ВІДКРИТИЙ
ЛИСТ
голові Наглядової ради МАУП та голові УКП
Георгію ЩОКІНУ
Шановний Георгію Васильовичу!
Я,
як і багато моїх однодумців, дуже вдячні Вам за ту безкомпромісну
боротьбу, яку УКП і МАУП розв’язали проти юдо-нацизму в Україні.
Мало в нас таких людей, котрі відкрито декларують свої переконання,
коли справа стосується однієї непропорційно впливової нацменшини.
Багато в МАУП робиться також для гуртування українців за духом,
для творення Національної ідеї українства, а також для постання
української України. Однак цього листа я пишу зовсім не для
того, щоб проспівати Вам цілком заслужені дифирамби.
Викладу
все по порядку. Річ у тім, що майже всі проблеми, які Ви піднімаєте,
у тому числі й через пресу, я як редактор «Слова Оріїв» піднімав
ще кілька років раніше (див. «СО» починаючи з 2000 р.) і тому,
природньо, почитавши часопис «Персонал» і газету «Персонал+»,
я чомусь вирішив, що спільну справу краще робити разом. Я зробив
кілька спроб поступити на роботу в МАУП, у тому числі й у видавництво.
Однак усі вони завершилися невдачею. І зовсім, гадаю, не тому,
що я нічого робити не вмію (бо де б я за життя не працював,
ніхто серйозно не нарікав на моє невміння чи небажання працювати),
скоріше через те, що при вступі на роботу головну роль грають
не знання й уміння людини, а зовнішність і вміння напустити
туману, чого я робити точно не вмію.
Але
справа не в тому. Я спробував було ще раз, цього разу у Військово-козацький
інститут. І туди мене брали, і я обійшов усі потрібні для прийому
на роботу кола, де всі мені поставили свою резолюцію, поки я
не дійшов нарешті до Ростислава Щокіна. Однак той, зовсім зі
мною не поговоривши, у грубій формі відмовив. Я досі не збагну
причину такого зі мною поводження, але вона одна з двох: чи
то я не так був удягнутий для прийому, чи не поклонився «вельможному
пану». Четвертої спроби вступу на роботу в МАУП тепер нізащо
не буде, але справа знову таки не в тому.
Я
пізніше, декілька разів приходячи на з’їзди та конференції в
МАУП, помічав, як людей, котрі приносили туди на продаж літературу
гострого змісту (подібну тій, яку видають в Академії, за що
Вам щире спасибі!) просто виганяли з вестибуля. Бо вони, виявляється
«псують інтер’єр». Або хочу розповісти про такий «інцидент»,
який стався під час однієї з останніх конференцій. В перерві
після традиційної кави-брейк, коли всі вже перекусили, на столі
ще залишилось якесь печиво і якісь жіночки (нібито з громади
РУНВіри) забрали його зі столу. Як виявилося, це помітив (чи
йому пожалівся хтось з обслуговуючого персоналу) проректор із
наукової роботи, здається, Гальченко і зауважив про це «неподобство»
одному зі знайомих йому сповідників РУНВіри. Невідомо, що його
до цього спонукало – можливо невинна турбота про кухонну обслугу,
чи все-таки, гадаю, «праведне» обурення такою «некрасивою» поведінкою
учасників конференції, але факт дрібничковості проректора (!)
МАУП мав місце.
Справа
в тому, що Ви і Ваша Академія приміряєте на себе тягар національної
революції. Але Ви, очевидно, цей тягар уявляєте собі часом невеличкою
барсеткою, тобто цю революцію хочете зробити з євровідремонтованого
офісу, у білосніжній сорочці з краваткою і золотими запонками.
Весь фокус у тому, що з такими декораціями і з буржуазними чистоплюйськими
манерами революції не робляться. Пристойна революція – це, нажаль,
барикади й кров, це запах поту й блохи в шинелі. Білі рукавички
– це не революція, а баловство. Варто про це пам’ятати.
Справа
вся в тому, Георгію Васильовичу, що саме ось такі продавці патріотичної
літератури, такі суб’єкти, які «псують» своєю присутністю конференції
та їм подібні особи без буржуазного лиску, проте затяті патріоти
і стануть безпосередніми виконавцями національної революції.
А зовсім не напомаджені офісні щурі чи студентики, звільнені
із занять. І коли треба буде серйозно захищати МАУП від нападок
неукраїнської влади, і під час жорсткого протистояння з єговообраними
ці останні розбіжаться, як щурі з корабля – можете бути впевненим.
Але поки що тих, перших, таких «непрезентабельних», як і мене
у тому числі, в Академії всіма силами відштовхують. Дивіться,
щоб потім не пожалкували…
Друге
питання, яке хотів би Вам зауважити, як людина небайдужа до
Ваших серйозних державницьких потуг. Воно стосується Вашої безкомпромісної
боротьби з юдо-нацизмом. І полягає воно в тому, що, при всій
повазі до Вас, ця боротьба майже з усім жидівством одночасно,
навряд чи матиме успіх. Як на мене, тут треба діяти гнучкіше
– використовуючи стародавній принцип «divide
et impera» («поділяй і володарюй»). Для чого
боротися з державою Ізраїль і, відповідно, сіонізмом (у тій
його офіційній частині, де цей рух декларує себе як рух за «повернення»
світового жидівства в Палестину? Хіба не на руку Україні та,
зрештою, й усьому світові скупчення там усіх жидів і перетворення
Ізраїлю на звичайну державу? Можна співчувати палестинцям у
душі, але, підтримуючи їх і допомагаючи їм, Україна може з часом
отримати Ізраїль на своїй землі. Й це вже не є такою фантастичною
перспективою. Адже це програма-максимум відомої хасидської секти
Хабад-Любавіч! Як відомо, між офіційним Ізраїлем і Хабадом існують
дуже серйозні світоглядові тертя – то чи не варто їх використати
й підтримати сторону Ізраїлю проти Хабаду?
І
ще одна, тепер порада. Чудову газету «Персонал+» видає МАУП.
Передплачую й перечитую з початку до кінця. Газета прогресує
і, що відрадно, збільшується наклад. Вона вже стала всеукраїнською
альтернативою жидівській пресі. Єдине буксує – це назва. Вона
прісна й ні про що не говорить. Тому, поки не пізно, пропоную
її змінити на якусь більш зрозумілу і більш українську. Це,
безумовно, з часом би примножило читацьку аудиторію.
Ось
ці питання я, щиро Вам симпатизуючи, і хотів підняти у цьому
листі. Сприйміть, будь-ласка, це правильно – лише як дружню
пораду зі сторони.
З
повагою, Iван ПРИЛУЦЬКИЙ,
редактор часопису «Слово Орiїв»