Без
музики... не можна жити
Ім’я
Петра Федоровича СЕРОТЮКА – педагога з Романківців, Заслуженого
працівника культури України – відоме не тільки в нашій області.
Його добре знають у музичних колах багатьох країн Європи та
Росії. Саме він узявся розкопувати цілину наукових підходів
до методики навчання дітей грі на баяні. Крім того, П.Ф. Серотюк
– батько й педагог талановитих баяністок Ірини й Марії. Іра
перемагала у 26-ти всеукраїнських та міжнародних конкурсах,
Марічка – в 13-ти, а в дуеті вони були наймайстернішими на семи
міжнародних змаганнях. Щоб сільські діти досягали таких висот,
новітня історія баянного мистецтва не знає.
Чи
ж зможе нині наш знаменитий земляк бути відвертим із читачами
"Дністрових зір"?
–
На фоні досягнень творчих людей нашого району, та й не тільки,
Ви досягли неабияких набутків. Про успіхи дочок усі вже знають.
Ваші колеги з усіх усюд користуються в роботі трьома створеними
Вами навчальними посібниками та репертуарними збірниками, яких
на рахунку вже майже 60. Ви відчуваєте себе щасливою людиною?
–
Кожна людина розуміє щастя по-своєму. Ті, хто кажуть, що щасливі,
викликають недовіру. З іншого боку, справляють враження обмежених
людей. Бувають моменти, коли я досягаю більшого, ніж сподівався.
Трапляються й провали. Але за свої досягнення мені не соромно
ні перед ким. Що стосується роботи, то, здається, реалізовую
себе сповна. Значною мірою зміг вплинути на роботу музичних
шкіл у методичному плані. В особистому житті?... Зараз я перестав
про нього думати. Я дбаю про свою справу.
–
Ви – дуже цілеспрямована людина. Чи не робить ця риса Ваше життя
дещо однобоким, навіть обмеженим, біднішим, ніж в інших людей?
–
... Цікаве питання... Не думаю, що моє життя бідніше, ніж у
більшості людей. Той, хто поставив перед собою велику мету,
не може розпорошуватись на все. Треба визначати для себе найголовніше.
Або ти цілеспрямований і віддаєш справі основну масу сил і часу,
або хапаєшся за все й ти приречений на сіре життя.
–
Я прошу, щоб Ви продовжили таке речення. Мета мого життя...
–
...(сміється) Вмирати з легкою душею. От як Сковорода: сам викопав
собі могилу, дома надів чисту сорочку і… відійшов без страху
перед вічністю. Хотів би, відходячи, собі сказати: я зробив,
що міг, хай інші зроблять краще.
–
Саме зараз Ви чим займаєтесь?
–
У музичній школі я маю вісім учнів. Двоє з них нині готуються
до всеукраїнських конкурсів. Недавно ми виступили у Сокирянській,
Новодністровській, Кельменецькій музичних школах. Планую в березні
і у квітні провести обласні семінари на Хмельниччині та в Донецькій
області. Після торішньої поїздки в Німеччину (Ганновер) у мене
виник задум видати архівні матеріали, які цікавлять музикантів
різних країн. Я збирав їх ще з 1975 року. Недавно започаткував
серію збірок – "Музична педагогіка та виконавство".
Перший випуск вийде з друку цього тижня, другий – готую разом
із професором Київського інституту мистецтв Анатолієм Семешком...
–
Усі, хто Вас знає, дивуються Вашій неабиякій працездатності.
А як Ви відпочиваєте?
–
Відпочинок буває різним. Телевізор останнім часом зовсім не
дивлюся. Читаю все талановите, неважливо в якому жанрі. Відкрив
для себе Миколу Вінграновського. Відчуваю в його творчості український
дух. Жаль, що в Україні немає національного кінематографа. З
його творів такі фільми б вийшли! Люблю слухати природу, думати
на природі. Можу і в лісі читати. Побути наодинці – це дуже
важливо. Регулярно з дітьми ходжу в Карпати. Цього літа планую
подорож по горах Криму. У процесі ходьби дуже добре думається,
приходять світлі ідеї. Узагалі, я щоденно роблю прогулянки на
8-10 кілометрів...
–
Ви є віруючою людиною?
–
Стовідсотково. Але у мене дещо інше розуміння віри, ніж у більшості.
Моя віра в Бога суто українська, віра у свою землю, у свій народ.
Ця віра дійсно допомагає. У РУНВірі, до якої я належу, у кожній
молитві згадується, що ти частинка своєї землі і ти про неї
думаєш. Молюся тричі на день – коли прокидаюся, перед їдою і
перед сном. У цих молитвах немає прохань до Бога, щоб Він щось
послав, помилував… Ось, наприклад, перед вживанням їжі віруючі
промовляють: "Дажбоже мій, і хліб
святий, і цілющу воду я споживаю в Ім'я Твоє безсмертне! Щоб
тіло моє міцніло в праці і багатіла душа моя і волею, і силою,
і славою народу мого рідного, Дажбоже мій!"
Усі
молитви дуже короткі й сконцентровані. Людина – це є помічник
Бога, а не раб божий. Ми послані Богом, щоб удосконалювати себе
і світ, в якому живемо.
–
Наскільки Ви є політизованою особистістю? Багато хто пам'ятає,
що Ви були одним із перших у районі рухівцем?
–
У перші роки нашої Незалежності я віддавав політиці основну
масу свого часу. Не думав про сім'ю, про посаду. Вікна у моїй
хаті не раз були биті. Було й таке, що черепицею, якою розбили
шибку, ледве не вбили дитину. Зараз я політикою цікавлюсь, але
не займаюсь. Вважаю, що патріотизм полягає в тім, щоб людина
займалась такою справою, у якій вона найбільш корисна для суспільства.
Нотна література – єдиний вид друкованої продукції, якою Росія
не закидала нашу країну. Росія купує у нас ноти, не менше половини
яких проходить через мої руки як музичного редактора видавництва
"Навчальна книга – Богдан".
–
Вам довелося бачитись, зустрічатись з багатьма відомими особистостями.
–
Безліч. Не тільки зустрічатись, але й контактувати. Недавно
з Мюнхена двічі телефонував Родіон Щедрін. Фрідріх Ліпс, Володимир
Бесфамільнов, Елсбет Мозер, Лех Пухновський, В'ячеслав Семенов,
Олександр Дмитрієв, Євген Дербенко, наш земляк – н Табачник…
всіх не перерахуєш. Мені цікаві ті люди, із якими у мене є спільні
проблеми. Я від них щось беру, вони – від мене.
–
Мабуть, багатьом не зрозуміло, за які кошти Ви все робите? Від
кого маєте підтримку? Чи можете себе назвати самодостатньою
людиною?
–
У нашій області мене часто підтримувало управління культури
(хоча попервах не відпускали на всесоюзні семінари навіть за
власні кошти). В районі допомагали: Петро Препелиця, Валентина
Семенова, Василь Козак. Видання нот "розкрутив" без
копійки в кишені.
Чи
самодостатній? Моя зарплата і моя пенсія – це злидні, а не оплата
праці. Але я дуже мало трачу на себе. Усі кошти йдуть на поїздки,
на книги, на навчання дітей. Вважаю за потрібне виділяти кошти
на благодійні цілі.
–
Займаючись зі своїми дітьми, Ви розрізняли, коли Ви – батько,
а коли – педагог?
–
Кожен хороший батько – вжди педагог. Учив дітей найпростішим
речам – бути чемними, відповідальними, точними. То не батько,
який тільки годує й одягає. Вчити рідних дітей складніше, ніж
учити чужих. Багато хороших музикантів – едагогів віддають своїх
дітей у чужі руки. Але в мене вибору не було.
–
Ваша педагогіка – це що?
–
Хочу пробудити в учнів інтерес до музикування, зацікавити їх
простими, народними мелодіями, а потім увести у світ великої
музики. Сто років тому педагогу-музиканту було легше, бо вуха
учнів не були запаскуджені тим непотребом, який зараз лине з
телевізорів і магнітофонів. Тоді діти чули просту, але хорошу
музику. Тепер у цьому бедламі треба навчити юних бачити й слухати
красиве.
–
Яким Ви нині бачите співвідношення – держава й культура?
–
Не може бути високої культури в державі, якою керують люди низької
культури. Сподіваюся, що прийшов час лідерів, які будуть турбуватись
про економіку так само, як про художню книгу, кінематографію,
справжню українську музику...
–
Пройде п'ять років. Де і ким Ви бачите свою доньку Ірину?
–
Вона закінчить музичну академію... Я мріяв поки вона була неповнолітня.
А тепер хай Іра мріє. Її подальший шлях уже залежить більше
від неї самої. Характер у неї – є!
Колектив
редакції, а також, надіюсь, і наші читачі бажають Вам міцного
здоров'я, гарного настрою й успіхів у всіх Ваших справах. Вдячна
за розмову.
Валентина
ГАФІНЧУК, «Дністрові зорі»