|
Левко
Лук'яненко
Національна
ідея
і національна воля
Пропонуємо
вашій увазі думки, викладені у однойменній книзі патріархом
новітніх національно-визвольних змагань. Книга вийшла цього
року у видавництві МАУП. Подаємо без скорочень розділ з цієї
праці, котрий називається «Релігійний світогляд».
|
Левко
Григорович під час священної години в громаді РУНВіри
|
В
останній період династії Кия стосунки між українськими племенами
активізуються, і з початком династії Рюриковичів Київська держава
поступово перетворюється на імперію, її могутність зростає.
Вона починає загрожувати Візантії. Царгород придумав хитрість,
як розколоти українське суспільство і ослабити військову могутність
Київської держави: посіяти в Україні релігію з ідеалом смиренного
монаха замість хороброго воїна. Хай не беруться за меч, а підносять
беззбройні руки до неба і просять у Христа прощення за гріхи.
Замість життєрадісного погляду на світ хай постійно почувають
себе винуватими грішниками, а ми привласнимо собі право відпускати
їм гріхи.
Грецькі
політики до нашої укоріненої традиції відсахувати централізацію
влади долучили розкол суспільства на релігійному грунті. Київські
князі як до прийняття християнства, так і після підтримували
відносини із Західною Європою, але порівняна близькість Царгорода
до Києва та його активніша діяльність в Україні призвели до
значного впливу Візантії і послаблення войовничости русичів.
Це пізніше не врятувало її від розгрому Османською Туреччиною,
але, послабивши наш народ ізсередини, Візантія послабила опір
половцям і призвела до цілковитої неспроможности відбити татаро-монгольську
навалу.
Через
свою слабкішу розвиненість простий народ цупко тримається за
звичне і боїться нового. Нову ідею він сприймає з недовірою
і всіляко відкидає її. Еліта, керманичі тратять роки й роки
наполегливої праці, щоб довести народові необхідність нової
ідеї. Поки народ зрозуміє і прийме її, вона постаріє, і у творчому
середовищі виникне нова ідея. Керманичі починають пропагувати
її, а народ не сприймає, як упродовж багатьох попередніх років
не сприймав попередню ідею. Так і з релігією. Князь Володимир
загнав силою киян у Дніпро, і грецькі попи вихрестили їх. Довго
княжа влада боролася з онуками Дажбожими і насаджувала різним
примусом християнство, аж поки заморська віра вкоренилася в
українських землях.
Чи
обов’язково було приймати християнство? До Х ст. всі європейські
нації (за винятком литовців) уже прийняли християнство. Захисники
християнського варіянту розвитку України кажуть, що прийняття
Україною християнства прилучило її до європейського християнського
світу і тим самим ввело Україну до ареалу європейської цивілізації
(апріорі прийнятої за найкращий із можливих варіянтів). Немовби
дохристиянська Україна не мала зв’язків з Європою? Хіба не дохристиянська
Україна ходила військовими походами на Візантію, Болгарію і
Польщу, на схід до Каспійського моря?
Хіба
не дохристиянська Україна створила могутню імперію і укладала
династичні шлюби із західними монархами?
Історію
не переробиш. І українська тисячолітня християнська історія
залишиться нашою історією. Смішно було б її зрікатися. І не
для того я зараз про це пишу, щоб вилізти з власної шкури. Проте
роздуми над сумною минувшиною знову і знову примушують ставити
запитання: чи обов’язково так мало бути, як було? Чи не могло
бути інакше? А чи не могла Україна розвиватися в другому тисячоріччі
за іншим сценарієм? Наприклад, таким.
Велесова
книга свідчить про те, що поняття про головного Бога все більше
зі Сварога переходить на Дажбога. Бог один, а проявів його багато.
Нині у світі встановилися християнство, буддизм, мусульманство,
юдаїзм та залишки язичницьких культів. Тисячу років тому ще
не було такої визначености й українське суспільство рухалося
від політеїзму до монотеїзму. Чого не припустити, що українське
суспільство від багатьох проявів бога не перейшло б до одного
Дажбога? Велесова книга вже називала наших пращурів Дажбожими
онуками (Дажбожичами). І тоді поряд із християнством на Заході,
мусульманством на Півдні та буддизмом на Сході була б держава
Україна зі своїм окремим єдиним богом Дажбогом. Україна – велика
країна, і ареал Дажбожичів був би широкий, у кожному разі значно
ширший від ареалу юдейської віри. Не знаю, яка була б у нас,
Дажбожичів, національна доля в II тисячоріччі, але достеменно
можна сказати, що наші пращури зберегли б войовничий дух, який
яскраво демонстрував себе упродовж попередньої історії. Я ненавиджу
християнську смиренність і «непротивление злу насилием». Мені
подобається дохристиянський принцип справедливости: на силу
слід енергійно відповідати силою, або, як казали стародавні
римляни, vim vi repеllere licet. Я ненавиджу підступну догму,
яку творці християнства поширювали (не поміж себе, але поміж
українців!!!): «Немає влади не від
Бога». Отже, і татарська, і польська, і московська
влади над Україною – це від Бога! Треба із хороброго княжого
дружинника, із завзятого козака перетворитися на покірне телятко,
щоб прийняти в свою душу цю підступну рабську фразу.
А
хіба не православіє штовхало українців XVII ст. до зближення
з московитами? А хіба не православіє пом’якшувало грань між
дикою рабською Московщиною та демократичним патріотичним українством
і сприяло приборканню українців та утвердженню московської влади
над Україною? Що там XVII, XVIII ст.! Ось 60-ті роки XX ст.
У мордовських політичних концтаборах тисячі повстанців, які
боролися в Українській Повстанчій Армії та теренових збройних
загонах (боївках) за незалежність України. Багато з них мені
розповідали, як, захопивши в бою совітських вояків (переважно
з військ НКВС), вони їх роззброювали і відпускали на волю повертатися
назад до своїх. Не хотіли, бач, убивати, бо бій уже закінчився.
В бою можна вбивати, а після бою не можна. Ворожий воїн має
душу, а душа у владі Бога, і ніхто, окрім Бога, її забрати не
може.
–
Але ж він, – кажу, – повертався до своєї військової частини,
йому давали другий автомат і він знову йшов нас стріляти...
–
Так і траплялося, – відповідали. – Може, на другий раз наша
куля влучала його і він гинув – не було гріха, бо вбив у бою.
А коли б після бою, то взяв би великий гріх на душу. Ми боялися
цього гріха.
–
Я б не так чинив. З давніх-давен є принцип справедливости: хто
прийшов у чужу землю непрошений з мечем, хай від меча і згине.
Не ми пішли в Московію, вони прийшли сюди, тож хай і гинуть
тут!
–
Тепер, після десятка років виховання в їхніх концтаборах, –
відповідали, – і ми б не боялися гріха, а тоді боялися.
Отож,
виходить, що українці більші християни, ніж московити, бо наші,
боячись гріха, не вбивають їх, а вони не бояться гріха і вбивають
українців. Кому ж потрібна така віра – цей прямий ідейний шлях
у рабство?!
Це
діалоги 40-річної давнини. А тепер? Хто заперечить глибоку кризу
теперішнього християнства, що виявляється у появі все нових
і нових сект, у зреченні священиків від своєї духовно-моральної
місії і змаганні з мирськими діячами за більші земні блага?
Як можуть священики бути моральними авторитетами, коли у зіткненні
народу з владою вони опиняються побіч влади, а не з народом?
А благословення західним християнством одностатевих шлюбів хіба
не свідчить про крайню моральну деградацію західного християнського
світу!
Щоб
зберегти народ, треба провести різницю між ним і сусідами. У
часи сивої давнини ця різниця була природна, що склалася була
в силу історії анропогенезу. У XIII ст. на Півдні з’явилися
мусульмани, Захід був католицький, Північ і Схід були під владою
Києва і поволі християнізувалися. Після розгрому Києва татаро-монголами,
угро-фіно-татарський Схід поступово формується в московську
націю з православною вірою.
У
XIV ст. Литовська держава піднялася й охопила майже всю Україну.
Християнство вона прийняла в тому ж сторіччі. 1569 року Люблінська
унія приєднала Литву до Польщі і відчинила браму для просування
поляків-католиків на Схід. В Україні почав ширитися протестантизм
як форма, що відокремлювала Україну і від католицької Польщі,
і від мусульманського Півдня, і від православної Московщини.
Із прийняттям Люблінської унії 1569 року посилилася полонізація
української освіченої верстви.
Після
окупації турками Царгорода православний Царгородський патріарх
опинився в скрутних умовах. Московське православ’я стало основною
його ідейною опорою (і джерелом матеріяльної підтримки). За
цю підтримку патріарх погодився (всупереч канонічного права)
на створення 1589 року Московського Патріархату, який відразу
ж почав зазіхати на весь європейський Схід. Більше того, Царгородський
патріархат для Москви розвідував українську територію (відома
місія Царгородського єпископа Макарія). В українській церкві
настала криза. І тоді на єпископських з’їздах 1590–1594 рр.
сформували план переведення Української церкви з-під опіки Царгородського
патріарха в церковне підпорядкування Папи Римського. 1595 року
всі дев’ять українських ієрархів підписали лист до папи Климентія
VIII про церковне з’єднання.
Ідея
надзвичайно добра: відрізати Україну від Царгородського православного
патріарха та його московської опори і католицької Польщі укладенням
договору між українськими ієрархами і Папою Римським. За цим
договором в Україні залишається старий звичаєвий православний
обряд, а церква підпорядковується Римському Папі. Намір геніяльний:
вихід на пряме церковне підпорядкування Папі Римському вирівнював
Україну з Польщею і відбирав у неї перед католицьким Заходом
виправдання своєї агресії у східному (українському) напрямку,
яку поляки пояснювали поборюванням схизматиків і поширенням
«справжньої» (католицької) віри. Цей аргумент у XVI ст. був
переконливий для всієї Західної Європи, і вона підтримувала
просування поляків (католиків) в Україну. З другого боку, вилучення
України з-під церковного опікунства Царгородського патріарха
клало край поширенню в Україні централізаторського Візантійства
з його обожненням держави і царів та більшому визнанню вартости
людської особи. Вихід з-під церковного опікунства Царгородського
патріарха також завдавав удару намірам Московського Патріархату
щодо України.
Геніяльний
рятівний задум не здійснився з однієї причини: єпископи Терлецький,
Іпатій Потій, Балабан не схотіли піти й запросити до свого головного
шатра князя Костянтина Острозького, який у своєму шатрі (що
був поблизу) чекав на їхнє запрошення цілих два тижні! Ось вам
українські руйнівні амбіції! Та я задля України на пузі б поповз
до українського князя, що був наймогутніший з могутніх у всій
Речі Посполитій і загалом на цілому європейському православному
Сході! Причому сам Острозький чи не перший висловив пропозицію
про укладення греко-католицької унії.
Коли
стався розкол, поляки взялися поширювати серед українського
населення чутку, що унія – справа рук польського короля. З точки
зору нашого православного населення – це зрада, і того унії
слід чинити опір.
Геніяльна
ідея через невдале здійснення обернулася початком 4-столітніх
релігійних чвар. Перша половина XVII ст. заповнена антипольськими
й (антикатолицькими) повстаннями. Релігійний мотив не був головним
рушієм, бо козаки-християни багато разів з татарами-мусульманами
разом били поляків-християн. Основний рушій, що штовхав людей
до війни, був етнічний – захищати себе як українців і боронити
свою землю. Проте релігійний мотив був вельми важливий, і тому
зовнішня подібність українського і московського православ’я
ускладнювала боротьбу за незалежність і, врешті-решт, у XVIII
і XIX ст. зміцнювала московські кайдани на українських руках.
Україна
мусила творити свою релігію – іншого виходу вона просто не мала.
У XV, XVI, XVII ст. віра була дуже потужним ідейним чинником,
тож прийняття католицизму (з метою відгородитися від східної
православної імперії) полонізувало б українців. Прийняття мусульманства
(з метою відгородитися від західного і східного ворогів) зробило
б нас татарами. Православ’я московське переполовинило нас і
покалічило наші душі.
А
що тепер у незалежній Україні? Демократія скасувала цензуру
і дозволила вільний рух ідей і книжок. В Україну завезли мільйони
Біблій, і люди взялися їх читати. Атеїстичний розум, опановуючи
Біблію, щораз натикався на твердження, які не можна пояснити
логічно. Звідси виникає запитання, що таке Біблія: це священна
книга, в якій усе від першого слова до останнього є безпомилкове
слово Боже чи це звичайна побутова історія юдеїв двохтисячорічної
давнини? Якщо перше, то як узгодити з волею Божою звичайнісінькі
брудні побутові сцени? Якщо друге, то чому маємо поклонятися
цій чужій історії? Якщо в ній частина – божественне одкровення,
а частина – звичайнісінька людська побутова історія, то тоді
де межа поміж першим і другим?
Суперечність
Біблії та неможливість узгодити брудні історії з Господнею волею
штовхнуло силу-силенну молодих людей шукати Господню істину
вже за межами Біблії. Відтак з бігом часу утворилися в Україні
сотні різних релігійних сект. З пошуків джерел для задоволення
людської потреби в спілкуванні з вищою Господнею силою також
виникло вчення Рідної Української Національної віри (РУНВіра),
що звертає увагу українців на стародавні вірування наших пращурів,
на духовні джерела нашої рідної матінки-землі. Новітні дослідження
істориків відкривають нам величезні досягнення українського
роду в розвитку людської цивілізації і сотні разів підтверджують
надзвичайно великий інтелектуальний потенціял української нації.
Якщо так, то чого нам шукати релігійні вчення за морем? Чого
не добути з глибин забуття досягнення духу наших дідів-прадідів
і зробити їх джерелом задоволення духовних релігійних потреб
наших сучасників?! У юдейській Біблії написано: не поклоняйся
чужим Богам! Це добре сказано: християнський Бог для нас чужий,
того повертаймося до Рідної Української Національної Віри! Вона
вчить нас любити один одного, шанувати могили дідів-прадідів
і звертає наш зір на рідний край, а не кличе молитися чужим
Богам і звертати свій погляд в заморську чужину.
|
|