Про
хуторян і їхніх богів
(відповідь
Наталі ОКОЛІТЕНКО)
На
відміну від Божедара чи Сварожича, я до вас би не писав тисячу
років, бо знаю, що ви ревна християнка і це ваш вибір, котрий
можна поважати. Якби ви не займали нашу віру. Але ви її не вперше
зачіпаєте, причому попри удавану стриманість і відстороненість,
у статті «Світло давніх богів» («Персонал плюс» число 50 (252)
від 26 грудня 2008 р.) явно проглядається не лише ваше роздратування
нею, а й свідоме намагання напустити в цій царині туману.
Почну
з того, що я не язичник-багатобожник, а сповідник віри у єдиного
Дажбога, тобто РУНВіри, котра зовсім не «переганяє»,
як ви пишете, «суспільну енергію назад
на тисячоліття», а є, опершись на дохристиянську
духовність, кроком уперед, в майбутнє. За що, до речі, нас постійно
скубуть багатобожники. І яке право, між іншим, ви маєте нам
закидати переганяння «на тисячоліття»,
коли ваше християнство переганяє цю енергію щонайменше на два
тисячоліття?
Помітьте
далі, що наша конфесія пишеться як РУНВіра, а не Рун
віра, як ви чомусь пишете. Сподіваюсь це спотворення несвідоме.
Але ж тоді виникає питання: яке ви моральне право маєте робити
висновки про явище, назву якого навіть не можете правильно написати
і, до того ж, своє «дослідження» розміщуєте у шанованій багатьма
газеті? Але це так, між іншим, бо я не про мораль зараз. Я про
те, що, коли заглибитись в теологію, то РУНВіра і рідновірство-язичництво
це дуже різні явища і їх об’єднує практично лише патріотизм
та ще схожі деякі обряди. І тому людина, яка би щиро хотіла
розібратися, то написала би дві окремі статті, або хоча би статтю
з окремими підзаголовками, де кожну течію критикувала окремо.
А так, пані Наталю, виходить, що досліджуєте мух разом із котлетами
і тільки тому, що вони опинилися в одній макітрі. Левова частина
статті присвячена все ж РУНВірі й закрадається думка, що ви
таки добре відрізняєте одне від другого, а язичництво сюди було
підмішане цілком свідомо, бо хіба ж завадить зайва ложка дьогтю
у рунвірівську діжку? А інакше навіщо ілюстрацією до статті
брати портрет саме язичника, при тому явно московського, а в
самій назві статті згадувати саме «богів»
та ще й «давніх»?
А навіщо писати «обмастивши олією власного
дерев’яного божка», коли в РУНВірі немає ані божків,
ані кумирів, ані жодних зображень Дажбога (тоді як, помітьте,
у вашому православ’ї ікони є і вони на всю силу «мироточать»
тією ж олією)?!
До
того ж справжнім язичникам-багатобожникам, котрі, як вони гадають,
воскрешають давніх богів, стояти поряд із рунвістами-реформаторами
й відповідати за їхнє «боговідступництво» теж не з руки. Тому
в цій статті проглядається явна спроба заодно ще й убити клин
між двома напрямами рідновірства. Та все ж, пані Наталю, туман,
який ви напускаєте, невдовзі таки розвіється і вам буде незручно
за свої опуси.
Ви
пишете, що видання рідновірів є «маргінесними»
та й самих нас не помічають у товстих енциклопедіях. Ми цього
зараз не заперечуємо. Але згадайте історію милого вам християнства,
чи ж не з катакомб воно проросло й поширилось на півсвіту? Далі
ви перераховуєте скільки у світі християн і, очевидно, кількість
сповідників вважаєте ознакою правильности віри. На це наш Учитель
і Пророк відповідає так, що горобців у світі багато, а ось орлів
мало. Але в нас великі сумніви, що з цієї причини хтось із орлів
горобцем мріє стати.
Про
віру й державу.
Багато з чим із цього розділу можна згодитись. Навіть із тим,
що зробити «об’єднання етнічно різномасних
племен у державну структуру... язичество за своєю природою не
схильне». Але ж (читайте Мага Віру!) чи не добре
було б уже тоді, не стягуючи механічно на Княжу гору кумирів
з усіх усюд, а, тим більше, не позичаючи віри у ворога, спробувати
зробити релігійну реформу, подібну до тієї, яку провів Лев Силенко
у наш час? Хоча, звичайно, попрікати предків за те, до чого
вони не змогли додуматися чи не зуміли здійснити, ми не будемо.
Ми тут хочемо вказати на наукоподібні дурниці, котрі ви, пані
Наталю пишете далі, наприклад, що «наймогутніша
в Європі імперія... звершилася не завдяки язичеству, а всупереч
йому, і друге хрещення Русі було продиктоване необхідністю добитись
її європейського визнання насамперед з боку дуже впливової тоді
Візантії». Ну найперше, хрещення тоді було все-таки
першим, а не «другим»,
що спростовує навіть цитований вами нижче Брайчевський. По-друге,
як же «всупереч» язичництву,
коли держава Володимира постала на землях, завойованих язичницьким
мечем Святослава? Та й сотні років потому назвати Русь християнською
державою – це погрішити проти істини. Удавано християнським
був Київ та ще більші городи, але зовсім не християнство тримало
Русь купи – не полінуйтеся й перечитайте «Слово о полку Ігоревім»,
багато там християнства? По-третє, Візантія нас визнала задовго
до Володимира, ще після походів Олега чи Святослава, бо у цьому
світі, пані Наталю, визнають лише силу. А ось якби не було тих
походів, то були б ми не Руською імперією, а глухим загумінком
Ромейської, хоч би й стали більшими християнами за патріарха
Царгородського.
А
щодо Запорізької Січі, то ви пишете, що її «ідеологія...
спиралася на християнські цінності, та й вся історія України...
розвивалася під знаком хреста». Пані Наталю, якби
ідеологія Запоріжжя спиралася на християнські цінності, то з
того вийшов би великий печерний монастир, а не військовий орден.
Істина в тому, що православ’я накинуте було козакам зверху,
притому саме московськими попами, аби використати їх у боротьбі
проти турків-татар, а пізніше – й проти Речі Посполитої. Адже
Яворницький у своїй «Історії запорізьких козаків», т.1 пише
зокрема й таке: «відомий київський митрополит
XVII ст. Петро Могила у друкованій праці назвав запорізьких
козаків «ребеллізантами», тобто людьми, несамовитими у вірі,
відступниками; православний пан Адам Кисіль у тому ж столітті
відгукувався про них, як про людей «ніякої віри – religionis
nullius»: уніатський митрополит Рутський іменував їх людьми
«без релігії – sine religione»; а думні дяки московські 1594
р. трактували їх перед послом германського імператора Рудольфа
II Еріхом Лясотою «людьми, що не знають страху божого». У наш
час деякі дослідники української історії, тенденційно применшуючи
заслуги запорізьких козаків перед рідною вірою та православною
церквою, зводять їх у цьому відношенні ледь не на рівень диких
варварів: вони вказують на приклади грабежу козаками православних
церков та вищого духовенства, знаходять приклади недовіри їх
щодо ченців перед воєнними походами, підкреслюючи існуюче серед
них повір’я про шкоду для воєнного щастя від присутності священика
у їхньому війську». А ось «під
знаком хреста» розвивається класичний цвинтар – в
прямому і переносному значенні цього слова, а не держава. Хоча,
якщо новітня християнізація України і далі піде такими темпами,
то на державі дійсно можна буде поставити дебелий хрест...
Ви,
пані досліднице, у своїй статті самі собі кілька разів грубо
суперечите. Зокрема, ви вбачаєте небезпеку для українського
державотворення у тому, що, бачте, «Лев
Силенко звістив нову релігію не тільки в Україні, а й у всьому
Європейському континенті». А наступним абзацом ви
нас застерігаєте від самоізоляції, бо «Україна...
без інших народів неможлива! Та й не тільки Україна – ізоляція
згубна для будь-якого етносу». То ми не знаємо, за
що ж нам виправдовуватись: за ізоляціонізм чи за експансіонізм?
Якщо за експансіонізм, то до цього ще далеко, а щодо ізоляціонізму...
Ви, як непоганий фахівець у біології, скажіть нам сірим, навіщо
куряче яйце має шкарлупу? Чи для чого дитина до дев’яти місяців
знаходиться в череві матері?
Ви
умисно передруковуєте найбільш одіозні уривки з листів нібито
рідновірів аби показати нашу недолугість і примітивність. Ці
прийоми нам відомі, зараз вони називаються «ґебельсівськими»
(хоч і не Ґебельс їх вигадав). Наприклад, візьмімо книгу згаданого
вами Володимира Бульби «Ісус Христос – гомосексуаліст». Пані
Наталю, та ми можемо знайти тисячу зачіпок до Ісуса чи його
вчення, не зачіпаючи його гіпотетичної статевої орієнтації!
Але наше завдання – утверджувати віру в Дажбога, а не копирсатися
у чиїйсь брудній білизні. А за те, що цей Бульба ніби з «рунвірівського
середовища» можна й по судах потягатися, але хай
це залишиться на вашій совісті.
Пані
Наталю, ваше християнство вам (і якби тільки вам!) привило дуже
важкий комплекс національної меншовартости. А ось та пані з
вашого «бородатого» анекдоту, котра називає Париж глушиною,
цим не страждає. Бо та пані, на відміну від вас, сповідує філософію
україноцентризму. А для цієї філософії Париж, як
і Москва з Нью-Йорком, як Єрусалим із Бенаресом – така ж глушина,
як, приміром, Ігарка. Бо українські справи творяться у її рідному
містечку, українська думка нуртує в Києві й Українська ідея
народжується таки в Україні! Вам як нерідновіру цього не зрозуміти.
Ви дивуєтесь, чому це скандинави не шанують свого Одина чи греки
– Зевса. А ми, проповідуючи віру в Дажбога, ніби займаємося
«хуторянством». Бо ви, пані,
не заглядаєте у свою душу, а витягнули шию і дивитесь, де б
чого строкатого і «прогресивного» позичити. І якщо ті ж скандинави
завтра почнуть Одина славити, то й ви тоді напевно задумаєтесь,
що, а може Силенко таки мав рацію, може й у нас треба цього,
щоби було «як у людей»? Хоча, скоріше всього, ви просто переймете
у скандинавів віру у того Одина, бо там же Євро-о-опа! А коли
наш «хутірський», «доморощений пророк»
та попереду скандинавів? Та в багнюку його і хай не висовується!
Це не ми хуторяни, пані Наталю, це ви живете на духовній глушині,
тому ви справжній духовний провінціал і мислення у вас загумінкове,
і, як бачиться, цьому немає ради.
І,
нарешті. Попри удавану ревну християнськість (адже Ісус заповідав,
як ви пишете, «благодіяти ворогам і
молитися за хулителів», навіть скажу більше – підставити
й праву щоку...), в кінці статті проглядає таки ваше нехристиянське
(язичницьке?) єство: «Салмону Рушді,
котрий не зовсім поштиво відгукнувся про засновника мусульманства
Магомета, довелося довго шукати п’ятого кута...»
Мабуть, і вам, за браком логічних аргументів, у душі хотілось
би теж вирішити рунвірівську проблему кинджалом чи поясом шахіда,
признайтеся? А так ми поки що, виходить, маємо дякувати, що
«на християнській землі спокійно поширюється те, що виходить
із рунвірівського середовища». І ми, клянусь, пані Наталю, щиро
подякуємо християнському середовищу, якщо «Персонал+» добровільно
і без судового тиску надрукує цю відповідь на ваш наклепницький
опус про РУНВіру, у чому, однак, є великі сумніви...
Іван
ПРИЛУЦЬКИЙ
