«...Й
СВОГО НЕ ЦУРАЙТЕСЬ»
Сива
давнина. Далека історія. Наші прапращури, які були їхні думки,
помисли, вчинки? Чим керувалися вони, приймаючи ті чи інші рішення?
Із сьогодення важко з упевненістю сказати як розвивалися події
більше тисячі років тому назад і що спонукало наших предків
чинити так або інакше. Але збереглися, на щастя, поодинокі факти
з історії, які дають можливість у своїй уяві відтворити ті події,
хоча, звичайно ж, із певною похибкою. В тому числі і так зване
хрещення України-Руси.
Ось
як пише Лев Силенко в праці «Переоцінка духовної вартости» (1988,
видання ОСІДУ РУНВіри) про цю історичну подію. Історію про хрещення
України-Руси започаткував київський монах Нестор-літописець.
Він написав, що князь Володимир дав наказ: «Велю
завтра хрестити, а хто не прибуде на ріку – багатий чи вбогий,
робітник чи чернь людська, буде моїм ворогом». Киянам
наказано від Греків віру приймати, а ті, що відмовлятимуться,
«будуть позбавлені майна і покарані
смертю». А монах і письменник Іларіон – приятель
князя Ярослава (сина Володимирового) – автор твору «Слово «Про
закон і благодать», будучи добре обізнаним із кривавим хрещенням,
в 1037 році (22 роки після смерті князя Володимира), написав,
що кияни були «застрашені, і не любов’ю,
но страхом повелівшему крещахуся», хрещення було
«с властію спряжено».
Який
сатанинський наказ!? Коли не станеш на коліна перед чужоземним
божеством, то заберуть у тебе корову, коня, вівцю. Заберуть
хліб і хатину. І покарають тебе, жінку твою і дітей твоїх смертю.
На рідній землі відрікатися рідного, святого. Відрікайся від
святині отців своїх. І «со страхом
і трепетом» ставай на коліна. Поклоняйся чужоземним
ідолам – іконам, привезеним із Греції, на яких зображені чужі
боги-люди.
Вір
чужому божеству і будь його рабом. У рідного божества наші рідні
справи. А в чужого – чужі. Бог – свята сила. Бог перестане любити
нас, коли ми Батьківську Віру зрадимо. Рятуй нас, Небо.
Воєводи,
які очолювали військову частину, складену з найманих варягів,
пили вино, привезене з Греції. І, ставши відважними, почали
виконувати наказ Володимира. На будинках, в яких люди вже були
хрещені, сокирою вирубували «отес» (хрест). За ними йшли
карателі: дім, на якому не було вирубано хреста, підпалювали,
а люди (коли не встигли втекти) були посічені. «Сікти
того, хто без хреста на шиї». «Кто креста целовал, а отступіть,
не будєт жів». У Києві утверджувалося нове поняття:
«хрест спасає», «хочеш урятуватися
від смерті, бути спасенним, носи на шиї хрест».
Горіли
письмена. Горіли березові дощечки, на яких викарбувані знаки
(піктографи): старовинні описи великих подій давно минулих часів.
Горіли прапори, святилища. Горіли статуї Праотців. Розпачливо
тужили матері, плакали діти. Похитуючи головами, глибоко схлипували
старі сивобороді діди і казали: «Небо
святеє, і нащо нам чужого Бога?»
Михайло
Грушевський пише, що «не всі люди йшли
так радісно й легко до хреста, як то представляє літописець»
(стор. 515). Не тільки Київ, а й «Новгород
хрещено силоміць», «Путята (тисяцький Володимира)
хрестив мечем, а Добриня – вогнем»
(стор. 516; 1954 р.).
«Хрещення
Русі, яке зробив князь Володимир у 988 році не було добровільним»,
– пише митрополит Іларіон (Огієнко) («Д. В. У. Н.», стор. 313).
Воєвода
Добриня, права рука князя Володимира, вогнем і мечем хрестив,
опісля чувся нещасною людиною. У його вухах не затихали ридання
закривавлених матерів, стогін умираючих дітей. І він, маючи
на шиї хрест, прив’язав до нього великий жорновий камінь і втопився
в озері Ільмень.
Після
хрещення «християнська віра винищувала
місцеву язичницьку (національну)
святиню. Залишки язичництва, народні вірування підлягали духовному
судові» (Н.І. Костомаров, «Вибрані твори» кн. 1,
стор. 27, 1903 р.).
І
за «Церковним уставом» була кара: «От
дев’яти до сорока ран» тому українцеві-русичеві,
який відмовляється класти доземні поклони іконі Діви Марії і
«навчає молодь колядувати, щедрувати».
«Єреї-греки
заводили такі візантійські практики, як відрубування рук, виколювання
очей та відрізування вух. Таких кар Україна не знала, – це вплив
Візантійської культури. Так само не знали наші предки кари смерті,
і тільки завдяки грецьким духовникам пробували її деякі князі
завести замість вигнання. І нетерпимість та виключність релігійна
не була до душі нашим предкам»
(Б. Лепкий, «Н. І. У. Л», кн. 1, стор. 85).
Чи
не цією традицією предків інтуїтивно керувались наші законодавці
сьогодні, коли приймали закон про заборону смертної кари в Україні?
І чи не символічний цей факт?
Градники
назад скрутили руки великому мудрецеві-волхвові Дудикові. Репрезент
христолюбної візантійської культури єпископ Лука (Федір)...
«медляно почав відрізати вуха і носа»
(Н. І. Костомаров, «Книга третя», Петербург, 1904 рік, стор.
371).
«Христову
віру заведено в нас не через попівську проповідь; вона прийнялася
не з переконання, а так сказати «по указу, з наказу власті»
(І. Франко, 1898 рік).
Тарас
Шевченко вважає Святого Володимира людиною жорстокою. І не моральною.
Він про це пише в «Кобзареві». З Т. Шевченком погоджується історик
М. Грушевський.
Такі
приклади, цитати, витримки з історичних книг, літописів, творів
українських авторів тощо можна приводити безкінечно. Великі
українські імена, їхні праці, їх авторитет спонукає нас до висновку,
що в 988 році над нашими предками-русичами була вчинена велика
наруга. Без їхньої згоди, під страхом смерті, силоміць була
охрещена Київська Русь, а з ним – охрещенням – накинуто духовне
ярмо на гордих русичів.
Використовуючи
силу влади, силу зброї, весь тогочасний репресивний апарат,
розпочато процес знищення національної віри наших предків, їхньої
духовності, традицій, звичаїв, правил, історії, культури, власного
світорозуміння та світобачення.
Закономірно
виникають питання: якою ж була віра наших предків? Чим вона
характерна? Який зміст вкладався в слово «Бог»? Чому
її називають «поганською»? І чи не образливе це слово
для сучасників, спадкоємців гордих русичів? Чому з такою жорстокістю
винищувалась сама пам’ять про «язичницькі» традиції, обряди?
З якою метою це творилося? Для чого?
Українці-русичі
були свободолюбними і гордими людьми, їх глибоко обурював наказ
князя. «Не бажаючих хреститися було
дуже багато в Києві, і взагалі по всій Русі. В самому Києві
поліцейський нагляд (...) був настільки сильний і дійсний, що
небажаючі хреститися не могли сховатися і примушені були або
поневолі хреститися, або рятуватися втечею, або (...) піддягати
смертній карі» (проф. духовної академії Е. Голубинський,
«Історія Русской Церкви» том 1, стор. 175, 1901 рік), їх ловили
й карали смертю.
Язичницька
(тобто національна) віра України-Руси вийшла з душі народу.
Мала розум, талант (дари Божі) і вдачу українця-русича. У ній
велич національного незалежного духу. У ній проявлена природна
воля самовизначення.
Вона
нагромаджувалася, розкорінювалася, і, з волі Божої, вдосконалювалася
впродовж тисячоліть. І в епоху бриліянтної Трипільської культури
вже була розвиненою Вірою. Про це свідчать найстародавніші книги
світу «Веди».
У
Вірі України-Руси обожнювалася Мати Природа (поля, ліси, гори,
гаї). «На воду не можна плювати, бо
вона свята», «На вогонь не можна плювати, бо світло – Божа благодать».
Нерідко й сьогодні можна зустріти такі застереження від літніх
людей Обряди ті, що збереглися досі, стверджують, що Віра наших
Предків була Людяна, Життєрадісна, Бадьора. Єднала віруючих
із красою степів, лісів, гір, рік.
У
Вірі України-Руси є «невичерпне джерело,
з якого черпаємо всі ті духовні проблеми, що підносять проблеми
української нації, те істотне, що відрізняє український народ
гад інших як слов’янських, так і других народів, те, що творить
українську національну історію, філософію, мистецтво, що спричинюється
до пізнання його національного єства. Найхарактернішою рисою
всіх цих релігійних переживань є те, що вони йдуть із самої
душі народу й тому заховують у своїй основі найглибші переживання
його рідної історії, а це все вкупі змальовує нам і розкриває
всю сутність його правдивої національної душі. Ні в одній ділянці
української культури ми не наблизимось так безпосередньо до
душі національної нації, не відчуємо так тремтіння національного
духу, як у цій первісній вірі українського народу»
(Леонід Білецький, «Історія Української Літератури» т. 1, стор.
23, 24).
Щоб
Україна стала квітучою, ми повинні стати народом із розвинутою
уявою, винахідливістю, наполегливістю, послідовністю. Щоб українець
став Людиною з великої букви, він повинен виконувати природою
народжені заповіді наших предків. Розумій і люби Бога по-рідному.
Не поклоняйся чужоземним поняттям Бога. Самовдосконалюй розум,
душу і тіло. Вір у себе. Люби родичів своїх. Виховуй дітей своїх
у дусі рідної віри. Шануй духовність предків своїх. Шануй свята
рідної віри. Не самозабувайся на чужині. Живи для добра Вітчизни.
Не обмовляй. Будь правдивим свідком. Борони свої скарби і не
привласнюй чужі. Не люби ворогів народу твого, не будь рабом.
Не лишай у біді приятеля свого. Не зневірюйся. Люби дітей свого
і чужого народу.
Підготував
зі сторінок праць Лева СИЛЕНКА
Мирослав ЮШКЕВИЧ, Житомир