослабли, волохи скористались сприятливим
моментом і заселили басейн Сирета, Прута й правобережжя середнього
Дністра. Тепер це бесарабська і румунська Молдови, а колись
це були українські землі з прадавніх часів. Тут колись були
українські міста: Малий Галич – тепер румунський Галац,
Берладь – нині румунський Бирлад, Оргіїв – нині мадярський
Орхей тощо. Але на карпатському підгір’ї, полишені самі
собі, в нецікавих для мадярів місцевостях русини протягом віків
зміцнювалися й заселяли ці краї досить густо й чисельно. В Семигородських
же горах вони не були полишені самі собі; південно-східну їхню
частину зайняли мадяри-секеї (та їхні окремі галузки – чанго)
і німці, але головними конкурентами русинів, спеціально охочих
до гірського пастушого життя, виступали знову таки волохи. Українці,
які знаходилися тут, почали перемішуватись із волохами. А оскільки
українські місцеві колонії були дуже слабо зв’язані з територіями
своєї масової колонізації, наприклад, із Галичиною, то й не
утримались тут українці, будучи асимільованими чисельнішими
волохами. Так зник український Семигород.
Волохи-румуни
поступово колонізували більшу частину Семигороду і, ставши тут
більшістю, поставили мадярів у 1920 році перед фактом, що Семигород
– уже не угорська земля, а їхня, румунська. І не допоміг мадярам
той факт, що вони політично володіли Семигородом мало не 1000
років! А з гунами й аварами – майже 1500 років, хоч і з перервами.
Поки мадяри воювали з різними ворогами, волохи мирно колонізували
підвладний мадярам Семигород, та так, що близько 2 млн. угорців
опинились етнічно, а тепер і політично, відділеними від середньодунайської
Угорщини.
Звичайно,
що румуни ніколи просто так не повернуть Семигород ні Угорщині,
ні нам, українцям. Навпаки, вони прагнуть ще й наших земель:
Чернівецької області, придунайської Одещини і, навіть, землі
аж до Південного Бугу. Від Болгарії румуни не проти від’єднати
для себе південну Добруджу, а від Угорщини – території на схід
від Тиси. Щоб це здійснити нині, війни не потрібно – просто
слід заселити намічені для анексії території своїм людом, а
потім поставити противника перед фактом, що землі то вже не
їхні і їх доведеться віддавати. Звичайно, якщо Україна опиниться
колись в ЄС разом із Румунією, де немає кордонів, де все спільне:
громадянство, гроші, територія тощо, то це може негативно обернутися
саме для України. В Румунії проводиться чітка політика щодо
асиміляції українців, тоді як румуни з молдаванами в Україні
мають культурну автономію, школи, приріст їх перевищує приріст
(а насправді скорочення) українців. Ми самі створюємо умови
для румунської експансії.
Чи
зможемо ми коли-небудь повернути землі наших прадідів: Семигород,
Нижню Галичину (територію теперішніх бесарабської і румунської
Молдов) тощо, це не відомо. Можна лише вірити й прагнути цього.
Для цього, по-перше, слід не допускати ніяких поблажок у вигляді
всіляких культурних, а тим більше, територіальних автономій,
що означатиме етнічне відчуження українських земель національним
меншинам, особливо ворожим українцям, в даному випадку румунам
і молдаванам. Потрібно діяти як усі нормальні нації й асимілювати
національні меншини по повній програмі – мовно, культурно, релігійно,
ментально, освітньо тощо. Якщо українці асимілюють румунів в
Україні (кому це не подобається – хай виїжджає!), тоді можна
й самим перейти в наступ, в експансію на територію сучасної
Румунії. А, по-друге, проти Румунії в України можуть бути природні
союзники – Угорщина й Болгарія. У них із Румунією свої рахунки.
Досить вже гратися виключно у визвольний націоналізм. Націоналізм,
як і все суще, має дві сторони – визвольний і експансійний націоналізм.
Це діалектичний підхід, і якщо ми, українці, його дотримуватимемось,
то здобудемо все, що захочемо, в тому числі повернемо колись
втрачений нашими предками Семигород. На все свій час.
Ігор
КОВАЛЕНКО