|
|
(уривок
з поеми)
Кров
зрадливу, без «я», сукровату
Треба вилити з жил, і туди
Сонцем Волі святої багату
Кров хлюпнути добра і снаги!
Раб,
що в рабстві живе і не знає,
Що він раб – традиційний слуга,
Є по вдачі рабом. Обминає
Дім його войовнича снага.
Раб,
що в рабстві живе і радіє
Щастям рабським, і хвалить катів,
І від ляпасів їхніх смирніє –
Не народить достойних синів.
Приведіте
синів, я наснажу
Їхню кров переможним вогнем,
Щоб Диявола стерли на сажу,
Поздоровили світ з новим Днем!
Приведіте
доньок, в Іфіґіди
Я вогонь заберу і їм дам,
Щоб богинями стали. І гріти
Вміли душу Дажбожим синам.
Приведіте
доньок, їх убрати
Треба в злото і пишний наряд.
І манери вибагливі дати,
Щоб їх вабом пишавсь Києград.
Мати
добра не та, що годує
Солодкавим, смачним пиріжком
І дочці чи синочку готує
Мисль – вік жити смиренним панком.
Мати
добра не та, що до школи
Правд чужих шле синочка й дочку,
Щоб зрікались себе, мали поли
Чужостильні – науку чужу.
Дітям
школа чужа дає волю
Рідну Правду ганьбити, діла
Ратних Предків, принизити долю,
Матір добру, що душу дала.
Мати
добра не та, що бажає
Доні зятя з чужих островів,
Воя рідного в двір не пускає,
Бо він ранений в шалі боїв.
Добра
мати щедротно навчає
Сина-дочку страждать за любов
До Вітчизни святої. І знає –
Волі треба дарить юну кров.
Добра
мати не ніжить, гартує,
Сина вчить непокірних скорять.
Рабська мати дух дітям каструє,
Щоб їх тілові ситности дать.
*
* *
Олекса
ОРВИЧ
(Козятин)
Молитва
Дажбоговi
Дажбоже наш, дай нам, хоч трошечки віри
–
Розпач-зневіру здолати,
Але і у вірі триматися міри,
В крайнощів гріх не впадати.
Жити
з собою і світом у мирі,
Навіть йдучи воювати.
І у будення шаленому вирі
Розум спокійним тримати.
Серед
людей, в усамітнення межах –
Людяність не розгубити.
У вітру поривах, у зливах, пожежах
Власний вогонь не згасити.
У
темряві, чи на яскравому світлі,
Щоб навмання не блукати,
У справах, розвагах, чи, навіть, в молитві
Ціль свою не забувати.
І
не втрачати ніколи надії,
Маючи шлях – не чекати.
Завше іти від ідеї до дії,
І більш ні про що не прохати.
Покірний
рабе, серця трунок
Свого не випив ти до дна,
І на чолі твоїм ґатунок
Стоїть ще панського клейма.
Твій
дім – хитка стара халупа,
Там жінка й діти в тісноті,
А ти щодня волочиш пута,
Продавши вольності свої.
Забув,
як предки умирали
З мечем і славою в бою,
Їси непотріб залежалий
Й радієш ситому життю.
Чи
довго будеш ще ходити
В тяжкому рабському ярмі?
Чи зможеш в серці запалити
Відваги й мужності вогні?
Зумієш,
то життя щасливе
Перед тобою розцвіте,
Програєш – лихо знавісніле
Назавжди волю відбере!
|
|
