РІДНЕ
РОЗУМІННЯ СВЯТОСТИ
Дорогі
побратими та посестри!
Нерідко
можна чути оцінку тієї чи іншої людини, її життя, праці, вчинків,
що вона (ця людина) свята, що її життя схоже на життя святого.
По-перше, відмітимо однокореневі слова: свято, святість,
святі, святині, святилище. По-друге, означимо, що ця категорія
духовна – це ставлення до чогось із винятковою повагою та шаною.
Це щось безцінне, дороге, одним словом, святе.
Що
ж таке святість, який її зміст? Навіть діти вам скажуть, що
в криницю плювати не можна – бо це гріх, не можна гратися з
хлібом чи класти буханець догори – бо це теж гріх, тому що вода
й хліб – святі. Не будемо пояснювати, чому вода й хліб у звичайному
людському розумінні є святістю. Це природно і зрозуміло.
Розширюючи
тему, згадаймо християн та їхні святощі: «свята
Біблія», «образи святих угодників», «святий вогонь із Вифлиєму»,
«свята Апостольська церква», «хрест – святість церкви нашої».
Для роздуму ставлю питання: чи є в цих християнських святощах
щось, що зв’язане з Україною, українською історією, чи є українські
імена, українські географічні назви, чи є в «Біблії» те, що
могло б торкнути в душі українця, щось глибинне, душевне, національне,
від чого збуджувались національні почуття, патріотизм, любов
до рідної землі, до рідного Народу та рідної мови?
І
в той же час, чи знайдеться хоч одна українська людина, яка
би байдуже, відсторонено буде дивитися, як чужі люди руйнують
могили рідного батька, матері, здійснює інші акти вандалізму
на кладовищах. Упевнено стверджую – ні, не знайдеться, тому
що могили Предків для нас є рідними, це наша рідна святість!
Виходить
є святість рідна, і є святість чужа? Так, є святість рідна,
і є святість чужа! Але чому так є, чому так трапилось? Дорогі
побратими й посестри, вірні Рідної Української Національної
Віри. Ми уже неодноразово стверджували, що чужинці, прийшовши
на нашу землю, принесли із собою для нас і своїх святих, і свої
свята, і свої святощі та їх розуміння, в яких українська людина
і досьогодні глибоко в душі нічого святого не бачить.
Чому?
Та тому, що вони, творці християнства, творили християнство
і вони ж творили своїх християнських святих, свої святощі, свою
святість. Тут доречно навести слова видатного сина жидівського
народу М. Р. Реведжа, які були опубліковані в журналі «Сеntury
magazine» в січні 1928 року: «Наші легенди
і наша народна творчість є святою наукою, яку ви мелодійно наспівуєте
своїм дітям. Наша стародавня маленька країна є вашою Святою
Землею. Наша національна література є вашою Святою Біблією.
Жидівські ремісники і жидівські рибалки є вашими учителями і
святими. Жидівська дівчина є вашим ідеалом материнства і жіночности.
Жидівський бунтівник – пророк є центральною фігурою у ваших
релігійних поклоніннях», часопис «Рідна Віра», №
12 за 11007 р., стор. 7.
Як
бачите, все зрозуміло і, головне, відверто. І прикро. А так
трапилось тому, що вони, жиди, славлять своє як вільні люди,
а ми – як раби. Але наберемось мужності це усвідомити. Що ж
для нас, сповідників РУНВіри є святістю, хто для нас є святими?
І чи мають підстави ті, хто стверджує, що наші святині не мають
Божої благодаті? Сподіваюсь, що в цьому нам допоможе Святе Письмо
МАГА ВІРА.
Почитайте
на нашій жертовній стіні слова: «Дажбоже,
Ти Святий Дух народу мого!» Ці слова не випадкові,
вони взяті з титульної сторінки Мага Віри. З цих слів розпочинається
Святе Письмо, яке стверджує, що Дажбог є Святий Дух нашого Народу.
Якщо Дажбог є Святий Дух нашого Народу, то виходить, що і Сам
Дажбог є Святий. Хоча Дажбог Сам по Собі уже є Святість.
Ми
згадували про Святе Письмо. Так, воно дійсно є Святим. І після
Дажбога, Святого Духа Народу мого, Святістю, Святою Книгою Українців
ми називаємо Мага Віру. Не буду аргументувати, чому Святе Письмо
є нашою рідною Святістю. Це і так зрозуміло. Є всі підстави
назвати Святістю і Святу Українську Землю. В це слово вкладається
й Україна, як держава, і територія, на якій проживали Святі
Предки наші і проживаємо ми, сущі, це поля й ниви, ліси й ріки,
гори й долини, що є джерелом нашого життя. У зв’язку з цим згадаємо
слова: «Дажбог дав Ореві, Татові тат
наших, 3емлю, найбагатшу на Землі». МВ: 22, 111.
І святий обов’язок наш славити й захищати цей Дажбожий дар,
славлячи Господа нашого рідного тому, що жодний чужий Бог такого
подарунка українцям не дарував. І хіба це не є проявом Господньої
Дажбожої Благодаті нам, сьогоднішнім жителям, нащадкам Тата
Оря і Матері Лель?
Пам’ятаймо
заповіт Предків, записаний у «Велесовій книзі»: «Рушаймо,
браття наші, племено за племенем, рід за родом і бийтеся за
себе на землі нашій, яка належить нам і ніколи іншим, се бо
ми, русичі, славимо Богів наших співами нашими, й танцями, й
ігрищами, й видовищами на славу їм».
А
святі могили Предків рідних, які знаходяться в Святій Українській
Землі? Хіба не є святими для українця могили Т. Шевченка, Л.
Українки, І. Франка, князя Святослава Ігоровича, могили наших
батьків та матерів, нашої рідні. Ось як Святе Письмо пише про
Предків, їхні святі могили та Святу Землю України (Русі), звертаючись
до ігумена Данила, який у своїх «писаннях» хвалить землю Юдеї:
«Ти «негідний Данило», чому не поклонишся
святій могилі Святослава – святого предка свого? Ти «негідний
Данило», чому не просльозишся на вид землі святої України (Руси),
приниженої христителями-мучителями візантійськими?»
МВ: 24, 193.
А
який глибинний зміст криється у фразі, взятій теж із Мага Віри:
«Чого варта та віра в Бога, в якій
немає любові до рідного порогу». МВ: 51, 63. Цими
словами стверджується нерозривний зв’язок між рідним Дажбогом
і любов’ю до рідного порогу, тобто до рідної оселі, рідної землі,
рідної мови, рідної пісні, рідних батька-матері. Сказавши рідний
поріг, тут буде доречно привести ще одну цитату: «Людина
може мандрувати все життя по чужих світах, та коли в неї збереглось
щось людське, вона любитиме рідний поріг, який вона вперше переступила,
тримаючись за материнську спідницю». МВ: 22, 133.
Тепер
про святих. Скільки їх є в православному календарі? Тож при
нагоді візьміть у руки названий календар і особисто переконайтесь,
їх сотні, сотні невідомих святих для переважної більшості парафіян:
затворників, постників, стовпників, безмовників, схимників,
тощо. Для порівняння візьмемо приклади, щоб побачити велику
духовну прірву між двома святими, різними за змістом їхнього
життя, вчинками, жертовністю. Християнські святі: «У
печері ж лежать такі монахи, що в них тіло гниє. На прищах черви
лазять. О, лихі ті люди, які переконали молодь, що тіло зневажати
треба, щоб Христові приподобатися». МВ: 24, 117.
І в продовження цієї теми процитуємо «Данте Аліг’єрі» І. Франка,
Львів, 1913 р. «Монахи жили не миючись
по тридцять літ, держали свої рани на сонці, поки в них не замножувалися
черв’яки, і потім, коли ті черв’яки падали з рани, вони самі
прикладали їх назад, говорячи: «їжте, що вам Бог призначив»».
Яке духовне змаління!
А
ось інші святі. Візьмемо для порівняння жертовне життя Лева
Силенка, духовного Учителя українців, для якого служіння Батьківщині
стало найвищим змістом життя. Він не замурував себе в кам’яному
мішку, він смиренно не молився Христу, він не відсторонив своє
життя від життя людей, він бачив Сонце, дихав свіжим повітрям,
бачив весняні квіти, слухав щебетання птахів. Він був тілесно
й духовно здоровим. Він став духовним велетнем для слави свого
народу і своєю боротьбою та титанічною працею прославив Україну,
Український народ, і, звичайно, себе.
Він
реформував стародавню віру наших Предків у Дажбога, і на її
основі створив новітню віру – РУНВіру та написав Святе Письмо
МАГА ВІРУ, яке дане було йому від Дажбога. На вівтар Рідної
Віри свого Народу він віддав найцінніше – найкращі роки свого
життя, присвятивши його Дажбогові. Він не створив сім’ї, не
пізнав кохання, не став мільйонером, не мав дітей, оселі, тому
він і став дійсно святим ще за життя. І в цьому полягає велика
різниця між жертовністю першого й другого святого.
Дорогі
побратими та посестри! Ми називаємо святістю Дажбога, Письмо
МАГА ВІРУ, Українську землю, могили Предків, пророка Лева Силенка.
А хіба для української людини, для її душі, для української
духовності не є святими води Дніпра, місто-столиця Київ, український
хліб та сало, українська мова й пісня, верба, калина, чорнобривці,
вишиті рушники та сорочки, святиня Л. Силенка в Богоявленському
і, взагалі, вся Україна та її історія.
Перерахувавши
це, душа наповнюється гордістю за те духовне багатство, яким
володіємо ми. І якими миршавими є чужоземні святощі, що знаходяться
десь там далеко, і які незрозумілі нам українцям; йорданські
води, Єрусалим, образи святих угодників тощо. Нам, українцям,
є чим гордитися, нам є чим угамувати духовну спрагу, нам є у
кого вчитися і на кого рівнятися.
І
немовби підсумовуючи розмову, Святе Вчення МАГА ВІРИ нас застерігає:
«Нація, яка не має рідних святощів,
умирає, своєї смерті не відчуваючи», МВ: 24, 193.
«Усе,
що рідне єству твоєму, усе, що увіковічнює рід твій, усе, що
обороняє незалежність і небайдужість твого «я», усе, що зріднює
тебе з родиною твоєю, із Батьківщиною твоєю, в ім’я якої ти
облагороднюєш зміст життя свого, усе, що ознаменовує твої світлі
навики і закони твоєї поведінки, є твоєю рідною святістю».
МВ: 48, 4–5. Бо це усе благословенне Дажбогом і несе в собі
Господню благодать.
Мирослав
ЮШКЕВИЧ, Житомир