|
25
лютого – День Лесі Українки.
Виповнюється 135 років із дня народження Пророка
"Хто
вам сказав, що я слабка…?"
Л.
Українка
Хто
вона, ця Леся Українка? Жінка-поетеса, драматург,
прозаїк, фольклорист? Ні. Це перш за все Пророк
свого народу, як Т. Г. Шевченко, як І. Я. Франко.
Це ті, що кличуть своїм величним словом до боротьби
за повернення власної сили, гідності й слави.
Слабка
хвора жінка, але яке полум’яне, сильне слово несла
вона! Пече, як вогонь, ріже, січе, як меч через
роки, через віки і не почути, не озватися може
тільки глухий сліпець. Вона прекрасна серед власних
рим, вона запальна й нетерпима до лицемірства,
облуди, зради. Скільки ще можливо про неї сказати?
Говорити можна безкінечно – її творчість глибока,
як світовий океан, висока, як небо, безмежна,
як Всесвіт. І ніякий бруд сучасних блазнів їй
не страшний, бо діаманти слів, дум, рим неможливо
втоптати в багно. Вони будуть зоріти й світити
нам все одно, бо слова-думки великої поетеси,
Пророка записані не на папері, а відбиті у подиху
Всесвіту: у зоряному безкрайньому небі, у жаркому
сонці, у лагідному вітрі, у морській бурі, у кожній
легкій хмаринці, в рослинах, в кожній краплині
водойм України і в пінних хвилях Чорного моря.
І тому ми чуємо Лесин голос знову й знову – він
лунає у наших душах і серцях, коли ми хоч раз
взяли до рук томик з її творами, впустили її риму
до власного життя, оселі.
Слова,
чому ви не твердая криця,
Що серед бою так ясно іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?
Як
іноді здавалося поетці, що її слова (її єдина
зброя) нічого не варті. Що ті слова? Слова та
й годі, вітер. Ні. Її слова – це зброя могутніша,
спритніша, винахідливіша за будь-який меч. З такою
зброєю не страшно ставати до бою за волю – вона
не заіржавіє, не зламається, не згубиться в запалі
бою. Бо дзвін Лесиних палких закликів не заглушить
нічия брехня і підлість.
І
нехай комуністи свого часу зробили з неї революціонерку
їхнього світлого майбуття. Та не про те «світле
майбутнє» мріяла Леся і її вірші самі за себе
говорять:
Брати
мої вбогі, закуті в кайдани!
Палають страшні, незагойнії рани
На лоні у тебе, моя Україно!
Кормигу тяжку
хто розбить нам поможе?
Ой боже?
Не
тієї революції прагла могутня душа поетки. Україна,
її сірий, забитий, непросвітлений народ в кайданах
бентежив розум і серце. І кожен вірш візьміть
– там туга, думка про Вкраїну, про її долю, про
майбутнє, і власне болюче безсилля щось зробити.
Та водночас, замисліться: яка сила у цієї тендітної
жінки! Крізь власні болі, хвороби, втому душі
від них – думати, співчувати, боротися ще за щось,
набагато важливіше за неї саму (і вона це усвідомлювала)
– думати про долю України, її народу.
Дивіться:
з них кожний, як один,
Що світ би здержав на плечах здорових,
Міцний, як дуб кремезний, слов’янин
Покірно руки склав в кайданах паперових…
………
Троїстая нагайка тіло крає,
А він, ховаючись, плете сильце
І братові під ноги простирає.
………
І кажуть всі: варт віл свого ярма,
Дивіться, як покірно тягне рало!
Ні, ймення слов’янина недарма
Синонімом раба між людьми стало.
Ніби
писане вчора, ні, сьогодні! Як боляче і соромно!
Часи минають, а ми все ті ж. «Еліта» нашого просунутого
сьогодення мости тепер зводить до нового «світлого
майбуття» та все з того ж гнилого матеріалу, хоча
переконують нас і самих себе, що з добірного.
Та ні. Спаскудився нарід наш за століття. Де горді
і завзяті лицарі-косаки, де могутня дружина з
князем Святославом, де всі ті, хто уособлював
волю, життя, борню? Лишились тільки раби. І не
останню роль у цьому зіграло християнство. І Леся
Українка була б тільки наполовину Пророком і великою
поетесою, якби не помічала цього, й не казала
про християнство, як про ще одне ярмо для свого
народу. «В катакомбах» – ось відповідь про християнство
всім, хто в ньому прагне правду, справедливість
віднайти. Читаючи цю драму бачиш в образі Неофіта-раба
саму Лесю. І його голосом вона промовляє:
…боротися
в покорі. Що се значить?
………
…бо, може, «терпеливість і покора»
давно б полинули з землі на безвість,
якби мара прибитих на хрестах
кривавих розбишак нас не лякала
погрозою даремного сконання.
І як апогей усього твору:
Своєї крові я не дам ні краплі
За кров Христову.
Здається
ці слова раба є вінцем усіх слів самої Л. Українки.
Не віриться, та й не могло такого бути, щоб добре
освічена, талановита людина, з такою спрагою до
боротьби могла покірно схилити голову і плисти
за течією. Вона сама не з чуток знала, що таке
страждання, біль, туга і тілесна безсилість, від
якої впадаєш у розпач. Та слава Дажбогу, сильним
і безсмертним від того стало її слово, яке і по
сьогодні наснажує нас живою водою.
Кожен
найменший вірш просякнутий відчуттям такої незбагненної
краси природи, любов’ю до всього живого, до людей,
яких вона хоч і картає, але любить попри все з
біллю в серці, такою міццю віє від кожного рядка,
такою силою. Хіба здатна закохана в біблійні цінності
людина на все це?
А
«Лісова пісня» – не дарма ж ця драма-феєрія названа
шедевром, царицею усіх Лесиних творів. Це не тільки
фольклор і філософське світосприйняття. Цей твір
– це пісня справжньої України, справжнього життя,
справжньої Лесі Українки, що жили й житимуть поза
сумнозвісними християнськими канонами, догмами,
цінностями. «Лісова пісня» – це обличчя народної
душі, якої так боїться церква і по сьогодні. Це
те природне, прабатьківське, давнє і рідне до
болю, що озивається в нас щомиті, та ми не свідомі
того. А ось Л. Українка побачила, відчула, оживила
наше приспане єство, призвала нас до усвідомлення
самих себе.
Хіба
ж ми не прекрасні у власній самобутності? Нащо
ж тоді нам чуже й таке безглузде? Гортаючи сторінки
творів великої поетеси дякуєш Дажбогові, що наша
земля родить такі таланти – безсмертні і вічні,
як вічне життя, яке вмирає задля народження.
Легкий,
пухкий попілець
ляже, вернувшися, в рідну землицю,
вкупі з водою там зростить вербицю, –
стане початком тоді мій кінець.
|
|