Зазомбовані
Карпати
Сповідникові
РУНВіри, коли йому доводиться бувати в нових місцях, перш за
все цікаво, яка ж у цих місцях віра і що тут люди знають про
РУНВіру.
Нещодавно
мені довелося бути в Карпатах і я теж поцікавився цим питанням.
Аби більше дізнатися про цей чудовий край, я пішов музеями Івано-Франківська,
Коломиї, Долини, Ужгорода; багато корисного й цікавого я дізнався
в цих музеях.
У
краєзнавчому музеї Івано-Франківська є світлина браслета, який
зробили наші далекі предки з бивня мамонта. На моє запитання,
що ж воно таке, мовляв, екскурсовод відповів, що це «мізинка».
«А що це за взори на браслеті?» – знову я за своє. Відповідь
приголомшила. Шановний екскурсовод каже, що це «грецькі
(!) меандри». Я кажу: «Як же вони можуть бути грецькими,
коли вони знайдені при розкопках у селі Мізин на Чернігівщині?».
Я розповів про мізинські меандри (по-нашому базкінечник),
що багато народів привласнюють його собі. Племена Гіттітів,
які жили на північному березі Чорного моря, занесли безкінечник
із глечиками в південні краї і навіть до Єгипту. Зберігається
зараз цей браслет із мамонтового бивня в історичному музеї Києва
і зберігається погано – екскурсовод казала, що скоро перетвориться
на пил. А у вітрині зберігають копію цього браслета. Комусь,
значить, потрібно, щоб наша історія зникла й зникла безслідно.
Тому й не знають наші люди, що на нашій землі винайшли колесо,
приручили коня, виорали, засіяли поля, спекли хліб уперше. А
ще не знають, що біля Мелітополя є Кам’яна Могила. А в тій могилі
63 гроти і всі гроти мають різні малюнки та письмена, яким більше
10 тисяч років. В жодному музеї поважні екскурсоводи не могли
відповісти на подібні мої запитання.
У
Коломиї в музеї «Писанка» (це триповерхова споруда, в якій колекція
з п’яти тисяч писанок) ми уважно слухали екскурсовода про створення
музею, про колекцію писанок, хто які виготовляв. Пішли оглядати.
Пані екскурсовод поспіхом каже: «Це дохристиянські писанки
– і проходить далі – а це вже християнські». І тут ми
докладно почули, на яких писанках, які святі, де Матінка Божа,
де які хрестики і що вони означають, в якому регіоні і як розписують,
які чуда бували і які святі «приходили» до майстринь-писанкарок.
Подякував та й кажу: «Прошу вас, щоб ми повернулися до зали
дохристиянської писанки». Здивувалася екскурсовод та й питає:
«А що для вас там цікавого?» Кажу, що хочу знати про
символи, які там зображені, кому і які писанки в дарунок давали,
де знаки Перуна, Ярила, Стрибога, Берегині, де солярні, де місячні
тощо. Запитують: «А ви, що, язичник?» – «Та ні,
– кажу, – я сповідник РУНВіри, ми віримо в Дажбога – Дателя
Буття, Дателя Життя і молимося ми за святу Землю України, а
не Ізраїлю, за святе місто Київ, а не Єрусалим, за святу річку
Дніпро, а не Йордан. І Бог у нас один, а не так як у вас, три:
Саваот, Христос (Яшуя) і ще якийсь Дух Святий». Зацікавився,
правда, дехто, і я пізніше вислав на прохання працівників музеїв
Мага Віри та інші книги РУНВіри.
В
інших музеях теж славили Ісуса й Матінку Божу. В неділю тут
більшість базарів не працює – офіційно не дають дозвіл на торгівлю.
Така ось свобода на Прикарпатті.
Вітаються
тут «Слава Ісу», а я відповідаю: «Слава Дажбогові!».
Питають: «А що це ви таке кажете?». Я відповідаю, що
вірю в Дажбога і тому так відповідаю. Кажу, я не чув, щоб хтось
тут вірив в Бога, хоч ви скрізь наполягаєте, що найщиріші віруючі:
«Чув, що ви в Христоса віруєте, в Матір Божу, а щоб у Бога
– не чув. Ніхто жодного разу не згадав про Бога. А Біблія каже,
що бог є Єгова, а ще Саваот, Елогім. І я не чув, щоб хтось хоч
раз про них згадував».
В
совіцькі часи з розповідей екскурсоводів можна було зробити
висновок, що ми існуємо тільки з 17-го року. Теперішні ж екскурсоводи
навіюють нам, що ми вже існуємо 988 року. Можливо, колись дізнаємось,
що жили ми і в часи Трипілля, і ще раніше. Якщо нас не встигнуть
геть зазомбувати. Бо зараз зі своєю християнською етикою сунуть
до школи, вузу, в армію, в лікарні, – мабуть, хочуть наші правителі
бути святішими за папу Римського з патріархом Московським разом
узятими…
р.
Мирослав МАРЧЕНКО
*
* *
А
вам це ні про що не нагадує?
Неприємні
новини прийшли до нас зі славного Івано-Франківська. Рунмама
Оріяна Кучірко довго скаржилася, що до неї не доходять листи
від наших побратимів. Про пані Оріяну, нагадаємо, наш часопис
уже писав (див. число 16 за квітень 11003 р.) – вона в часи
комунізму жорстоко поплатилася за любов до України, за українські
вірші і за небажання вступити до комсомолу.
Чому
так трапляється з листами, важко було зрозуміти. Думалося, можливо,
діти просто зі скриньки виймають. Тоді, щоб мати якийсь зв’язок
з однодумцями, вона стала давати адресу свого сина Володимира,
котрий живе в іншому районі города – щоб листи приходили до
нього, а він потім їй передавав. Проте історія знову повторилася
– листи й туди не доходили. Зокрема, рекомендований лист із
десятком примірників «Слова Оріїв» повернувся до Києва більш
як через місяць із дня відправлення – пояснення було таке, ніби
листа ніхто не забрав.
Усе
можна зрозуміти, але коли те саме повторюється кілька разів,
то це вже нагадує систему. Ми з цього зробили висновок, що існує
якась заборона на франківському поштамті доносити листи на ім’я
Кучірко. Прості листи, за доставку яких пошта не відповідає,
просто знищуються, а ось рекомендовані, за які передбачена відповідальність,
– лежать чесно на пошті місяць, а потім їх повертають назад.
Ось
така нині «свобода» вимальвується на Галичині… Треба чесно віддати
належне уніатському КГБ – працює воно безвідмовно і чітко. Паралелі
з КГБ тут проглядаються дуже прозоро, бо наведені не лише для
красного слівця – якщо ті переслідували пані Оріяну за небажання
стати сповідником комуністичної релігії, то теперішні – за небажання
стати християнкою уніатського розливу. Але обидві наглядово-каральні
структури не можуть їй пробачити її українськість більше ніж
дозволено. Ці, правда, поки що на заслання не відправляють…
Редакція