...Бо се ж ми походимо вiд Дажбога...

Арии

Мудрість

Число 20
Січень 11003 р. Д.

Напишіть нам

Незалежне Iнтернет-видання. Київ.
    Життя РУНВіри
    Документально
    Досліджуємо МАГА ВІРУ
    Вчення РУНВіри
    Проповідь
    Згадаймо
    Знай наших!
    Поезія
    Радимо задуматись
    Так має бути
    Про наболіле
    Нагально
    Події
    Cправи косацькі
  А насправді було так
    Між іншим
    Без коментарів
    Варто знати
    Обережно, отрута!
    А чули, що...
    Нам пишуть
    Народ сміється
    Головна сторінка

 

Левко Лук'яненко

Національна ідея
і національна воля

Пропонуємо вашій увазі думки, викладені у однойменній книзі патріархом новітніх національно-визвольних змагань. Книга вийшла цього року у видавництві МАУП. Подаємо без скорочень розділ з цієї праці, котрий називається «Релігійний світогляд».

Силенкиянство
Левко Григорович під час священної години в громаді РУНВіри

 

В останній період династії Кия стосунки між українськими племенами активізуються, і з початком династії Рюриковичів Київська держава поступово перетворюється на імперію, її могутність зростає. Вона починає загрожувати Візантії. Царгород придумав хитрість, як розколоти українське суспільство і ослабити військову могутність Київської держави: посіяти в Україні релігію з ідеалом смиренного монаха замість хороброго воїна. Хай не беруться за меч, а підносять беззбройні руки до неба і просять у Христа прощення за гріхи. Замість життєрадісного погляду на світ хай постійно почувають себе винуватими грішниками, а ми привласнимо собі право відпускати їм гріхи.

Грецькі політики до нашої укоріненої традиції відсахувати централізацію влади долучили розкол суспільства на релігійному грунті. Київські князі як до прийняття християнства, так і після підтримували відносини із Західною Європою, але порівняна близькість Царгорода до Києва та його активніша діяльність в Україні призвели до значного впливу Візантії і послаблення войовничости русичів. Це пізніше не врятувало її від розгрому Османською Туреччиною, але, послабивши наш народ ізсередини, Візантія послабила опір половцям і призвела до цілковитої неспроможности відбити татаро-монгольську навалу.

Через свою слабкішу розвиненість простий народ цупко тримається за звичне і боїться нового. Нову ідею він сприймає з недовірою і всіляко відкидає її. Еліта, керманичі тратять роки й роки наполегливої праці, щоб довести народові необхідність нової ідеї. Поки народ зрозуміє і прийме її, вона постаріє, і у творчому середовищі виникне нова ідея. Керманичі починають пропагувати її, а народ не сприймає, як упродовж багатьох попередніх років не сприймав попередню ідею. Так і з релігією. Князь Володимир загнав силою киян у Дніпро, і грецькі попи вихрестили їх. Довго княжа влада боролася з онуками Дажбожими і насаджувала різним примусом християнство, аж поки заморська віра вкоренилася в українських землях.

Чи обов’язково було приймати християнство? До Х ст. всі європейські нації (за винятком литовців) уже прийняли християнство. Захисники християнського варіянту розвитку України кажуть, що прийняття Україною християнства прилучило її до європейського християнського світу і тим самим ввело Україну до ареалу європейської цивілізації (апріорі прийнятої за найкращий із можливих варіянтів). Немовби дохристиянська Україна не мала зв’язків з Європою? Хіба не дохристиянська Україна ходила військовими походами на Візантію, Болгарію і Польщу, на схід до Каспійського моря?

Хіба не дохристиянська Україна створила могутню імперію і укладала династичні шлюби із західними монархами?

Історію не переробиш. І українська тисячолітня християнська історія залишиться нашою історією. Смішно було б її зрікатися. І не для того я зараз про це пишу, щоб вилізти з власної шкури. Проте роздуми над сумною минувшиною знову і знову примушують ставити запитання: чи обов’язково так мало бути, як було? Чи не могло бути інакше? А чи не могла Україна розвиватися в другому тисячоріччі за іншим сценарієм? Наприклад, таким.

Велесова книга свідчить про те, що поняття про головного Бога все більше зі Сварога переходить на Дажбога. Бог один, а проявів його багато. Нині у світі встановилися християнство, буддизм, мусульманство, юдаїзм та залишки язичницьких культів. Тисячу років тому ще не було такої визначености й українське суспільство рухалося від політеїзму до монотеїзму. Чого не припустити, що українське суспільство від багатьох проявів бога не перейшло б до одного Дажбога? Велесова книга вже називала наших пращурів Дажбожими онуками (Дажбожичами). І тоді поряд із християнством на Заході, мусульманством на Півдні та буддизмом на Сході була б держава Україна зі своїм окремим єдиним богом Дажбогом. Україна – велика країна, і ареал Дажбожичів був би широкий, у кожному разі значно ширший від ареалу юдейської віри. Не знаю, яка була б у нас, Дажбожичів, національна доля в II тисячоріччі, але достеменно можна сказати, що наші пращури зберегли б войовничий дух, який яскраво демонстрував себе упродовж попередньої історії. Я ненавиджу християнську смиренність і «непротивление злу насилием». Мені подобається дохристиянський принцип справедливости: на силу слід енергійно відповідати силою, або, як казали стародавні римляни, vim vi repеllere licet. Я ненавиджу підступну догму, яку творці християнства поширювали (не поміж себе, але поміж українців!!!): «Немає влади не від Бога». Отже, і татарська, і польська, і московська влади над Україною – це від Бога! Треба із хороброго княжого дружинника, із завзятого козака перетворитися на покірне телятко, щоб прийняти в свою душу цю підступну рабську фразу.

А хіба не православіє штовхало українців XVII ст. до зближення з московитами? А хіба не православіє пом’якшувало грань між дикою рабською Московщиною та демократичним патріотичним українством і сприяло приборканню українців та утвердженню московської влади над Україною? Що там XVII, XVIII ст.! Ось 60-ті роки XX ст. У мордовських політичних концтаборах тисячі повстанців, які боролися в Українській Повстанчій Армії та теренових збройних загонах (боївках) за незалежність України. Багато з них мені розповідали, як, захопивши в бою совітських вояків (переважно з військ НКВС), вони їх роззброювали і відпускали на волю повертатися назад до своїх. Не хотіли, бач, убивати, бо бій уже закінчився. В бою можна вбивати, а після бою не можна. Ворожий воїн має душу, а душа у владі Бога, і ніхто, окрім Бога, її забрати не може.

– Але ж він, – кажу, – повертався до своєї військової частини, йому давали другий автомат і він знову йшов нас стріляти...

– Так і траплялося, – відповідали. – Може, на другий раз наша куля влучала його і він гинув – не було гріха, бо вбив у бою. А коли б після бою, то взяв би великий гріх на душу. Ми боялися цього гріха.

– Я б не так чинив. З давніх-давен є принцип справедливости: хто прийшов у чужу землю непрошений з мечем, хай від меча і згине. Не ми пішли в Московію, вони прийшли сюди, тож хай і гинуть тут!

– Тепер, після десятка років виховання в їхніх концтаборах, – відповідали, – і ми б не боялися гріха, а тоді боялися.

Отож, виходить, що українці більші християни, ніж московити, бо наші, боячись гріха, не вбивають їх, а вони не бояться гріха і вбивають українців. Кому ж потрібна така віра – цей прямий ідейний шлях у рабство?!

Це діалоги 40-річної давнини. А тепер? Хто заперечить глибоку кризу теперішнього християнства, що виявляється у появі все нових і нових сект, у зреченні священиків від своєї духовно-моральної місії і змаганні з мирськими діячами за більші земні блага? Як можуть священики бути моральними авторитетами, коли у зіткненні народу з владою вони опиняються побіч влади, а не з народом? А благословення західним християнством одностатевих шлюбів хіба не свідчить про крайню моральну деградацію західного християнського світу!

Щоб зберегти народ, треба провести різницю між ним і сусідами. У часи сивої давнини ця різниця була природна, що склалася була в силу історії анропогенезу. У XIII ст. на Півдні з’явилися мусульмани, Захід був католицький, Північ і Схід були під владою Києва і поволі християнізувалися. Після розгрому Києва татаро-монголами, угро-фіно-татарський Схід поступово формується в московську націю з православною вірою.

У XIV ст. Литовська держава піднялася й охопила майже всю Україну. Християнство вона прийняла в тому ж сторіччі. 1569 року Люблінська унія приєднала Литву до Польщі і відчинила браму для просування поляків-католиків на Схід. В Україні почав ширитися протестантизм як форма, що відокремлювала Україну і від католицької Польщі, і від мусульманського Півдня, і від православної Московщини. Із прийняттям Люблінської унії 1569 року посилилася полонізація української освіченої верстви.

Після окупації турками Царгорода православний Царгородський патріарх опинився в скрутних умовах. Московське православ’я стало основною його ідейною опорою (і джерелом матеріяльної підтримки). За цю підтримку патріарх погодився (всупереч канонічного права) на створення 1589 року Московського Патріархату, який відразу ж почав зазіхати на весь європейський Схід. Більше того, Царгородський патріархат для Москви розвідував українську територію (відома місія Царгородського єпископа Макарія). В українській церкві настала криза. І тоді на єпископських з’їздах 1590–1594 рр. сформували план переведення Української церкви з-під опіки Царгородського патріарха в церковне підпорядкування Папи Римського. 1595 року всі дев’ять українських ієрархів підписали лист до папи Климентія VIII про церковне з’єднання.

Ідея надзвичайно добра: відрізати Україну від Царгородського православного патріарха та його московської опори і католицької Польщі укладенням договору між українськими ієрархами і Папою Римським. За цим договором в Україні залишається старий звичаєвий православний обряд, а церква підпорядковується Римському Папі. Намір геніяльний: вихід на пряме церковне підпорядкування Папі Римському вирівнював Україну з Польщею і відбирав у неї перед католицьким Заходом виправдання своєї агресії у східному (українському) напрямку, яку поляки пояснювали поборюванням схизматиків і поширенням «справжньої» (католицької) віри. Цей аргумент у XVI ст. був переконливий для всієї Західної Європи, і вона підтримувала просування поляків (католиків) в Україну. З другого боку, вилучення України з-під церковного опікунства Царгородського патріарха клало край поширенню в Україні централізаторського Візантійства з його обожненням держави і царів та більшому визнанню вартости людської особи. Вихід з-під церковного опікунства Царгородського патріарха також завдавав удару намірам Московського Патріархату щодо України.

Геніяльний рятівний задум не здійснився з однієї причини: єпископи Терлецький, Іпатій Потій, Балабан не схотіли піти й запросити до свого головного шатра князя Костянтина Острозького, який у своєму шатрі (що був поблизу) чекав на їхнє запрошення цілих два тижні! Ось вам українські руйнівні амбіції! Та я задля України на пузі б поповз до українського князя, що був наймогутніший з могутніх у всій Речі Посполитій і загалом на цілому європейському православному Сході! Причому сам Острозький чи не перший висловив пропозицію про укладення греко-католицької унії.

Коли стався розкол, поляки взялися поширювати серед українського населення чутку, що унія – справа рук польського короля. З точки зору нашого православного населення – це зрада, і того унії слід чинити опір.

Геніяльна ідея через невдале здійснення обернулася початком 4-столітніх релігійних чвар. Перша половина XVII ст. заповнена антипольськими й (антикатолицькими) повстаннями. Релігійний мотив не був головним рушієм, бо козаки-християни багато разів з татарами-мусульманами разом били поляків-християн. Основний рушій, що штовхав людей до війни, був етнічний – захищати себе як українців і боронити свою землю. Проте релігійний мотив був вельми важливий, і тому зовнішня подібність українського і московського православ’я ускладнювала боротьбу за незалежність і, врешті-решт, у XVIII і XIX ст. зміцнювала московські кайдани на українських руках.

Україна мусила творити свою релігію – іншого виходу вона просто не мала. У XV, XVI, XVII ст. віра була дуже потужним ідейним чинником, тож прийняття католицизму (з метою відгородитися від східної православної імперії) полонізувало б українців. Прийняття мусульманства (з метою відгородитися від західного і східного ворогів) зробило б нас татарами. Православ’я московське переполовинило нас і покалічило наші душі.

А що тепер у незалежній Україні? Демократія скасувала цензуру і дозволила вільний рух ідей і книжок. В Україну завезли мільйони Біблій, і люди взялися їх читати. Атеїстичний розум, опановуючи Біблію, щораз натикався на твердження, які не можна пояснити логічно. Звідси виникає запитання, що таке Біблія: це священна книга, в якій усе від першого слова до останнього є безпомилкове слово Боже чи це звичайна побутова історія юдеїв двохтисячорічної давнини? Якщо перше, то як узгодити з волею Божою звичайнісінькі брудні побутові сцени? Якщо друге, то чому маємо поклонятися цій чужій історії? Якщо в ній частина – божественне одкровення, а частина – звичайнісінька людська побутова історія, то тоді де межа поміж першим і другим?

Суперечність Біблії та неможливість узгодити брудні історії з Господнею волею штовхнуло силу-силенну молодих людей шукати Господню істину вже за межами Біблії. Відтак з бігом часу утворилися в Україні сотні різних релігійних сект. З пошуків джерел для задоволення людської потреби в спілкуванні з вищою Господнею силою також виникло вчення Рідної Української Національної віри (РУНВіра), що звертає увагу українців на стародавні вірування наших пращурів, на духовні джерела нашої рідної матінки-землі. Новітні дослідження істориків відкривають нам величезні досягнення українського роду в розвитку людської цивілізації і сотні разів підтверджують надзвичайно великий інтелектуальний потенціял української нації. Якщо так, то чого нам шукати релігійні вчення за морем? Чого не добути з глибин забуття досягнення духу наших дідів-прадідів і зробити їх джерелом задоволення духовних релігійних потреб наших сучасників?! У юдейській Біблії написано: не поклоняйся чужим Богам! Це добре сказано: християнський Бог для нас чужий, того повертаймося до Рідної Української Національної Віри! Вона вчить нас любити один одного, шанувати могили дідів-прадідів і звертає наш зір на рідний край, а не кличе молитися чужим Богам і звертати свій погляд в заморську чужину.