Зараз
майже всі «свідомі українці» скажуть, що теми геополітики та
геостратегії, які піднімає «СО», є непотрібними, або принаймні
«не на часі». Мовляв, не існує зараз нам загрози ні із Заходу,
а ні, тим більше, з Півдня, а є лише загроза з Північного Сходу.
Такий погляд є не просто однобоким – це погляд людини, яка не
бачать далі свого носа. Може тому в нас і така держава, яка
не має ані Національної ідеї, ані якоїсь програми розвитку хоча
б на кілька років уперед. Ми не продумуємо ні тактику захисту,
ні можливість випереджального удару, ані, тим більше, стратегію
власного наступу. Ми починаємо думати тільки коли отримуємо
дошкульний удар і коли буває, зазвичай, пізно…
Але
історія вчить, що варто таки заглядати трохи в майбутнє. Цього
разу ми хочемо поговорити про нації, які знаходяться від нас
дещо далі і тому навряд чи зможуть нині здійснити військову
експансію на нашу землю. Проте з ними теж не варто розслаблятися
– вони планують (і вже здійснюють) експансію іншого характеру.
ПІВДЕННИЙ
ВЕКТОР
Початок
4.
Свої та чужі
В
Україні вже давно жваво обговорюється тема походження різних
давньоукраїнських культур та їх роль в етноґенезі українців.
Але часто, замість того, щоб досліджувати еволюцію стародавніх
оріїв (аріїв) та інших споріднених із ними європеоїдів на території
України і суміжних із нею землях, багато дослідників починають
акцентувати свою увагу на вивченні історії Межиріччя, Ірану,
Індії та інших країн півдня Євразії. Все більше популяризуються
ідеї, що індійські та інші тамтешні орії (чи арії) є вихідцями
з України, що й самоназва Індії Бхарат походить від однієї
з гіпотетичних стародавніх назв України – Аратта. Питання
про те, що Аратта – це науково обґрунтована назва чи
просто вигадка, видавання бажаного за дійсне, є об’єктом дослідження
істориків. Українців має більше хвилювати, у зв’язку з цим,
інше питання: що буде, коли просування в життя цих ідей призведе
до того, що індійці, іранці та інші смагляві арії й справді
вирішать, що Україна – це земля їх предків, а отже, є землею
«обітованою» для них самих та їхніх нащадків, яка має належати
їм по праву.
Для
того щоб визначити, де свої орії, а де чужі, наукові історичні
дослідження, доповнені мітологією, мають вестися з дотриманням
україноцентризму, в українських національних інтересах. При
перерахуванні всіх еволюційних предкових етносів (археологічних
культур) українців, які жили на території України і суміжних
із нею територіях, потрібно згадувати всіх без винятку, а не
лише кількох найбільш відомих, а також давати наукове пояснення
просторово-часових і причинно-наслідкових зв’язків між ними,
еволюційних переходів, розвитку одних культур в інші, їх взаємозв’язок.
Наприклад, між трипільцями і сколотами та паралельно з ними
існувало багато не менш значних археологічних культур (білогрудівська,
чорноліська, кимерійська та інші), які брали участь в етноґенезі
українців, проте вони рідко згадуються в сучасних українських
історичних книгах. Складається своєрідний часовий розрив між
даними культурами, ніби вони виникли «із нічого». Цим користуються
чужі українцям нації (румуни, жиди, турки тощо), які намагаються
присвоїти собі ту чи іншу давньоукраїнську культуру (Трипільську,
Сколотську та інші). Але насправді, як і всі явища та процеси,
всі українські етноси, культури й зв’язки між ними виникали
на основі попередніх, що кількісно і якісно змінилися, або ж
припинили своє існування як етнічні системи, але в якості окремих
етнічних елементів узяли участь в утворенні нових українських
етносів, які знову змінювались, і так до нашого часу. Це означає,
що українці існували з прадавніх часів у різних еволюційних
етнокультурних формах-системах із різними назвами і кожна з
них була своєрідною ланкою в еволюції українців, подібно до
того, як, наприклад, одне покоління (діти) є еволюційною ланкою
між попереднім (батьками) і наступним (внуками). Тільки коли
покоління окремих людей живуть десятки років, то покоління культур
і етносів – століттями й тисячоліттями.
Отже,
важливо перш за все встановити еволюційні взаємозв’язки й переходи
між різними українськими культурами. Можна спробувати взагалі
зробити теорію еволюції людини україноцентричною, тобто еволюція
українців у ній має бути стержневою, центральним стовбуром у
загальній еволюції людства. Згідно україноцентричної теорії,
всі кращі етноси-культури в історії людства білої раси за межами
території України є еволюційними відгалуженнями українців і
частина з них згодом поверталась до основної частини праукраїнців
у Давню Україну, збагачуючи її генетично й культурно. Так, наприклад,
сколоти (скити чи скіфи грецькою мовою), відколовшись
ще в орійські часи від праукраїнців, пізніше повернулись назад
трохи видозміненою культурою, але з тим же білим расовим виглядом,
і таким чином збагатили давньоукраїнську цивілізацію. Проте,
багато еволюційних відгалужень, які потрапивши в інші землі
і, змішавшись там із чужими расово, релігійно, культурно, світоглядово
народами, родичами українців уже вважатися не можуть. Мова у
даному випадку йде про аріїв, які три з половиною тисячоліття
тому мігрували зі сходу Європи на територію Іранського нагір’я
та Індійського субматерика.
Як
би там не було, але арії в середині ІІ тисячоліття до Хр. почали
проникати в Індію, коли вона вже була заселена. Ще в пізньому
палеоліті Індію заселили переважно представники ведоїдної, а
Андаманські острови – андаманської або негритоської (яких не
слід плутати з неграми) рас, які належать до великої австралоїдної
раси, а потім ще якісь негроїдні елементи. Зі сходу прийшли
ще південноазійці – представники давньої австралоїдо-монголоїдної
мішаної раси. А згодом, десь шість тисяч років тому із заходу
туди проникли якісь стародавні південні європеоїди – протодравиди.
Вони ще раз змішалися в давнину зі значною частиною ведоїдів
та інших першопоселенців, в результаті чого виникла ще одна
змішана раса – південноіндійська, до якої належать переважно
дравиди (крім дравидів брагуїв, котрі є індоафганські європеоїди),
які колись контролювали більшу частину Індії.
Арії
на своєму шляху до Індії зруйнували в долині Інду залишки Харрапської
цивілізації (існувала в ІІІ – 1-й половині ІІ тис. до Хр.),
яка, припускається, належала дравидам. А далі арії, при підкоренні
Індії, частково змішуються з вищевказаними расами, а частково
витісняють їх на південь і схід. Самих же індо-аріїв як і, частково,
ірано-аріїв тепер зараховують до індоафганської субраси індо-середземноморської
раси, хоч вони зараз сильно відрізняються між собою, а від білих
європеоїдів ще більше. У результаті змішання аріїв зі своїми
попередниками виникло багато перехідних типів. Індо-арії нині
переважають в центрі й на півночі країни і розмовляють на мовах
індоарійської групи, південноіндійці на півдні і говорять мовами
дравидійської сім’ї. Ведоїдні риси найбільш чітко виявляються
у малих народів Південної й Центральної Індії, південноазійські
– на північному сході та в пригімалайських областях країни.
Серед мовних меншин можна виділити давні народи мунда в Центральній
Індії, що говорять мовами австроазійської сім’ї та гірські народи
на півночі, які належать до центральної групи сінотибетської
сім’ї. На зовнішній вигляд індо-аріїв справив вплив також теплий
тропічний клімат Індії. Натомість ірано-арії заселили суворі
гори між Індом на сході та Євфратом на заході, змішувалися з
іншими етно-расовими елементами, тому вони тепер і відрізняються
за зовнішнім виглядом, культурою, мовами, світоглядом від індо-аріїв,
а разом з останніми ще більше відрізняються від сучасних українців.
Отже,
крім расової метисації відбулося також взаємопроникнення мов,
культур, релігій. На північному заході й півночі Індії склалися
давньоіндійські мови, зокрема, санскрит, потім пракрити, а далі
розвинулися нові мови, як, наприклад, гінді. До початку Хр.
ери на всю територію субконтиненту поширились інститути релігії
та звичаєвого права аріїв, поділ суспільства на чотири верстви-варни,
на основі яких склалася система каст. У ІІ тис. до Хр. почав
формуватися Індуїзм, що увібрав багато культів тубільного населення
(Шиви, Кришни, богинь-матерів та ін.). З’явились передумови
для складання загальної індійської культури. Серед інших давніх
значних релігій набули поширення Джайнізм, що зародився у VІІІ
ст. до Хр. і Буддизм – у VІ ст. до Хр. Тенденція називати всіх
жителів Індії єдиним словом, яке не було етнонімом у власному
значенні, простежується, починаючи з давньоіранських написів
VІ до Хр. і творів давньогрецьких авторів ІV-ІІІ ст. до Хр.
і походить від назви ріки Інд, в давньоіранській передачі –
Гінд.
Є
ще одна версія походження назви Бхарат. Серед давньоіндійських
аріїв провідним було плем’я під назвою бхарати. Назва
походить від імені Бхарати – мітичного родоначальника
племені. У першій половині І тис. До Хр. Бхарати злилися з племенами
нуру-пангалів, але пам’ять про них збереглася і герої епосу
«Магабхарата» Грандави й Каурави – вважалися потомками Бхарати;
область розселення бхаратів (межиріччя Джамни й Сатледжа на
північ від Делі) вважається індусами країною особливої святости;
в давнину вся Індія називалася Бхаратаварта – країна бхаратів;
і в теперішній час офіційна назва Індії на мові гінді – Бхарат.
Крім цього, давні індійці називали центральну частину Північної
Індії також назвою Ар’яварта (країна аріїв).
Коли
одні арії заселяли Індію, інші в кінці ІІ ст. до Хр. проникли
в Іранське нагір’я, де асимілювали місцевих смаглявих аборигенів.
Тоді ж у них зародилась давньоіранська релігія, яка еволюціонувала
в Зороастризм (назва від імені пророка Заратуштри, або
Зороастра в грецькому перекладі). Ірано-арії називали
свою землю Ар’янаведжа (мовою «Авести»), Ар’янам (країна
аріїв), яка звучала в грецьких літописах як Аріана
(для позначення східної частини Іранського плато). В перській
державі Сасанідів (224–651 р.р.) ця назва мовою пехлеві вже
стала вимовлятися Іран і вперше стала офіційною назвою
держави, як, власне, називається і тепер. Крім цього, одна з
давньоіранських областей називається Гарайва, а на грецький
лад – Арейя чи Арія, тепер вона називається Герат
і розміщується по річці Герируд на північному заході сучасного
Афганістану. Давньоіранські мови І ст. до Хр. (наприклад, давньоперська
і мова Авест) були ще дуже схожі на давньоіндоарійські того
часу. Але подальші події змінили як Індію, так і Іран.
Ще
в давні часи слідом за аріями в Індію та Іран вторгались різні
племена, завойовники, впливаючи на їхній розвиток: греки, саки,
кушани та інші. А в VІІ ст. вторглись араби, які завоювали Сасанідський
Іран, частково змішалися з персами і поширили різними методами
серед них Іслам, який майже повністю витіснив Зороастризм та
інші арійські релігії, притаманні лише окремим етносам, а також
Буддизм ( у Середній Азії), та християнські Православ’я і Несторіанство.
Бо в Арабському халіфаті всі, хто приймав Іслам, не платили,
наприклад, поземельний податок «харадж» і могли займати великі
державні посади. Тепер Зороастризм зберігся лише у двох невеликих
етноконфесійних груп персів – гебрів, що живуть у сучасному
Ірані та в парсів, предки яких ще в VІІ ст. переселилися в Мумбаї
(Бомбей), що в Індії. У VІІІ ст. Араби дійшли до нижнього Інду,
а з ними й Іслам, а в ХІ-ХІІІ ст.ст. Іран завойовується по черзі
тюрками-сельджуками, хорезмійцями за підтримки кипчаків, монголами,
згодом у нього проникає багато дрібних тюркських племен і всі
вони змішуються з персами чи поселяються анклавами серед них.
З
кінця Х ст. в Індію (а в пакистанську частину ще раніше) починаються
завойовницькі походи арабів, ісламізованих іранців, тюрків та
інших, які принесли із собою мусульманську культуру. В Індії
ними поширюється Іслам за схожою схемою, що й раніше в Ірані.
Частина індійців навертається в Іслам, з низьких каст – залучені
указом про відміну подушного податку з мусульман, із високих
(переважно воїнських) – ті, що прагнули почесних посад при дворах
мусульманських правителів. Склалася мова урду на основі гінді,
але з включенням великого числа арабських, іранських та тюркських
слів. Оплотом індоарійської культури стали феодальні князівства
півночі і заходу Індії, правителі яких – головним чином представники
воїнської верстви раджпутів (царських синів) – боролись, як
і сикхи Пенджабу, з експансією ісламських завойовників.
З
кінця ХV ст. в Індію починається проникнення європейських колонізаторів
– португальців, потім голладців, французів і англійців. Скориставшись
упадком мусульманської імперії Великих Моголів, англійці у ХVІІІ-ХІХ
ст.ст. захопили всю Індію (крім деяких португальських володінь),
а також частину територій іраномовних пуштунів (афганців) і
белуджів. Під час англійського панування багато представників
найнижчої касти «недоторканих» прийняли Християнство, сподіваючись
хоч на «тому світі» отримати «царство небесне».
Після
ІІ Світової війни англійський уряд під тиском національних і
релігійних визвольних рухів змушений був надати незалежність
Британській Індії, яка за релігійним поділом і розкололась.
У 1947 були створені дві незалежні держави – Пакистан, із якого
у 1971 році виділився Бангладеш, із переважаючим мусульманським
населенням та Індія, де більшість (понад 82%) складали індуїсти
(індуси). З 1947 року індійцями або бхаратья стали
називатися тільки жителі Індії у її нових кордонах, а також
вихідці з неї, що живуть в інших країнах. Нині в Індії понад
1 млрд. чол., які належать до сотень етносів, які розмовляють
281 мовою й діалектом. Серед індо-арійських народів є й такий,
що називається орія (або уткалі), який є основним
населенням індійського штату Орісса і сповідує Індуїзм.
В
результаті складних історичних процесів індійський та іранський
світи нині розколоті за різними ознаками (расою, мовою, релігією,
культурою, світоглядом, політичними кордонами тощо) як між собою,
так і всередині їх самих. Індо-арійці як індуси складають більшість
в Індії та Непалі, як мусульмани-суніти в Пакистані (у долині
Інду) і Бангладеш, як буддисти – на Шрі-Ланці. Дравиди та ведоїди-індуси
переважають на півдні Індії і в меншости на Шрі-Ланці, а дравиди-мусульмани
(брагуї) у меншости в горах Пакистану і на півдні Афганістану
(де живуть перемішано з белуджами). Велика кількість індо-пакистанців,
як індусів, так і мусульман, живе в інших країнах, куди вони
мігрували самі, або були завезені як дешева робоча сила. У деяких
із них вони становлять половину, а то й більшість від усього
населення (Нова Каледонія, Фіджі, Гаяна тощо) і конфліктують
як між собою, так і з місцевим корінним населенням. Іранці-мусульмани
складають основу населення Ірану (переважно шиїти), Афганістану
(суніти, крім хазарейців-шиїтів), Таджикистану (суніти крім
памірських ісмаїлітів) та гірських провінцій Пакистану (суніти-белуджі
та пуштуни). У якості меншостей іранці живуть в Туреччині, Іраку,
Сирії (курди-суніти), в Узбекистані (таджики-суніти), на Кавказі
(осетини, переважно православні християни) та діаспора в інших
країнах. Про групи зороастрійців уже згадувалось вище. Цей індо-іранський
світ внутрішньо конфліктний ще й через свою перенаселеність:
в одній лише Індії понад мільярд чоловік, в Бангладеші понад
150 млн. чол., в Пакистані десь так само, і ці показники стрімко
зростають. У той же час, не дивлячись на ріст економіки (особливо
в Індії), сільгосппродукції для задоволення продовольчих потреб
населення не вистачає все більше, існує масове безробіття, бідність.
Тому індо-іранці шукають для еміграції території, де багато
доброї землі, а населення скорочується. І Україна в них уже
на приміті.
Отже,
можна сказати, що ті орії (арії), які колись переселилися на
південь Євразії, попали в інше природнє середовище, змішалися
там з іншими расами та народами і перейнялися їхніми культурами,
світоглядами, мовами, релігіями, радикально змінилися і тепер
є чужими вже для українців народами у багатьох відношеннях.
По-друге, вони разом у десятки разів перевищують кількість українців
і продовжують зростати чисельно. Тому в даному випадку потрібно
підкреслювати те, що нині нас із ними розділяє, а не те, що
колись об’єднувало. Якби, навпаки, українців було мільярд, а,
наприклад, індійців десь 45 млн., то можна було б пропагувати
наше спільне минуле і, можливо, майбутнє, щоб зробити в Індію
та сусідні й схожі з нею держави етнічну експансію. Але в дійсності
саме Україні реально загрожує експансія з боку цих, давно вже
чужих для нас аріїв. Бо пропаганда того, що нібито сучасна Індія,
самоназва якої Бхарат, та індо-арії, і в першу чергу
індуси, походять з легендарної своєї «пра-Індії – Аратти», яка
була на території нинішньої України, лише призведе до того,
що ці індуси, а разом з ним і мусульмани, почнуть масово переселятися
з Індії, Пакистану, Бангладеш та інших споріднених з ними країн
в Україну, спочатку як паломники, далі туристи, інвестори, дешева
робоча сила, студенти, біженці тощо. Їх уже й зараз повно у
наших містах і навіть селах, як легалів, так і нелегалів. Вони
ще особливо небезпечні тим, що несуть із собою традиційно міцну
аграрну культуру і тому стануть потужними конкурентами для українських
селян, зможуть завдяки своїй багаточисельності з легкість колонізувати
малолюдні нині українські села, захопити таким чином сільськогосподарську
економічну нішу, наші чорноземи, врешті знищити українську сільську
культуру. Індія, яка за чисельністю населення в майбутньому
обжене Китай, всіляко сприяє тим, хто готовий її покинути (облаштуванням,
грошима тощо), та розробляє всілякі теорії походження індо-аріїв
з тих чи інших країн та (або) їх споріднености з населенням
цих країн, щоб якось випхнути туди зайві сотні мільйонів свого
населення. І в Україні, схоже, є багато тих, які «клюють» на
ці теорії чи самі їх розробляють, пишуть про це книги. Вулицями
Києва ходять продавці з різними індійськими мітологічними книжками,
нав’язливо пропонуючи їх перехожим. До цього можна ставитися
по-різному: як до дрібниці не вартої уваги або ж серйозно, як
до початку ідеологічної підготовки для масової етнічної експансії
індусів в Україну, бо таким же чином інші ведуть ідеологічну
роботу по обґрунтуванню експансії сюди турків, арабів, жидів,
взагалі кого завгодно. Варто пам’ятати, що все велике починається
з малого.
Слід
ще звернути увагу на те, що ще в Британській Індії представники
найнижчої касти «недоторканих» свого часу в значній кількості
прийняли Християнство. Після проголошення незалежності, наприклад,
у Пакистані «недоторкані» християни (їх там 1–1,5 млн. чол.)
не отримали нормальної землі і змушені тулитися біля смітників,
туалетів, інших подібних місць. А в Індії взагалі для цілих
малих народів, таких як гондів, бірхорів, бхилів та інших характерна
поступова втрата своєї мови і деяких інших етнічних рис, у т.ч.
національної свідомости, і перетворення їх у нижчі касти в складі
крупних народів. Тому індо-мусульмани та індуси, мігруючи звідти
в Україну, несуть світогляд, згідно якого християни та «недоторкані»
є тотожними тим істотам, місце яких біля смітників та туалетів,
які мають виконувати найнепрестижнішу роботу. А оскільки українці
у своїй більшості, принаймні за культурою християни, та ще й
знаходяться в демографічній, мовній та самоідентифікаційних
кризах, то ці чужинці реально можуть розглядати українців як
певний етнічний субстрат і потенційну нижчу касту в майбутньому
в Україні. Це може трапитися, якщо імміграція індо-пакистанців
та їхніх родичів до України не буде зупинена, бо інакше українці
тут стануть просто національною меншиною з усіма негативними
наслідками. У всякому разі, масова імміграція індусів та індо-мусульман
в Україну може призвести до неминучого цивілізаційного конфлікту
їх з українцями. І коли цих зайд стане тут дуже багато, їх важко
потім буде видворити з України. Гірким прикладом є Гаяна в Південній
Америці, куди англійці звозили масово дешеву робочу силу з Британської
Індії, і де тепер індо-пакистанці є більшістю і відсунули англійців
та корінне населення на другий план.
Індо-мусульмани
та індуси ненавидять одні одних і свої розбірки також можуть
перенести і на українську землю. Іслам разом із Християнством
та Індуїзмом належить до аврамічних релігій, тому мусульмани
серед інших релігій признають лише Юдаїзм та Християнство (а
радикальні ісламісти навіть цих не визнають), тільки вважають
їх трохи неправильними у порівнянні з Ісламом. А от усі інші
релігії, у т.ч. Індуїзм і Буддизм, мусульмани не визнають і
ставляться до них дуже вороже. Згідно ісламської ідеології,
обов’язком кожного мусульманина є вести боротьбу «джихад» проти
«невірних» (немусульман) із метою поширення Ісламу, нав’язування
його іншим, що врешті веде до тривалих релігійних конфліктів.
Наприклад, поширення Ісламу в Індії призвело до її розколу й
ворожнечі між індоаріями-мусульманами та індоаріями-індусами,
що триває вже століттями.
Особливо
ефективне поширення Ісламу через змішані шлюби з «невірними».
Так, мусульманин може одружитися з однією чи кількома немусульманками
і їхні спільні діти, згідно Ісламу, теж мають бути мусульманами.
А от жінці-мусульманці заборонено виходити заміж за немусульманина.
Мусульмани залюбки приймають у свої ряди тих немусульман, котрі
зрадять своїй релігії на користь Ісламу, і в той же час, згідно
ісламським звичаям, мусульманин, який перейшов в іншу релігію,
заслуговує на смертну кару. Поки що в Україні мусульмани у значній
меншості, вони ведуть себе відносно спокійно, але коли їх стане
багато, як, наприклад, у Франції, тоді вони, як і до французів,
покажуть на всю силу своє хамство й неповагу до українців, особливо
до українців-рідновірів, бо рідновіри в розумінні мусульман
– це ідолопоклонники і найбільші ідеологічні вороги. Але в Україні
є своя специфіка, бо сюди з мусульман їдуть переважно не араби,
а вихідці з півдня Азії зі своїм кастовим світоглядом, а також
турки. Десятки (а може й сотні) тисяч українських і взагалі
слов’янських жінок у якості повій і гаремних дружин знаходяться
в рабстві в мусульманських країнах Близького Сходу і Південної
Азії, народжують там чужоземцям дітей. Та й в Україні багато
українок, виходячи заміж за приїжджих мусульман, не тільки цим
допомагають їм стати громадянами України, а й народжують для
них дітей-мусульман, тобто таким чином мусульмани в Україні
приростають ще й за рахунок української нації. Індуси в таких
питаннях менш принципові, але їхні спільні діти з українками
тим не менше матимуть вже якусь космополітичну, неукраїнську
національну свідомість.
Важливо
також звернути увагу на те, що практично всі іммігранти в Україну,
мусульмани, індуси, китайці та інші, легальні та нелегальні
розмовляють між собою як правило московською мовою, хоча б тому,
що це їм вигідно, бо єднає їх із такими іммігрантами в Московії
та інших країнах СНД. Тому всі ці іммігранти зацікавлені у певній
єдності пострадянського простору, вони є своєрідним видом «російськомовного
населення», і в Україні, ті, що вже є її громадянами, голосують
на виборах переважно за промосковські партії. Цьому ще й сприяє
(і сприятиме надалі) нинішня проарабська і взагалі, в більшості
випадків, проісламська зовнішня політика Москви та її давня
дружба з Індією і, в певній мірі, з Іраном. Слід пам’ятати,
що, наприклад, франкоканадцям Квебеку завадили добитись незалежності
від Канади англомовні, переважно індопакистанські іммігранти,
які поселились на їхній землі, а потім зрадили, проголосувавши
на референдумі проти незалежности Квебеку. Хтозна, може колись
такі ж іммігранти, тільки московськомовні, зрадять українців,
голосуючи, наприклад, про приєднання України до якогось нового
союзу на чолі з Московією, чи до неї самої. Тому Москва розглядає
їх в Україні як ще одну зі своїх «п’ятих колон», хоч самі етнічні
росіяни (московити) ненавидять таких само іммігрантів, що поселилися
в Московії.
Тому
треба мати свій розум і вміти відрізняти ті народи, які є нашими
етнічними родичами, близькі за расою, культурою, світоглядом,
мовою, мають схожий демографічний стан, не мають до нас територіальних
претензій, не планують в Україну етнічної експансії, але можуть
разом із тим бути легко асимільовані українцями, прийняті в
Українську націю від тих народів, які мають високий приріст,
чисельніші за українців, чужі нам за вище перерахованими ознаками,
мають види на нашу землю, які можуть просто потопити своєю експансією
Україну, розчинити її в собі чи спробувати зробити нижчою кастою.
Тому з першими слід дружити, а других виставити за двері, поки
не пізно, щоб потім не довелося бомжувати по світу, подібно
циганам. Цигани теж нібито індо-арії, вихідці з Індії, проте
на українців не схожі, і хоч століттями вже живуть в Україні,
але так української культури і не прийняли, більше того часто
знаходяться з українцями в антагоністичних стосунках. І якщо
в Україні житимуть мільйони схожих на циган індійців, пакистанців,
бангладешців, авганців та інших, тоді вже антагонізм буде на
порядок вищий. Тому краще переселяти в Україну не чужих, а своїх
оріїв, українців діаспори, створювати для них робочі місця.
А якщо все ж виникає дефіцит кадрів, то слід не завозити дешеву
робочу силу з Азії, а впроваджувати автоматизацію й роботизацію
виробництва з невеликою кількістю робітників, що на першому
етапі може й дорого, але в майбутньому цілком себе окупить,
призведе до подальших технологічних проривів і одночасно зникне
потреба в чужій робочій силі. Ці та інші заходи для ствердження
Української нації може зробити тільки нова українська національна
еліта, здатна осягнути нові виклики перед українцями і дати
їм раду...
Але
слід цій еліті поквапитися, бо буде пізно.
Ігор
КОВАЛЕНКО,
24 березня 11007 р.Д.
