Українські
терени
Від
того, який адміністративно-територіальний устрій буде в Україні,
залежатиме доля України, української нації і навіть сусідів
України. В статтях «Земля чи округ?» та «Про округи» (див. «Слово
Оріїв», числа 25 і 26) про це було сказано немало, але нинішні
нав’язливі спроби окремих політиків змінити на макро- і мікрорівнях
адміністративно-територіальний устрій можуть лише погіршити
ситуацію в Україні, тому не можна байдуже спостерігати за формуванням
причин майбутньої руїни України.
Макрорівень
Голова
Рівненської ОДА, член Української народної партії (УНП) Василь
Червоній наполегливо просуває ідею укрупнення областей, зокрема
створення історичної землі «Велика Волинь». Безумовно,
що укрупнення областей призведе до їх більшої економічної і
політичної самодостатності, до посилення регіональних кланів,
мовних, культурних, релігійних та ін. відмінностей, до росту
регіональної субетнічної самосвідомості «волинян», «галичан»,
«слобожан» тощо і врешті до розколу не те що всього населення
України, а й навіть самих українців на окремі субетноси (субнації).
При сучасній етнонаціональній ситуації, неконсолідованості українців
та великій кількості росіян і російськомовних це цілком можливо.
Тому укрупнення областей та створення самоврядних регіонів з
історичними назвами вигідне проросійським силам, бо це веде
до федералізації та подальшого можливого розпаду України. Вони
мріють про «Новоросію», «Великий Донбас» тощо, врешті про велику
Росію. Але як їх можна звинувачувати у федералізмі і сепаратизмі,
коли про наміри укрупнити області і федералізувати Україну заявляв
колись покійний нині демократ-»тежнаціоналіст» В’ячеслав Чорновіл;
тепер заявляє ніби український, але скоріше волинський, націоналіст
Василь Червоній; про це мріють впливові кола у Львові?! Проросійські
українофоби заявляють, що землі на сході та півдні України українськими
ніколи не були, що українці, які живуть на тих теренах є вже
окремими від української нації субетносами, які разом з місцевими
російськими та іншими переселенцями становлять нові історичні
спільності такі як «новороси», «донбасці» тощо. З огляду на
кількість голосів, відданих за прихильника федералізації і російськомовності
України Віктора Януковича на цих територіях, в Боделана, колишнього
мера Одеси, та його прихильників є шанс створити Новоросію.
Бо в українському націонал-демократичному середовищі, виявляється,
є сили, які свідомо чи ні, але допомагають таким ворогам української
нації як Боделан, Кушнарьов та їм подібним федералізувати і
розтягнути Україну. І сепаратистський шабаш в кінці 2004 року
в Сіверодонецьку лише пробна акція. А далі буде.
Щодо
історичних назв, то українці свої землі називали по-своєму,
а різні чужинці-завойовники – по своєму. Наприклад, південь
по-українськи був і є Чорноморією або Причорномор’ям,
Подунав’ям (а колись ще Тивер) тощо. Турецькі і татарські
загарбники називали наші землі Едисан, Буджак тощо, а
російські загарбники – Новоросією, Півд. Бесарабією.
Назва Новоросія була поширена навіть на землі Запоріжжя.
Згодом зі становленням Української РСР з’явилися нові українські
історичні назви – Черкащина, Херсонщина, Харківщина тощо.
Такі
історичні назви як Волинь, Галичина, Правобережна Україна, Лівобережна
Україна (або Гетьманщина) та їм подібні стали назвами
утворень, що з’явилися в результаті численних розбратів і розколів
в українських державах княжої і козацької епох, а назви Малоросія,
Новоросія, Буджак, Лодомерія (Волинь по-австрійськи)
і їм подібні з’явились після завоювання і колонізації наших
земель чужинцями. Ці всі назви були і є символами розбрату і
поневолення для України і українців і їх відродження нічого
доброго для нас не символізуватиме.
З
іншої сторони, нові українські історичні назви областей Львівщина,
Черкащина, Кіровоградщина та інші з цього ряду символізують
єдність, унітарність України, української нації, вони вже існують
і процвітають з середини 20-х років 20-го ст.; може саме завдяки
поділу України на ці невеликі нові області ще існує єдина Україна.
Ці області були створені в основному всупереч мовно-культурному
«історичному» поділу, що існував тоді (і тепер ще існує), і
це себе виправдало, сприяло соборності України.
А
назва Українська РСР хіба не історична? Хіба сучасна
Україна з’явилась на голому місці? Українська РСР була єдиною
унітарною автономною республікою в складі СРСР, і після розпаду
останнього продовжує існувати, як незалежна Україна, успадкувавши,
якщо й не ідеальну, то все ж цілком нормальну адміністративно-територіальну
систему. Цю систему можна вдосконалити шляхом поділу більших
областей на менші, а райони поділити на мікрорайони – волості
(союзи громад). Це шлях до прогресивного розвитку і єднання
Української нації, до посилення унітарності України. А укрупнення
областей і відродження старих великих «історичних» утворень
– це шлях до нашого трагічного минулого, до нової Руїни, шлях
в нікуди.
Ще
один аспект. Прихильники великих земель стверджують, що в царській
дореволюційній Росії на українських землях існували великі самодостатні
губернії (Волинська, Подільська тощо) і це тільки сприяло розвитку
територій. Ці губернії ділились на повіти, а останні ще на волості.
Але ці губернії відповідали розмірам та інтересам величезної
Російської імперії, а не інтересам України та інших національних
регіонів. Якщо на 1917 рік на території України було 9 губерній,
то всього їх в Росії було набагато більше. Тому, те чим для
царської Росії була губернія, для України згідно її розмірів
був повіт. Тому після революції, у 1923 році в УРСР були створені
округи, цілком співмірні повітам, а губернії ліквідовані в 1925
році. Але, на жаль, в 1930 році замість округів створили більші
за них області, поділені на райони, які з незначними змінами
існують і тепер. Області стали меншими за губернії, а райони
– за повіти і округи, але в умовах України це себе в цілому
виправдало.
Але
ще значно раніше, в гетьманські часи, в 2-й половині 17–18 ст.
існував військовий та адміністративно-територіальний поділ на
полки, співмірні округам або невеликим областям, а в Новій Запорізькій
Січі ці полки називались паланками. Ці полки, паланки і округи
були фактором міцності України і є позитивним історичним досвідом
у вирішенні адміністративно-територіального устрою. Причому
в цих полків, паланок, округів були свої історичні назви, і,
якщо й слід відроджувати історичні назви, то саме цих невеликих
територіальних одиниць. Часто натхненники великих земель вказують
на устрій Німеччини. Але в Німеччині є три землі в назвах яких
є слово Саксонія. То й нам можна створити 4 волинські області,
6 поліських, 5 слобідських тощо. Бо з якого дива Полісся має
бути частиною Волині, а Тернопільщина – частиною Галичини? Бо
хоч тернополян і єднає історія з львів’янами, але вони розмовляють
подільськими говорами.
Отже,
що є причинами для В. Червонія створити Велику Волинь – власні
владні амбіції волинського губернатора (своєрідного волинського
князя), волинський регіональний субетнічний патріотизм чи банальна
нерозумна одержимість старовиною? Якщо в нього є владні амбіції,
то поділ на великі регіони з виборними губернаторами і земельними
парламентами йому вигідний. Маючи авторитет серед волинян, Червоній
неодмінно стане губернатором Великої Волині і пануватиме в ній
безроздільно і довго. Але чи сподобається українцям півдня і
сходу, коли на їхніх землях безроздільно пануватимуть за такою
системою Боделан, Кушнарьов, Колесников та їм подібні «любителі
української старовини»?
Волинський
патріотизм теж зрозумілий, бо центральна влада в Києві часто
принижувала гідність патріотичних волинян чи галичан, наприклад,
пропольськими заявами, символами на пам’ятниках, які позначають
поляків не як агресорів, а ніби визволителів українських земель
(а на думку польських шовіністів – польських земель) від українців
(?!) крім того офіційний Київ, ігноруючи інтереси волинян і
галичан, створив занадто ліберальні умови для польської економіки,
культури, релігії і просто етнічної експансії в західну Україну.
Можливо, волиняни і галичани допускають можливість реваншу проросійських
сил на наступних виборах, тому не вірять у можливість побудови
української України в межах всієї держави. Всі ці причини й
спонукають волинян і галичан відособитись в свої автономні утворення,
щоб зберегти свою українськість та захистити власні інтереси.
Але це їхня помилка, бо самим своїм етнічним існуванням вони
зобов’язані саме Україні, яка в 1939– 1945 рр. в якості УРСР
і в складі СРСР визволила Західну Волинь і східну Галичину від
Польщі, до того ж майже всіх поляків було звідти депортовано.
Бо якщо б цього не сталося, то не виключено що УПА програла
б нерівну боротьбу з поляками, як її програла армія ЗУНР. Тому
щоб захистити свої і загальноукраїнські національні інтереси
волинянам і галичанам слід не відокремлюватися в автономних
областях, а разом з патріотичними наддніпрянцями брати владу
в Києві. Бо принижували галичан і волинян не наддніпрянці в
цілому, а окремі політики, невігласи в історії і нерозумні щодо
національних інтересів.
Але
якщо В. Червоній хоче відродити Велику Волинь як пам’ять про
славетне Волинське князівство, відродити волинську духовність,
то він, видно, забув або не усвідомлює те, яку роль Волинь зіграла
в справі розвалу Київської Русі, як потім розвалилась сама і
стала жертвою литовців та поляків, і що це може повторитися
в майбутньому.
Ігор
КОВАЛЕНКО