Моно?
Полі? Гено?
У
час, коли біблійні казочки – вчення про сутність Бога – навіть
попри штучне їх нав’язування суспільству, людьми хоч трохи думаючими
все більше піддаються сумніву, коли все важче й важче аргументовано,
без навіювання авторитетного туману пояснити людині т.зв. «триєдиність»
Бога (бо що воно таке Батько й Син, ще якось людині зрозуміло,
але що то є ще й Дух святий?), в утворені у свідомості теологічні
порожнини, ні-ні, та й проникають альтернативні світорозуміння.
Найпримітивніше
з них – атеїстичне. Воно настільки скомпрометувало себе в часи
«розвинутого соціалізму», що навіть сучасні комуністи його соромляться
і всіляко намагаються співпрацювати з церквою (але чомусь тільки
Православною і лише Московського патріархату). Зараз назвати
себе атеїстом можуть лише люди, що, м’яко кажучи, недалеко просунулися
в царині пізнання світу (хоча варто й схилитися перед їхньою
сміливістю в час майже тотального «другого хрещення Руси»).
Інша
частина людей, розчарованих у християнській доктрині, «подалися
на схід» – у різноманітні секти Індуїзму, Буддизму, Даосизму
тощо – тобто, як говорить Мага Віра, «шукати
себе там, де нас нема», а заразом удовольняючи свої
снобістські амбіції: бо як же – всі навкруги унтерменші, по
землі грішній повзають, а я пурхаю в астралі, орієнтуюся в чакрах
і стільці феншуйно вмію розставити! Про всі східні доктрини
світобачення і богорозуміння можна довго сперечатися, але це
не поміститься в рамки цієї статті. Головне в цьому всьому те,
що українець із багатьох причин не здатен сягнути глибин усих
тих учень, а може лише нахапатися поверхневої піни. Не тому
що він твердоголовіший за китайця чи індуса, а тому що він ІНШИЙ.
І
тут слід відмітити, що поряд із цим з’являється все більше й
більше українців, котрі починають шукати себе там, де вони справді
є – приходити до Рідної Віри, творити її і цим покращувати.
Ці, поки що одинаки в безмежному морі чужовір’я, перелопачують
шари непотрібної, а часом і шкідливої породи, аби знайти ті
глибоко заховані діаманти рідного богорозуміння. І не просто
знайти, а й обробити їх, огранити, осучаснити за допомогою останніх
досягнень людського генія, аби показати людству у всій красі
й духовній величі. Першим був Лев Силенно, йому було найтяжче,
він присвятив цьому все життя без залишку. Слава йому за це!
За ним копати й обробляти нам, його вірним послідовникам. Учитель
відкопав, хоч і головну, визначальну, але лише частину – решту
маємо віднайти ми, і роботи тут вистачить всим.
Головним
тим діамантом, який показав світу Лев Силенно, є українське
розуміння ЄДИНОГО Бога, ймення якому ДАЖБОГ. Це є засадничою
позицією Силенкової теології, яка зробила революцію в українському
богорозумінні. Ця революція ніби проста, і з висоти прочитаної
Мага Віри ніби сама собою зрозуміла, проте до неї (в закінченому,
ограненому вигляді) до Силенка не дійшов ніхто з українських
мислителів. А коли брати систему РУНВіри в комплексі, то до
подібного не дійшов ніхто у світі, а отже, Лев Силенно стоїть
в авангарді всесвітнього вчення про Бога.
Та
зупинимося поки що на концепції саме ЄДИНОГО БОГА, тобто абсолютного
монотеїзму. Я не буду тут дуже поширюватися, що це найсильніша
богознавча модель для сильної держави
(не обов’язково навіть теократичної монархії!). Про це говорено-переговорено
– хто здатен зрозуміти, той уже давно зрозумів. Головне, що
вона відповідає всим сучасним досягненням науки. Та й під неї
важко «підкопатися» – вона проста, зрозуміла й незаперечна для
людини з логічним мисленням.
Навпаки,
теологічну концепцію багатобожжя сучасній людині зрозуміти чи
пояснити доволі важко. Може це щось на кшталт грецького політеїзму,
коли боги мешкали на Олімпі, між собою там спілкувалися, одружувалися,
народжували дітей, сперечалися й воювали? Там був головний бог,
ніби як батько-старійшина, засновник роду у великій родині,
котрому всі, по можливости, підкорялися, однак коли той відвертався,
то робили все по-своєму, а то й бешкетували часом. Якщо не так,
то як? Чи може хтось із апологетів багатобожної теології якось
висвітлити свою версію стосунків між богами? Яка їх кількість?
Де вони знаходяться? Хто за що конкретно відповідає і коли та
при яких обставинах до котрого з богів треба молитися? Питань
багато, а відповідей немає та й, підозрюю, не буде. Бо крім
твердження, що наші брати-багатобожники відтворюють давню релігію
наших Предків, в їхній концепції щось розібрати дуже й дуже
важко. Навіть коли вони вірять, що можливо відродити те, що
було перерване дуже давно, то тут найперше треба спертися саме
на тих бабок-шептух-ворожок, однак вони на контакт із рідновірами
не особливо-то і йдуть, оскільки самі себе, як не дивно, вважають
християнами (попри те, що церква від них руками й ногами відхрещується).
І друге питання: коли брати-рідновіри відроджують давні вірування,
то який етап розвитку тих вірувань беруть за основу? Адже відомо,
що релігія – річ далеко не статична, вона постійно еволюціонує,
при тому коли говорити про багатобожне язичництво, то воно має
нахил до доволі швидких і кардинальних змін. Бо коли брати останній
етап, безпосередньо перед прийняттям християнства, то чи варто
тоді відроджувати й продовжувати занепад? Бо у Х ст. по Хр.
наша релігія, безперечно, переживала далеко не найкращі часи,
інакше вона не могла би так легко й невимушено віддати ініціативу
прийшлому Юдо-християнізму.
Такі
ось справи з багатобожжям... Однак сучасні наші язичники все
частіше говорять, що вони сповідують не класичний політеїзм,
а генотеїзм ((від грцького
hen – єдиний і theos – бог) – термін уведений
у XIX в. М.Мюллером і означає багатобожжя, що має вигляд єдинобожжя,
так що бог, якому в даний момент здійснюється поклоніння, сприймається
як єдиний і одночасно такий, що має в собі риси від ряду інших
богів. З генотеїзмом нерідко асоціюють також віру в те, що є
одночасно і єдиний трансцендентний Бог, і безліч інших богів,
котрих інтерпретують як породжених єдиним Першопочатком). І
«Влескнига» ясно говорить, що «Бог єдин і множествен».
Тобто, щоби було зрозуміло, генотеїзм – перехідний етап від
багатобожжя до однобожжя.
Тут
знову виникає певна плутанина: якщо «Бог
єдин», то ті явища, із яких він складається, або
які стоять за ним чи поряд із ним, не можна називати богами.
З тієї причини, що вони не рівня головному Богу і тому називати
і Його самого, і Його «підлеглих» одним словом – неприпустиме
панібратство. У тому ж випадку, коли, як говорять язичники,
другорядні боги є проявами
головного бога (Сварога, Рода тощо), то їх так треба і називати
– проявами (а не богами!), бо не може Бог складатися
з богів, як не може будинок складатися з будинків (але з квартир
може), дерево – із дерев (але з гілок), книга – із книг (але
з томів чи сторінок). І тому в цьому сенсі вітання «Слава
рідним богам!» є недоречним для сповідника генотеїзму,
бо правильніше вітатися «Слава Сварогу!»,
«Слава Роду!» чи іншому головному Богу.
Та
все ж ми, сповідники РУНВіри, вітаємо цю еволюцію у богознавстві
братів-рідновірів – адже це є шляхом до зближення язичництва
з РУНВірою. Зі своєї сторони нам теж потрібно визнати, що Дажбог,
оскільки він не ідентичний тому давньому язичницькому Дажбогу
як одному з богів пантеону, то включає в себе і дух Перуна (як
дух воїна), і дух Велеса (поезії й мистецтва), і дух Лада (шлюбу,
родинної злагоди) тощо, тобто всих тих явищ, яких наші Предки
називали богами. Ми не маємо цуратися назв тих прадавніх богів,
а сміливо включити їх у свою мову і, можливо, навіть у календар
свят. Наприклад: свято Ярила – свято весни, дух весни (але не
свято бога Ярила!), свято Перуна – свято воїнів, свято духа
вояцького тощо. І це буде не лише зайвим доказом тяглости РУНВіри
від нашого давнього язичництва, але й компромісом із нашими
братами-багатобожниками, що, безперечно, сприятиме єдности Українців.
ЯРОМИСЛ
