Ми
досі блукаємо манівцями в пошуках національної ідеї, але вона
вже давно є
До
1135-річчя Влескниги
Нещодавно
світ побачило ще одне видання Влескниги. На цей раз у моєму
перекладі. Зізнаюся, ніколи не думав, що візьмуся за цю роботу.
Але, досліджуючи історію й мову Приятрання (а це історична Уманщина),
і тримаючи під рукою Влесову Книгу в перекладі Б. Яценка, я
виявив чимало недоречностей у ній. Потім звернувся до інших
перекладів і не побачив між ними суттєвої різниці. Більше того,
деякі з них рясніють однаковими помилками, що говорить не про
самостійний переклад, а про переспів один одного з незначним
корегуванням на свій лад.
Мені
дуже кортіло узнати істинний зміст Книги і я вирішив перекласти
її сам. Для цього у мене були певні переваги перед іншими. Я
вивчав історію не в академічних кабінетах, а безпосередньо там,
де вона творилася. Написав і видав десять книг з історії приятранських
сіл, а також «Філософію українського слова» та «Таємниці української
давнини». Оцінювати ці книги можна по-різному. Але вони вільні
від наукових догм та упереджень. Офіційні наукові відомості,
якими керуються донині наші науковці, сфальсифіковані на догоду
тій чи іншій державній ідеології або релігійній доктрині. Зрештою,
хто тільки не писав нашу історію – греки, німці, московити,
але тільки не ми. Тому я шукав (і шукаю) свій шлях до наших
джерел.
Попередні
дослідження дозволили мені швидко здійснити переклад. Правда,
видавати Книгу довелося своїм коштом, бо та недовіра, яку посіяли
вчені до неї, перекочувала і на видавництва. Бачите, десь там
сказали, що Влескнига, то чиясь підробка. В принципі можна зрозуміти
і вчених, їм ніхто не запропонував кваліфікованого й переконливого
перекладу, і це дає їм підстави стверджувати про несправжність
ВК. Але, хто заважає їм здійснити власний переклад, у них же
в розпорядженні десятки наукових інститутів та лабораторій?
Можна
поспівчувати московським науковцями (не хочу говорити російським,
бо, наприклад, новгородські вчені з тієї ж Росії навіть увели
ВК у шкільні програми, цим самим визнавши її достовірність).
Для них Влескнига теж підробка. І нічого іншого, окрім усмішки,
не може викликати таке твердження: «На
мой взгляд, защитникам ВК не удалось доказать ее подлинность.
Главным препятствием является не содержание ВК – в древних и
средневековых источниках нам встречаются самые фантастические
легенды и сложные для интерпретации пассажи, – а прежде всего
ее язык. Если полагать, что создателями ВК являются славяне,
то язык памятника должен был отразить строй славянской речи.
Наука смогла реконструировать грамматический строй общеславянского
языка и других славянских языков на самых ранних стадиях их
развития, и ни к одному из них чудовищный волапюк ВК не имеет
ни малейшего отношения» (О. В. Творогов, «Что думают
ученые о «Велесовой книге». СПб.: Наука, 2004, с 6–29).
Чи
не нагадує вам це відомі заяви з тої ж сторони, що української
мови немає і не було? Як тільки щось не вкладається в рамки
великоруської ідеології, одразу такого не має і не може бути.
Тим
часом Влескнига написана давньоукраїнською народною мовою, елементи
якої й сьогодні зустрічаються в українських селах. Наприклад,
слова гондзя, крижувати, пуда, яких не знайти в сучасних
словниках, донині присутні в мові мешканців Приятрання – в центрі
Трипілля-Руськолані.
Мабуть,
на догоду своїм московським колегам і українські вчені не визнають
цієї Великої Книги. А шкода, бо це неперевершений посібник,
як оберігати й захищати свою землю, як шанувати своїх предків
і свою культуру, на яких засадах розбудовувати незалежну державу
тощо. Це річ, якою пишався б будь-який народ. Вона могла би
бути візитною карткою, чи як зараз кажуть, брендом нашої держави
у світі. Але, як завжди, ми скоріше до чогось чужого пристанемо,
аніж своє належно пошануємо та возвеличимо.
Ми
досі блукаємо манівцями в пошуках своєї національної ідеї, відомі
спроби штучно створити власну Іліаду, щоб вона возвеличувала
нас і надихала на подвиги. Але і те й інше вже давно є – вчитайтеся
у цей прекрасний високодуховний твір і ви знайдете в ньому відповіді
на всі питання.
Я
не просто переклав, я реконструював нашу найдавнішу літературну
та історичну пам’ятку, й Книга заговорила зовсім по-іншому.
Наприклад, у моїх попередників пеньки чомусь стали чаклунами,
хазарське місто Таматорка (Таматарха) і намет на возі
(халабуда) – князями, печери – пожарами, древню
назву нашого народу бори, прабори переклали на боротьбу
й війну... А звідси, відповідно, і зміна суті Книги.
На
жаль, залишилися непоміченими або неправильно трактовано ряд
богів та божеств. І головне. Моїм попередникам не вдалося розшифрувати
на дощечках 11А і 11Б дохристиянський календар русів, яким одночасно
чітко й конкретно виписано світоглядну та релігійну концепцію
нашого народу. Те, чого, нібито, на думку багатьох учених мужів,
наші предки не мали...
Спору
немає, дуже велику, просто титанічну роботу провів Ю. Миролюбов
по поділу суцільного тексту ВК на слова. Проте деякі місця також
потребують уточнення. Наприклад, «волсев
ухорен з еі брате іе ословень» (д. 25), вважаю мало
б читатися так: «волсе вухорензе і брате
іео словень», тобто «волхви
Вухоренз (Вухоріз) і брат єго Словен», а не Ухоріз
і Ословень, як читаємо в інших перекладах.
Як
наслідок, справжній літературний шедевр нашої минувшини спотворено
й знецінено. І не дивно, що у певних колах цей твір досі вважається
підробкою.
Свої
ж коментарі та примітки я підкріпив (чого ніхто раніше не робив)
прикладами з інших літературних пам’яток, народної творчості
і навіть ілюстраціями. Імена, назви переважно залишив в авторському
написанні, бо, вважаю, що читачеві необхідно надати можливість
самому відчути дух нашої минувшини і побачити, як творилася
та розвивалася рідна мова.
Відновлено
також справедливість у формі подачі Книги – автор не писав її
віршами, а отже, і нам не варто цього робити. І нарешті, на
титулі вказано ім’я автора – ним був Ілар Хоругин, він називає
своє ім’я в тексті і в цьому плані також необхідно відновити
історичну правду. Особливо зважаючи на те, що якщо не в цьому,
то в наступному році маємо повне право відзначати 1135 річчя
Книги.
Прийшов
час визнати на державному рівні Влескнигу і належно вшанувати
її творця, тих, хто зберіг і переписав безцінні дощечки нашого
родоводу. Влескнига має стати священною для кожного українця,
бо вона описує історію нашого роду, показує наші джерела, возвеличує
нашу душу, дає нам крила, силу й натхнення, а не тим, хто завжди
хотів бачити нас своїми рабами.
Сергій
ПІДДУБНИЙ,
Голованівськ, Кіровоградшина