|
|
(уривок
з поеми)
Жде
мій Люд не марксистів отару,
Мардохея із роду Халди,
Що родив Авраама і Сару,
І не дав їм землі і води.
Жде
мій Люд не попів-комісарів,
Котрі славлять Московію, Рим,
Грецькі мощі, святих яничарів,
І Сіон, і кропило, і дим.
Жде
мій Люд вчителів мудрочолих
Із Дажбожим гербом на грудях,
Проповідників чесних, не кволих,
З побратимським вогнем у серцях.
Прийде
рідний духовний Учитель,
Буде вчити про рідні діла.
Українського Духу носитель
Не продасть чужинцеві чола!
Мій
Народе, із мудрого древа
Своєрідні творіння плекай!
Українського гордого лева
До смиренних молитв не привчай!
Після
довгих страждань серця – мислі,
Що розквітнула днем мого "Я", –
Осудив рабські душі розкислі
І хиткі, як торішня стерня.
Я
люблю мій Народ, як дитину
Любить мати, що пестить і б'є.
За любов я страждаю і гину,
Люде мій, моє серце, твоє!
Не
сміюсь з твого горя, а тихо
Плачу. Гірко. А сльози – як сіль.
Людства я сирота: дивне лихо
Впало в серце і множиться біль!
Біль,
не біль! Я родився будити
Сонну Русь – традиційних рабів.
Рідним Духом братів поріднити,
Рідним Духом святити синів!
Мій
Народе, вставай, пробудися,
Правдоносна твоя вільна рать!
Духом чину, звитяг збагатися,
Хоче Бог Рідну Віру вітать!
Бог
– це Воля і Мудрість народу,
Бог – це Правда святої Руси.
Бог – це Дух Українського Роду,
Світ Любови, обличчя Краси.
Богом
посланий я, рідне Плем'я,
Не почуєш мене, чорний сум
Буде в хаті твоїй, люте врем'я
Кине плід твій народам на глум.
* * *
МИРНА
(хутір Рідний)
Давненько
не подавали ми вісточки з хутора Рідного. Не так той побут
засмоктав, як паралізували безкінечні вибори. А на мою думку,
– до чого вони нам? От би гетмана, чи ще когось вибрати
раз на все життя з українців-патріотів. А той сам собі помічників
знайде серед собі подібних. Ото б зажили! Кожен би займався
своєю справою і кошти державно-народні не летіли б у безодню
виборчих хитрунів. Розцвіли б.
Чи
ж ми з лопуцька? Чи не можемо своїх державців мати, а не
чужинців, які вбивають все наше і нас на нашій землі.
А
тут ще ми вирішили і подали заяву про виділення нам ділянки
під побудову рідного Храму-Святині, де б ми Дажбога славили
та долю Україні в нього прпосили гарну, гуртувалися.
Думаєте,
як ото воно повернулося? Дали! Аякже дали! Тільки не нам.
Аж десять гектарів московському патріархатові. Весь свій
гнів на цю подію я вилила у вірші.
П’ятнадцять
літ – із лопуцька державу:
Чужинці, зрадники жирують в ній.
Ми ж вимагаєм – українську величаву,
Щоб розцвіло вкраїнське, не топталось в гній.
Так
час проплив та пролетів не крилах
І, що ж змінилось в нас отут?
Вже вкотре, в Україні чорна сила
Росте грибом і зрадники цвітуть.
Оглухли
та осліпли нерозважні українці,
Зломалися душею, змізерніли.
Нещасні чужовірці, марновірці –
Надіїї їхні в прірву полетіли.
І,
диво, всім чужинцям й їхній вірі
Зелена вулиця, у будь-який їм час.
Зате до Рідної – немов ті звірі
Чи роблять вигляд, що нема й не було нас.
Дають
державці вірам чужинецьким
Землю під храми їхні назавжди.
Забуте рідне, із землі женеться.
Зате чуже вже валом пре сюди.
Усі
кричать: «Віддать назад святині!» –
Не віддають народу їх понині,
Вже десять довгих злих віків –
Набудували тьму на них церквів.
Усі
святині українця – скарб.
Віддай, хто взяв! І заруби собі на карб,
Що давні храми, капища русинські –
То є безцінні святощі вкраїнські.
А
так, як ми єдині є нащадки –
За спадок б’ють нас байстрюки нещадно,
Допомагають їм всі заволоки
Й нема чого кричати нам «Допоки?!»
Ні,
не кричати – всім давати відсіч,
Нахабних зайд прогнати зовсім звідси,
До рідних святощів вернутись знову.
З чужинцем добрим – злагоду й розмову.
Бо
доти буде горе Україні,
Доки сплюндровані її святині,
Доки Народ наш встане, стрепенеться,
До Віри Пращурів повагою пройметься.
|
|