Богдан
БОЙКО
УКРАЇНА:
Остання війна
за незалежність
(уривки
з книги)
Економічні
теорії як зброя економічної агресії
Ми
вже неодноразово згадували лібералізм як теорію, що працює в
інтересах новітніх агресорів. Зараз звернімося до економічного
лібералізму, основною теорією якого є так званий монетаризм.
Монетаризм
Монетаризм
– теорія новітнього економічного колоніалізму, знищення паростків
самостійності країн, що розвиваються, і повного їх підпорядкування
волі світових лідерів. Розроблена групою «чиказьких хлопчиків»
на чолі з Нобелівським лауреатом М. Фрідманом. Ніде і ніколи
практичне впровадження монетаризму не приносило позитивних результатів.
«Класичними»
вважаються руйнівні економічні кризи в Аргентині, Індонезії,
Росії, Україні, Молдові, спровоковані нав’язаними цим країнам
рецептами М.Фрідмана і компанії. Незважаючи на це, міжнародні
фінансові організації (Міжнародний валютний фонд, Світовий банк,
Європейський банк реконструкції та розвитку тощо) взяли монетаризм
на озброєння та розробили на його основі стандартні програми
«лікування» економік країн, що розвиваються. Щодо тих, хто відмовляється
слухняно виконувати вказівки «хазяїв світу», вживається весь
арсенал заходів економічного, політичного і навіть військового
тиску.
Провідниками
ідей монетаризму виступають представники місцевих еліт, які
зрадили національні інтереси та добровільно взялися впроваджувати
у своїх країнах зовнішню волю.
Серед
адептів монетаризму на Заході можна виділити Дж.Сакса і Р.Дорнбуша
(яких на гарматний постріл не підпускають до урядових структур
на батьківщині – у США, проте охоче делегують для керівництва
«економічними реформами» в країнах, що розвиваються), а в постсоціалістичних
країнах – Л.Бальцеровича (Польща), Є.Гайдара, А.Чубайса, Г.Грефа
(Росія), В.Пинзеника, В.Ющенка, А.Гальчинського
(Україна). Підтримка ідей монетаризму здійснюється
через розгалужену систему громадських організацій та засобів
масової інформації, які утримуються іноземним коштом.
Щодо
ефективності теорії монетаризму, наведемо слова одного з ініціаторів
заснування Нобелівської премії з економіки, голови Ріксбанку
Швеції, відомого економіста Улофа Фельдта. Він казав: «Суть
монетаризму в тому, що держава не повинна впливати на управління
економікою. Навіть як теорія монетаризм шкутильгає, на практиці
ж абсолютно не витримує критики».
Саме
тут доречно навести думку теоретика і практика «шокової терапії»
в Україні Віктора Андрійовича Ющенка, яку він виклав у своїй
книзі «Гроші: розвиток попиту та пропозиції в Україні». В.Ющенко
пише: «Ми дійсно «сповідуємо»
монетаризм як цілісну філософію ліберального господарювання.
Вся теорія монетаризму просякнута турботою про створення найкращих
умов для всіх економічних агентів суспільства (товаровиробників
і споживачів)».
Відповідь
на аргументи «за»
Захисники
ідеї глобалізації – наші опоненти, знайомлячись із наведеними
вище аргументами кажуть: «Транснаціональні корпорації – це
абсолютно конкретні легальні організації, які виробляють вкрай
необхідні людям товари, надають послуги, створюють робочі місця,
вкладають величезні кошти у новітні технології, зрештою, саме
вони визначальною мірою забезпечують науково-технічний прогрес.
Ви ж з них штучно зробили якусь абстрактну демонічну силу і
звинувачуєте у всіх людських негараздах. Невже нам треба відмовитися
від комп’ютерів, мобільних телефонів, ефективних ліків, автомобілів
тощо тільки на тій підставі, що різні виробничі операції по
їх створенню відбуваються в різних країнах? Тільки люди з «печерним»
світоглядом можуть закликати проти всього цього боротися».
У
цій тезі свідомо або несвідомо відбувається підміна предмету
розгляду.
Ми
у своєму аналізі світових процесів виходили із тої тези, що
транснаціональні корпорації, – це цілком законні комерційні
структури, які діють в межах правового простору, їх очолюють
талановиті (іноді навіть геніальні) люди без жодних кримінальних
нахилів, продукція, яку виробляють ТНК – конче необхідна людям,
діяльність ТНК дійсно визначальною мірою забезпечує науково-технічний
прогрес людства і ми виступаємо за подальший людський поступ.
Йдеться
не про «Мак Дональдси» чи «Майкрософт», а про глибинний об’єктивний
конфлікт інтересів великого капіталу і спільнот, в межах яких
він діє. Кожна структура прагне до максимального саморозвитку.
Для капіталу саморозвиток означає його постійне примноження.
Саме з метою отримання прибутку створюються будь-які комерційні
структури. Зробити прибуток щонайбільшим – це їхнє
право і обов’язок. Максимальний прибуток
виникає за умов максимального зняття обмежень на шляху руху
капіталу.
У
спільноти саморозвиток найтіснішим чином пов’язаний із поняттям
її середовища розвитку. Середовище
розвитку людської спільноти будь-якого рівня включає в себе
всі елементи її буття: ландшафтні, архітектурні, екологічні,
матеріальні, економічні, політичні, культурні, духовні тощо.
Ці чинники накладають обмеження на вільний рух капіталу.
Вищезазначене протиріччя є об’єктивним і базовим.
В
позитивному для людства варіанті воно вирішується тільки тоді,
коли людські спільноти зберігають достатньо важелів впливу,
щоб утримувати капітал в межах, які гармонізують всі елементи
їхнього розвитку. В протилежному випадку спільнота стає засобом
примноження капіталу, фактично його заручником. При цьому абсолютно
не важливо, яким чином цей капітал виникає: внаслідок операцій
з банківськими активами чи виробництва товарів для інвалідів.
Сутність
загальносвітового конфлікту між глобальними корпораціями і націями,
про який ми говорили вище, можна проілюструвати дуже наближеним
до реального життя прикладом стосунків територіальної громади
м. Києва і будівельних компаній.
Здавалося
би – будівельні компанії – це уособлення абсолютного добра.
Вони створюють робочі місця, будують людям житло, дороги, мости,
сприяють розвиткові великої кількості суміжних галузей економіки,
інвестують у розвиток новітніх технологій, займаються доброчинною
діяльністю тощо. Очолюють їх законослухняні та високоосвічені
громадяни.
Але!
Великий будівельний бізнес в Києві - надприбутковий, і за останні
роки будівельні компанії накопичили значний капітал. Капітал
відчув реальну можливість впливати на містобудівну політику
київської влади у напрямку зняття будь-яких перешкод для свого
подальшого примноження.
Потужні
будівельні компанії, маючи своє лобі в у міській владі і застосовуючи
корупційні механізми, намагаються забудувати кожен квадратний
сантиметр вільної площі в центрі міста, де квадратний метр житла
може коштувати понад 2000 дол.
Таким
чином, швидкими темпами здійснюється руйнування центральної
частини столиці без урахування її культурно-історичного ландшафту,
без дотримання елементарних норм міської забудови. Нищаться
парки, дитячі майданчики, мальовничі схили Дніпра, прибережні
зони. Буквально на очах Київ перетворюється із всесвітньо-відомого
міста-саду й духовного центру у кам’яні джунглі на зразок Манхеттена
в Нью-Йорку.
Мешканці
Києва починають встановлювати цілодобові чергування біля парків
і дитячих майданчиків, телебачення демонструє кадри справжніх
битв, де ллється справжня кров. Люди йдуть на штурм будівельних
парканів (які вже починають ставати металевими і охоронятися
людьми в бронежилетах).
При
цьому мешканці Києва виступають не проти програми «житло – киянам»,
не проти новітніх технологій і додаткових робочих місць, а проти
свавілля корпорацій, що прагнуть вийти з під контрою спільноти.
Люди прагнуть довести, що саме за ними повинно бути остаточне
рішення.
На
рівні міста максимум, до чого прагнуть потужні компанії – максимально
посилити свій вплив на місцеву владу з метою забезпечення прийняття
потрібних їм рішень.
На
рівні світовому глобальні корпорації прагнуть взагалі усунути
владу спільнот, передавши її на якісь збюрократизовані й практично
недієздатні наднаціональні рівні.
На
завершення слід відзначити надзвичайно важливу деталь: у
столиці громаді дедалі частіше вдається відстоювати свої інтереси
й перемагати у боротьбі із свавіллям комерційних структур.
У
глобальному просторі опір національних спільнот всевладдю транснаціональних
корпорацій теж можливий і необхідний.
ВІН
МОЖЕ БУТИ УСПІШНИМ.
На
нашу думку, саме протиріччя між космополітичним
капіталом, сконцентрованим у глобальних корпораціях, і націями,
які прагнуть до свого максимального самовизначення і самореалізації,
становить сутність основного протиріччя сучасної епохи,
що з граничним драматизмом знаходить своє відображення в реаліях
нинішньої України.
Входження
до Світової організації торгівлі (СОТ)
Вступ
до СОТ (Ця організація, заснована у 1995 році на базі Генеральної
угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ), виступає у якості авангарду
космополітичного глобалізму. Саме її діяльність викликає найбільш
різкі протести по всьому світові. Адже її вимоги щодо обмеження
впливу національних держав на зовнішньоекономічну діяльність
жорстко нав’язуються світовими лідерами країнам, що розвиваються.
І водночас, ці вимоги зухвало ігноруються країнами-лідерами.)
у найближчі місяці – нав’язлива ідея нової влади.
Залучитися
до участі у СОТ можна по-різному: бездумно виконувати всі рекомендації
глобалістів або боротися за інтереси національної економіки.
Світовий
досвід незаперечно свідчить про те, що для
забезпечення власних національних інтересів вступ до Світової
організації торгівлі має бути дуже поміркованим, поступовим,
передбачати ретельне відпрацювання кожного пункту сотівських
вимог із метою максимального врахування власних інтересів
держави (наприклад, китайське керівництво узгоджувало позиції
стосунків Китаю із СОТ близько 15-ти років і забезпечило виграшні
позиції для своєї країни).
Чинна
влада форсовано тягне Україну в цю міжнародну організацію на
найбільш невигідних для нас умовах, закладаючи реальну небезпеку
знищення національної промисловості та радикальної і дуже невигідної
трансформації сільського господарства.
Нічого
спільного із гарантуванням економічної безпеки країни і розвитком
вітчизняної промисловості не має абсолютно незаконне проштовхування
«пакетом» без будь-якого серйозного обговорення 14-ти законопроектів,
спрямованих на підрив конкурентоспроможності багатьох галузей
вітчизняної промисловості.
Сільське
господарство зіштовхнеться зі збільшенням імпорту сільгосппродукції
в 1,5–3 рази (за найоптимістичнішими прогнозами), що для українських
селян означає різке зубожіння, перетворення, по суті, на батраків
для виробництва дешевої сировини з метою подальшої переробки
за кордоном. А мешканці міст отримають продукти сумнівного походження
і якості, але з яскравими закордонними етикетками.
З
економічної точки зору аргументи прибічників «стрибка» у СОТ
зводяться до того, що членство в ній дасть змогу Україні знизити
витрати експортерів від антидемпінгових розслідувань та інших
протекціоністських заходів, відкрити нові ринки для українського
експорту, збільшити інвестиції тощо.
Насправді,
навіть у випадку приєднання України до СОТ замість антидемпінгових
розслідувань проти неї будуть застосовувати «компенсаційні заходи»,
втрати від яких будуть приблизно такими самими. (Втім, США активно
застосовує процедуру антидемпінгових санкцій і проти членів
СОТ, особливо проти тих, що не здобули статусу країн з ринковою
економікою, до числа яких входить і Україна). Більше того,
зняття тарифних обмежень на український експорт не відбудеться,
адже для цього потрібна окрема угода з ЄС про вільну торгівлю,
яка наразі навіть не обговорюється.
В
той же час приєднання до СОТ розкриває
внутрішній ринок для іноземних товарів, зовсім не гарантуючи
при цьому інвестиції.
Аналітики
підкреслюють, що відміна будь-яких протекціоністських заходів
держави, спрямованих на захист національного товаровиробника,
підірве не тільки наукоємні галузі економіки України – літакобудування,
автомобілебудування, машинобудування, а й легку і харчову промисловість,
сільське господарство і навіть, не виключено, чорну металургію.
І
це цілком закономірно. Адже є аксіомою,
що вільна конкуренція йде на користь більш сильному її учасникові
та підриває позиції слабкішого. А за нинішньої ситуації це увічнює
сировинну орієнтацію України.
Між
іншим, найрозвиненіші західні країни
насправді, навіть перебуваючи у СОТ ведуть активну протекціоністську
політику, передусім за рахунок підвищення вимог до стандартів
якості і санітарної безпеки товарів, що імпортуються. Фактично
йдеться про більш складний і витончений механізм захисту національних
економічних інтересів, який знов-таки пов’язаний із дискримінаційними
санкціями стосовно українського експорту.
Що
ж до українського імпорту, то ніякого позитивного впливу на
його структуру вступ до СОТ не дасть,
адже найбільша питома вага у вітчизняному імпорті – енергоносії,
а в цій площині ми продовжуємо більш як на 80% залежати від
Росії. Навпаки, вступ до СОТ створює для імпортної продукції,
насамперед низькоякісної, необмежені можливості для експансії
на внутрішні ринки України.
Маючи
іззовні різну форму, усі геостратегічні проекти нової влади
– інтеграція до ЄС, НАТО, ЄЕП, СОТ, активізація співпраці з
міжнародними фінансовими організаціями – переслідують єдину
справжню мету, а саме, включення України до міжнародного поділу
праці на нав’язаних нам умовах, підпорядкування нашої держави
волі міжнародних космополітичних угруповань.
Хто
хоче придбати цю книгу, висилайте 5,5 грн Іващенку Анатолію
Петровичу на адресу а/с 94, Київ, 02097.