Знову
ці вибори на носі…
Швидко
плине час і, здається, живе людина наша від виборів до виборів.
Сподівається, кожен раз як не з президентськими, так з парламентськими
виборами прийде краще життя. І кожен раз, і ось уже п’ятнадцятий
рік «незалежної» України. Замилуватись можна у довірливість
виборця, якби не було це так гірко. Українці, як жінки, люблять
вухами – розказав їм казочку про вічне кохання, про зірку з
неба – і «бери мене з руками й ногами». І злитися, ображатися
на народ немає сенсу – з ним працює досвідчений знавець психології
мас. Випробувані не один десяток років по усьому світові технології
виховання суспільної думки діють і у нас безвідмовно. Газети,
телевізія, радіо – діють в одному напряму – антиукраїнському,
бо належать не українцям. Чи це є для когось ще секретом? Нажаль
так. Не секретом, а просто неважливою дрібницею. «Яка різниця
кому належить, аби писали правду про те, що людей турбує» –
скажуть такі люди. І помиляться. Адже в кого гроші, той і музику
замовляє. От і слухаємо ми подібну «хаванагілу» двадцять чотири
години на добу сім днів на тиждень і не один рік. Або кажуть
ще: «Яка різниця, хто до влади прийде, аби нам жилося добре».
От скільки буде байдуже, стільки і жити ми не будемо добре –
дамо відповідь таким розумникам. І ще багато є каламуті в головах
наших людей. А довіритися так хочеться кожному, хто з блакитного
екрану більше пообіцяє солодким голосочком, заколихає, поведе
у країну мрій. То на кого тоді має право сердитися електорат,
коли знову попався на вудку?
Ось
і зараз почалася передвиборча метушня. Аякже, треба змінити
емблему партії, колір прапору і рекламу на щитах, а може ще
й лідера, якщо він мав необережність підмочити свою репутацію
з часу останніх виборів, і безліч, безліч «важливих» дрібниць.
Можливо, навіть переписати трохи власну програму партії – та
не обманюйтесь люди добрі! Це робиться для того, аби власна
програма стала привабливішою за програму конкурентів. А для
цього є люди, які спеціально вивчають, що там таке обіцяють
інші партії. І якщо виявиться, що хтось щось краще написав,
негайно змінюється власна програмка, дописується, що треба,
і викреслюється неактуальне. От і всі зміни, на які має право
очікувати наївний виборець. А суті гнилої, хижацької, брудної
змінити нікому. Тільки прикриється суть ця так, як вимагає того
сучасний виборець в очікуванні «світлого майбутнього».
От
і бачимо ми тоді в парламенті «розумні» товсті пики і чуємо
філософські розпатякування про любов до України-неньки і людей
її багатостраждальних. Негідники, брехуни і злодії займають
важливі посади з нашої легкої руки виборця. І продають Україну
направо і наліво, щоб стала ще незалежнішою від заводів своїх,
фабрик, землі і українців врешті-решт. І не треба навіть звинувачувати
в усьому жидів – їх у парламенті не так і багато, а от власних
негідників вистачає, що готові на все заради наповнення власної
кишені.
І
знову ж таки: хто винний і що робити? Що тут сказати?.. Парламентська
система така – можна говорити і робити, що завгодно, бо відповідальності
немає ніякої. Сказали б в один день: «Відповідаєте головою,
панове депутати, за такі то рішення» - і розбіглася б уся
ця контора боягузливих тріпачів в одну мить. А так, чого б язики
не почесати чи не утнути якусь дурню – спишемо потім на магнітні
бурі – все одно у виборців пам’ять коротка. Для прикладу скажу,
що ті хто при кучмівському режимі творили, що хотіли, розпродували
Україну і принижували її народ, як тільки могли, тепер сичать
на «ющенківців» за їхнє бажання робити те саме. І це сичання
– тільки заробляння передвиборчих балів і не більше. А насправді
їм байдуже – аби тільки шматок ласий влади урвати. Головне –
ніякої відповідальності, що б ти не робив. Ось тому і приваблює
так депутатське крісло усіляку нечисть, людей низьких, боягузливих
і безпринципних. І взагалі, складається враження, що там у Верховній
Раді сидить два типи людей: пройдисвіти нахабні, але боягузливі
і довірливі дурники з пацифістськими ідейками. Перші творять,
що хочуть, не зустрічаючи достойного опору, а другі – сподіваються,
що перші одумаються самі і покаються в гріхах своїх.
Та будемо справедливими, затісуються до парламенту і люди порядні
та чесні – з бажанням щось змінити нарешті. Але доля таких сумна.
Вони ледь не б’ються головою об стіну, а підтримки від побратимів-депутатів
ніякої – не до високих ідеалів цим панам. Зазвичай, змиряються
тоді борці і топляться в парламентському болоті, або ж, якщо
вистачає сили духу, затюкані і пресою, і телебаченням, і депутатським
оточенням, продовжують боротьбу, долаючи злість і остервеніння
суспільної думки на свою адресу, з надією, що час (історія)
розсудить. Аж до власної смерті, якщо не зламаються, прагнуть
високих ідеалів і змін. А смерть – автомобільна катастрофа.
Ось так сумно. Вся трагедія наша і полягає в тому, що дурні
надто самовпевнені, а розумники сповнені сумнівів.
А
життя триває і попереду знову вибори, і є чесні люди, які достойні
довіри. Це ті, які не закликають нас до «Єврокібуци» чи до Московського
«колхозу», це ті, які Україну в Україні ставлять понад усе,
які саме українців прагнуть підняти з колін і вилікувати кров
нації, щоби закипіла і підняла народ на священну боротьбу. І
страшно, коли втопляться ці люди в парламентській багнюці. Адже
ж не робляться революції в парламенті – там вони тільки пліснявіють
і обростають розмовами про права ображених, угодами, компромісами
і усілякими дурницями. От і помаранчева «революція» згоріла
у безкінечних розмовах її лідерів у Верховній Раді (це якщо
не враховувати інші причини). І зміни всі, і сподівання пішли
прахом…
Так
і буде надалі, якщо не зміниться сама система, яка усі добрі
наміри зводить нанівець. А все це в наших руках. Руках народу.
А
що зробити, аби народ пробудити і просвітити – дуже просто і
дуже складно водночас: треба говорити з ним безпосередньо і
бути готовим до нерозуміння, озлобленості і протистояння, до
поєдинку з тими, хто заводить наш народ болотними вогниками
на вірну загибель. Але правда перемагає рано чи пізно. І для
нас краще, аби рано. Бо якщо пізно, то може статися так, що
вже не буде для кого.
Рідна
ІВАЩЕНКО
