Закінчення.
Початок
Розкол
чи об’єднання націй і держав в минулому траплявся часто, в залежності
від того чи їх окремі частини існували автономно одна від одної
в територіальному, мовному, релігійному, політичному, правовому
та ін. планах, чи вони існували згідно єдиних уніфікованих принципів,
унітарно, з одною офіційною мовою, сильною об’єднуючою національною
ідеологією.
В
1918 році було створене Королівство сербів, хорватів і словенців,
згодом перейменоване в Югославію. Серби, хорвати, чорногорці
і босняки-мусульмани були по суті єдиною етнічною нацією, бо
розмовляли єдиною мовою, навіть одними й тими ж діалектами,
але з різними алфавітами. Відрізнялись вони лише релігією і
політично-територіальним обособленим історичним розвитком. Словенці
і македонці були трохи відмінними від них за мовою. Югославія
могла піти шляхом унітаризації, з чисто адміністративно-територіальними
одиницями, з єдиною націотворчою ідеологією, з єдиною мовою,
з посиленням об’єднуючих факторів і послабленням ролі релігії,
що роз’єднували югославів. Але Югославія стала федерацією республік
і автономних країв, з відповідною політикою етнічної і релігійної
різноманітності. Такий устрій і політика тільки закріпили територіальну,
історичну, політичну і релігійну обособленість югославських
етнічних груп, сконсолідування югославів в єдину політичну націю
не відбулося. Більшість югославів розмовляли сербо-хорватською
мовою, але релігія та історично-територіальна самосвідомість
їх розділила. Бо католики себе стали асоційовувати з хорватами,
православні – з сербами, а мусульмани – з босняками. А, наприклад,
саме існування Чорногорії як окремої республіки призвело до
сформування в чорногорських сербів самосвідомості відмінної
від сербів власне Сербії, поступове обособлення їх в окрему
націю.
Розвиток
окремих субетносів в нації призвів врешті до війни між ними
і розпаду Югославії. Найбільше потерпіли серби як державотворча
нація. Серби втратили всі свої етнічні землі в Хорватії, майже
всі в Косово, значну частину в Боснії і Герцеговині. Чорногорія
готується до повного розриву з Сербією, а ще гляди і воєводинські
серби відділяться. Албанці скоро остаточно витіснять сербів
з Косово, а в майбутньому ще й босняки-мусульмани, які швидко
розмножуються, можуть витіснити сербів з Боснії і Герцеговини.
Розпад Югославії, трагедія югославів, і, особливо, сербів, повинна
бути для нас уроком, щоб ми, українці, не повторили долю сербів
зі створенням своїх горе-історичних земель.
Наприклад,
Румунія не повторила такої долі. Терміни Румунія, румуни,
як і югославські, стали об’єднувальними для волохів Волощини,
Трансильванії, західної Молдови, Добруджі, східного Банату,
південної Буковини. Але в Румунії не стали будувати державу
як федерацію за югославським варіантом з історичних чи етнічних
регіонів, і навіть відмовили в автономії двом мільйонам трансильванських
угорців. Угорці володіли Трансильванією, як і Банатом і Хорватією,
близько1000 років до 1918 року, але тим не менше, це не стало
аргументом для румунів створювати для угорців, а також для українців,
болгар, та двох мільйонів румунських циган територіальної автономії.
Замість автономних етнічних та історичних земель в Румунії були
створені суто адміністративні повіти та унітарна держава, яка
трактується як «держава румунів»,
а не «багатонаціональна держава».
Українцям чи угорцям може це й невигідно, але румуни вміють
відстоювати свої інтереси, і тому Румунія на відміну від Югославії
живе і процвітає.
В
Іспанії зробили інакше – створили автономні області за етно-історичним
принципом, і це тільки посилило сепаратизм басків, каталонців
і галісійців, стимулює їх до подальших кроків до повної незалежності.
А от в Ірані державотворча нація персів складає менше 40% від
всього населення, і тому щоб зберегти єдність країни, там межі
останів (областей) провели всупереч етнічним територіям національних
меншин. Це для того, щоб національні меншини в останах не мали
чисельної переваги над персами. Такий адміністративно-територіальний
поділ, спільна ісламська шиїтська релігії та асиміляційна персомовна
політика сприяють консолідації багатоетнічного Ірану в єдину
націю. З іншої сторони, єдину етнічну бенгальську націю розколола
приналежність до різних релігій. Західний індуїстський Бенгал
став частиною Індії, а східний мусульманський – окремою державою
Бангладеш.
В
Україні релігійно-територіальну обособленість греко-католиків
– галичан ніяк не сприяє консолідації Українців, а надання Криму
автономії тільки заморожує, але не вирішує його сепаратизм.
Проблемні регіони з великою часткою національних меншин треба
розділити в інтересах Української нації. Слід проводити єдину
україномовну політику, а також відроджувати Українську Рідну
Віру, яка може сприяти об’єднанню українців, так як християнські
конфесії тільки посилюють чвари і розбрат в Україні.
Отже
унітарний адміністративно-територіальний устрій слід поєднати
з цілеспрямованою національною ідеологією формування єдиної
Української етно-політичної нації з єдиною українською офіційною
мовою, спільним світоглядом, культурою, самодостатньою економікою.
А великі області слід подрібнювати на менші області або округи,
а райони в свою чергу – на мікрорайони або волості, що будуть
своєрідними союзами громад. Області (округи) мають за розмірами
бути не більшими за Чернівецьку чи Закарпатську області, а то
й менші. У невеликих округах жителям буде швидше, легше і дешевше
добиратися до окружних центрів і навпаки, а жителям локальних
громад (наприклад, сіл) до центру мікрорайону (наприклад, селища).
Це прискорить виробництво і обмін товарів та послуг, рух робочої
сили і капіталу завдяки невеликим відстаням і компактності цих
територій, кращою взаємообізнаністю населенням своїх потреб
та інтересів.
Мікрорівень
Один
з віце-прем’єр-міністрів, Роман Безсмертний в своєму невдалому
проекті адміністративно-територіальної реформи планував створення
великих громад чисельністю не менше 4,5–5 тисяч чоловік, а також
укрупнення районів при збереженні в цілому макрорегіонального
обласного рівня. Але якщо функції та інфраструктура в райцентрах
укрупнених регіонів залишаються на старому рівні, без підняття
їх до величини, властивої обласним центрам, то таке укрупнення
втрачає сенс. Гірше того, ще більша віддаленість багатьох сіл
від райцентрів сприятиме їх знелюдненню, запустінню.
Укрупнення
громад в сільській місцевості означає те, що в дрібних селах
не буде більше своїх сільрад, а згодом і важливих елементів
соціальної інфраструктури, що фінансується з державного бюджету
– відділів банків, пошти, лікарень-амбулаторій, будинків культури,
шкіл тощо. Єдина рада супер-громади та основні елементи інфраструктури
планується розмістити в головному селі такої громади. Аргументується
це тим, що ніби ефективність від акумуляції коштів і послуг
в центрі супер-громади краща від їх розвіювання по дрібних селах.
Головне село від цього може й виграє, але дрібні села почнуть
зникати. Перенесення сільрад та основних закладів інфраструктури
в центр супер-громади змушуватиме селян дрібних сіл витрачати
значні кошти, сили, час щоб добратися за багато кілометрів до
головного села для вирішування своїх справ. Життя в таких селах
стане дорогим і стимулюватиме селян продавати за безцінь своє
житло і землю (в глухій провінції вони завжди дешеві) та виїжджати
з них. Зменшення числа мешканців малих сіл, а значить і клієнтів,
ще існуючих закладів обслуговування та учнів шкіл приведе до
їх збитковості і закриття, до відміни в ці села автобусного
пасажирського сполучення. Це спричинить ще масовіший виїзд селян,
обезлюднення сіл.
Запустіння
малих сіл та виїзд з них селян вигідне тим, хто прагне за безцінь
скупити українські землі для своїх великих латифундій, вигідне
переважно російськомовним жителям міст для перетворення малих
сіл в дачні селища, вигідне мігрантам з Азії для масової колонізації
українських теренів. Вимирання багатьох тисяч українських сіл
означатиме занепад української сільської культури, українського
сільського економічного класу, втратою українських етнічних
земель на користь чужих і ворожих етносів.
В
такого розвитку є альтернатива. Території районів, з однієї
сторони, об’єднані в округи (зменшені області) є регіональним
макрорівнем, а з іншої сторони, ці ж райони можна поділити на
дрібніші мікрорайони або волості, які можуть бути регіональним
мікрорівнем. Центрами волостей стануть великі розвинуті села,
які виконуватимуть всі адміністративні, соціальні, економічні
та інші функції, які нині виконують райцентри. В містах для
існування таких мікрорайонів умови майже завжди є завдяки розвинутій
інфраструктурі.
Чисельність
населення в мікрорайонах та кількість їх самих може бути довільною,
аби тільки при цьому враховувалась специфіка території та інтереси
місцевих жителів. Але на відміну від укрупнення супер-громад
за планом Р. Безсмертного, волості – це не єдині громади, а
союзи громад, бо в дрібних селах сільські ради та життєнеобхідна
інфраструктура мають існувати і розвиватися. В головному селі
має бути Волосна рада (Рада громад), що є зменшеним аналогом
районної ради, а також ринки товарообміну, стаціонарні лікарні,
навчальні заклади для підготовки фахівців на конкретні робочі
місця в селах мікрорайону, інші заклади, установи, організації,
підприємства, необхідні для мікрорайонного (волосного) центру
і всього мікрорайону. Мікрорайони можуть стати єдиними аграрними,
соціальними і виробничими комплексами з чітким розподілом праці
між головним селом та іншими селами і в самих селах волості,
що особливо важливо для селян в сучасних ринкових умовах. Тобто
волость в сільській місцевості може бути не тільки адміністративно-територіальною
одиницею, а й конкурентноздатною аграрною корпорацією, єдиною
соціальною системою, здатною до ефективного існування і розвитку.
Якщо Україна вступить в СОТ, то об’єднання селян в аграрні конкурентноздатні
корпорації стане просто необхідністю для їх виживання як класу
в жорсткій міжнародній економічній конкуренції.
В
містах жителям самоврядних мікрорайонів теж буде легше організовуватись
і відстоювати свої права та інтереси, тому що на невеликій території
люди краще знають один одного, їхні інтереси взаємозалежні і
часто перетинаються. А от в умовах великого району самоврядування
буде менш ефективним через велику кількість протиріч, меншу
взаємозалежність інтересів багаточисельних жителів такого району.
Отже,
мікрорайони можуть бути самоврядними адміністративно-територіальними
і соціально-економічними одиницями, які самі обиратимуть собі
волосні ради і керівництво. Населення округів обиратиме депутатів
окружних рад, але окружні державні адміністрації на чолі з префектами
мають формуватися і призначатися президентом чи прем’єр-міністром.
Адже якщо ради громад, волостей і округів представляють місцеві
інтереси, тобто інтереси окремих елементів державної системи,
то загальнодержавні органи влади та їх виконавчі структури в
округах представляють загальнодержавні інтереси, тобто інтереси
держави як єдиної цілісної системи.
Таким
чином діалектичний підхід до розбудови єдиної унітарної України
з невеликими регіонами та самоврядними союзами громад дасть
позитивний результат. Але якщо переможуть ідеї тих, хто прагне
перетворити Україну на клаптикову федерацію з великих «історичних»
супер-земель та ще й з супер-громадами, то ми в Україні матимемо
не лише Велику Волинь, але й Правобережну і Лівобережну Україну
та гірше того – Новоросію, а також спустошені і денаціоналізовані
села. А далі буде хаос, зневіра в українську ідею, розпад України.
Ми не повинні цього допустити, ми маємо дати собі раду і перемогти.
Ігор
КОВАЛЕНКО,
25 липня 11005 р. Д.
