Число 29
Лютий 11005 р. Д.

Напишіть нам

Хто вона, ця Леся Українка? Жінка-поетеса, драматург, прозаїк, фольклорист? Ні. Це перш за все Пророк свого народу, як Т. Г. Шевченко, як І. Я. Франко. Це ті, що кличуть своїм величним словом до боротьби за повернення власної сили, гідності й слави.

Слабка хвора жінка, але яке полум’яне, сильне слово несла вона! Пече, як вогонь, ріже, січе, як меч через роки, через віки і не почути, не озватися може тільки глухий сліпець. Вона прекрасна серед власних рим, вона запальна й нетерпима до лицемірства, облуди, зради. Скільки ще можливо про неї сказати? Говорити можна безкінечно – її творчість глибока, як світовий океан, висока, як небо, безмежна, як Всесвіт. І ніякий бруд сучасних блазнів їй не страшний, бо діаманти слів, дум, рим неможливо втоптати в багно. Вони будуть зоріти й світити нам все одно, бо слова-думки великої поетеси, Пророка записані не на папері, а відбиті у подиху Всесвіту: у зоряному безкрайньому небі, у жаркому сонці, у лагідному вітрі, у морській бурі, у кожній легкій хмаринці, в рослинах, в кожній краплині водойм України і в пінних хвилях Чорного моря. І тому ми чуємо Лесин голос знову й знову – він лунає у наших душах і серцях, коли ми хоч раз взяли до рук томик з її творами, впустили її риму до власного життя, оселі.

Слова, чому ви не твердая криця,
Що серед бою так ясно іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?

Як іноді здавалося поетці, що її слова (її єдина зброя) нічого не варті. Що ті слова? Слова та й годі, вітер. Ні. Її слова – це зброя могутніша, спритніша, винахідливіша за будь-який меч. З такою зброєю не страшно ставати до бою за волю – вона не заіржавіє, не зламається, не згубиться в запалі бою. Бо дзвін Лесиних палких закликів не заглушить нічия брехня і підлість.

І нехай комуністи свого часу зробили з неї революціонерку їхнього світлого майбуття. Та не про те «світле майбутнє» мріяла Леся і її вірші самі за себе говорять:

Брати мої вбогі, закуті в кайдани!
Палають страшні, незагойнії рани
На лоні у тебе, моя Україно!
Кормигу тяжку
хто розбить нам поможе?
Ой боже?

Не тієї революції прагла могутня душа поетки. Україна, її сірий, забитий, непросвітлений народ в кайданах бентежив розум і серце. І кожен вірш візьміть – там туга, думка про Вкраїну, про її долю, про майбутнє, і власне болюче безсилля щось зробити. Та водночас, замисліться: яка сила у цієї тендітної жінки! Крізь власні болі, хвороби, втому душі від них – думати, співчувати, боротися ще за щось, набагато важливіше за неї саму (і вона це усвідомлювала) – думати про долю України, її народу.

Дивіться: з них кожний, як один,
Що світ би здержав на плечах здорових,
Міцний, як дуб кремезний, слов’янин
Покірно руки склав в кайданах паперових…
………
Троїстая нагайка тіло крає,
А він, ховаючись, плете сильце
І братові під ноги простирає.
………
І кажуть всі: варт віл свого ярма,
Дивіться, як покірно тягне рало!
Ні, ймення слов’янина недарма
Синонімом раба між людьми стало.

Ніби писане вчора, ні, сьогодні! Як боляче і соромно! Часи минають, а ми все ті ж. «Еліта» нашого просунутого сьогодення мости тепер зводить до нового «світлого майбуття» та все з того ж гнилого матеріалу, хоча переконують нас і самих себе, що з добірного. Та ні. Спаскудився нарід наш за століття. Де горді і завзяті лицарі-косаки, де могутня дружина з князем Святославом, де всі ті, хто уособлював волю, життя, борню? Лишились тільки раби. І не останню роль у цьому зіграло християнство. І Леся Українка була б тільки наполовину Пророком і великою поетесою, якби не помічала цього, й не казала про християнство, як про ще одне ярмо для свого народу. «В катакомбах» – ось відповідь про християнство всім, хто в ньому прагне правду, справедливість віднайти. Читаючи цю драму бачиш в образі Неофіта-раба саму Лесю. І його голосом вона промовляє:

…боротися в покорі. Що се значить?
………
…бо, може, «терпеливість і покора»
давно б полинули з землі на безвість,
якби мара прибитих на хрестах
кривавих розбишак нас не лякала
погрозою даремного сконання.
І як апогей усього твору:
Своєї крові я не дам ні краплі
За кров Христову.

Здається ці слова раба є вінцем усіх слів самої Л. Українки. Не віриться, та й не могло такого бути, щоб добре освічена, талановита людина, з такою спрагою до боротьби могла покірно схилити голову і плисти за течією. Вона сама не з чуток знала, що таке страждання, біль, туга і тілесна безсилість, від якої впадаєш у розпач. Та слава Дажбогу, сильним і безсмертним від того стало її слово, яке і по сьогодні наснажує нас живою водою.

Кожен найменший вірш просякнутий відчуттям такої незбагненної краси природи, любов’ю до всього живого, до людей, яких вона хоч і картає, але любить попри все з біллю в серці, такою міццю віє від кожного рядка, такою силою. Хіба здатна закохана в біблійні цінності людина на все це?

А «Лісова пісня» – не дарма ж ця драма-феєрія названа шедевром, царицею усіх Лесиних творів. Це не тільки фольклор і філософське світосприйняття. Цей твір – це пісня справжньої України, справжнього життя, справжньої Лесі Українки, що жили й житимуть поза сумнозвісними християнськими канонами, догмами, цінностями. «Лісова пісня» – це обличчя народної душі, якої так боїться церква і по сьогодні. Це те природне, прабатьківське, давнє і рідне до болю, що озивається в нас щомиті, та ми не свідомі того. А ось Л. Українка побачила, відчула, оживила наше приспане єство, призвала нас до усвідомлення самих себе.

Хіба ж ми не прекрасні у власній самобутності? Нащо ж тоді нам чуже й таке безглузде? Гортаючи сторінки творів великої поетеси дякуєш Дажбогові, що наша земля родить такі таланти – безсмертні і вічні, як вічне життя, яке вмирає задля народження.

Легкий, пухкий попілець
ляже, вернувшися, в рідну землицю,
вкупі з водою там зростить вербицю, –
стане початком тоді мій кінець.

Р. ІВАЩЕНКО