Позичена
«самобутність»,
або
«Точки над «ё»
«Умом Россію нє понять,
Аршіном общім
нє ізмєріть...»
Хіба
лише Тютчев... І сьогодні сусідські діячі (Путіни, Жиріновські,
Міграняни) полюбляють розповсюджуватися про винятковість, самобутність,
«особєнною стать» Росії...
А
що, як спробувати ту «стать» поміряти не склепаним на берегах
Яузи-ріки «аршіном», а загальноприйнятим у всіх цивілізованих
народів метром? Автор спробував, і ось яка в нього характеристика
сусідська виписалась.
ІМ’Я.
За часів панування над Східною Європою імперії наших предків –
Київської Руси території у верхів’ях Волги та Оки русини (українці)
іменували Заліссям (за дрімучими
лісами стосовно метрополії – стольного Києва).
На
середньовічних мапах згадані землі позначалися як Тартарія
(від грецького «тартар» – пекло). Звідти й назва конгломерату
зайшлих кочівників – монголів та угро-фінських племен Сибіру,
Поволжя.
Після
вивищення Московського улусу над навколишнім людом за підтримки
Золотої Орди, русини, вся Європа почали називати заліщуків московитами,
а їхнє державне утворення – Московією.
І
тільки Петро І «перетягнув» наймення колишньої метрополії на всю
свою державу. З приводу чого він сам, його наступники мали тривалі
дипломатичні тертя, бо європейці визнавали Руссю, Рутенією, Расинією
землю, що її нині іменуємо Україною. Тож на сьогодні позиченими
є не лише назва держави – «Росія», а й самоназва її посельців
– «рускі-є». Однак це ми вже практично перейшли до наступного
розділу розвідки.
МОВА.
Навіть не вельми прискіпливий аналіз сьогочасної сусідської мови
підштовхує неупередженого дослідника до однозначного висновку.
Найвіддаленіший від епіцентру слов’янства, наймолодший у слов’янській
сім’ї «русскій язик» має у своєму складі небагато власних питомих
слів та понять. В його основі три
нерівновеликих блоки запозичень із
мов тих народів, під чиїм державним чи духовним пануванням перебували
заліщуки протягом свого існування: український (русинський), татарський,
західноєвропейський (англо-франко-німецький і т.ін.). Облаштувались
ті блоки на захутірмихайлівських просторах в різні епохи.
Перший
– за часів Київської імперії, що була державним утворенням нашого
народу, і аж ніяк не вигаданою московською пропагандою «спільною
колискою». Це якби нині розпатякувати про Російську федерацію,
як «спільну колиску» насильно примоцованих до неї народів: татар,
башкирів, калмиків, якутів, бурятів, тувинців, інгушів, чеченців...
Особливо «по-братськи» Москва «приколисує» чеченців (ракетами,
бомбами, «зачистками»), бо не бажають, бачиш, «спільно колисатися»...
Другий
– за ті 300 років, допоки Москва була улусом Золотої Орди. Золотоординський
хан, видавши ярлик на збирання данини з навколишнього люду зверхнику
загумінкового Московського князівства, що слухняно лягло під військо
Батиєве, чому й не було поруйноване, спалене, фактично сприяв
економічному, згодом політичному, військовому піднесенню Москви.
(Бо добряча пайка зібраної данини прилипала до рук князевих, боярських).
Тож Сарай (столиця Золотої Орди)
– правдешня колиска Московії. А байки про «татаро-монгольське
іго – піарівські технології, як зараз модно казати. Левова частка
московської знаті – татарського походження.
Третій
– від 18 століття починаючи, коли до Московії почали наїжджати
німецькі, голландські, французькі, англійські вчені, інженери,
купці, ремісники, військові. Названий останнім блок в більшому
чи меншому обсязі присутній практично у всіх євразійських мовах.
Хіба за винятком чеської, де батьки нації, після отримання незалежності,
провели тотальне виполювання чужоземних слів. Тому зупинятися
на цьому блокові немає потреби.
Татарський
(точніше татаро-фіно-угорський) блок в мові московитів доста потужний
(арба, арбуз, алтин, дєньгі, таможня, ямщік і так далі-є...).
Його, особливо не рекламуючи, сусідські вчені не заперечують.
Ось
із першим, базовим для діючої російської мови, блоком запозичень
– українським (расинським) буде шелесту. Аякже, більшість тамтешніх,
схиблених на шовінізмі «патріотів» та й тутешніх перекотипільців
твердять, що «украінскій язик – ето іспорченний
полонізмамі язик русскій...», а автор доводить тезу
протилежну: російська мова – зіпсована пародистами-позичальниками,
згодом суттєво зтатарщена мова українська (!).
Отож
перейдемо до доказової частини твердження. На однакових у написанні
словах (земля, вода, небо, поле, село і т. ін.) зупинятися не
будемо. Розглянемо масові запозичення (часто-густо не зовсім доладні)
та конструйовані на базі нашої мови «рускі-є» слова, які, проте,
легко розкладаються на прозоро українські складові. Робилася та
операція за не надто складною схемою, шляхом доточення до наших
самодостатніх слів наших же слів «я», «є», «ні», «лє» (діалектне
лемківське «є», «так»), «ще», «що», «це», «ці», «ця», «де», «бо»,
«то»... «Добра-я», «зла-я», «велика-я», «мала-я», «стара-я», «молода-я»,
«давня-я», «мудра-я», «дурна-я», «дурни-є», «і-голка», «і-гра»,
«однак-о», «буду-ще-є», «на-сто-я-щє-є», «прошло-є», «по-бо-є-щє»,
«полотен-це», «є-що», «є-то», «є-ті», «по-ні-маєш», «і так далі-є»...
Часто-густо
до словотворів додавалось по кілька взаємозаперечувальних слів
(«є», «ні», «лє», «ні»), вочевидь, на відверті збитки, підсилення
пародійності звучання та полегшення розуміння вторинності «новомови»
для дослідників майбутнього, задурених тріскотнею про «велич-і-є
і могу-ще-с-тво язика». «Удар-є-ні-є», «наступ-лє-ні-є», «ро-зум-є-ні-є»,
«глум-лє-ні-є», «назва-ні-є», «напад-є-ні-є» (напад є, немає,
все таки є)... Отаке «велич-і-є», «по-ні-маєш» (після «ні» «маєш»).
Мій приятель останнє слово розшифровує, як «поні-маєш» і запевняє,
що «поні» (карликової конячки) немає, чим викликає у любителів
сусідської мови «бєло-є кал-є-ні-є».
Значний
блок українських слів, створених з використанням і нині активно
діючих в нашій мові займенників «це», «ця», «ці», позичивши, сусіди
знову-таки недоладно поперекручували заміною в згаданих займенниках
голосних на «о», «а», «ы» та втуленням у слова зайвих ускладнюючих
вимову приголосних «л», «д», тощо. «Сон-це» – «со-Л-нце», «сер-це»
– «сер-Д-це» (більшість сусідів при вимові ті «л», «д» опускають).
«Я-й-Це» – «я-й-Цо», «кіль-Це» – «коль-Цо» (від слова «коло»),
«молоди-Ці» – «молоді-Ци», «молод-Ці» – «мо-лод-Цы», «сестри-Ці»
– «сестри-Цы», «от-Ці» – «от-Цы», «стани-Ця» – «стани-Ца», «околи-Ця»
– «околи-Ца», «пти-Ця» – «пти-Ца», «ножи-Ці» – «нож-ни-Цы», «столи-Ця»
– «столи-Ца», «стори-Ця» – «стори-Ца», «п’ятни-Ця» – «пятни-Ца»
і т.д... «Гоп-ца, дри-ца, дри-ца-ца...» «Цо», «цы», «ца» – немає
в тамтешній мові таких займенників.
Є
запозичення ще більш недоладні. Сім днів («тиждень» по нашому)
у сусідській мові іменуються «не-деля». Недоречна калька з нашої
логічної «неділі» («не діло» – вихідний день себто). Але сім днів
неробства поспіль, а затим знову «нє-дєля» – чи не забагато? Коли
ж у вас «дєля», сусіди?
Бездумно
запозичена і назва плодових кущів «черна-я, красна-я, бела-я смородина».
Насправді смородиною від нашого слова «сморід» (запах) є лише
чорна. Червоні ж та білі порічки (росли в дикому виді «по річці»)
смороду не мають.
Гадаємо,
щойно наведених доказів досить, аби зрозуміти, що мова, рекламована
московською пропагандою, як «вєлікій і могучій
русскій язик», насправді є блідою та недоладною калькою одразу
з кількох мов, найперше, з нашої української (русинської,
расинської).
ТЕРМІНИ
ДЛЯ ВИЗНАЧЕННЯ ЧАСУ.
Наша «хвилина» (від «хвилі» морської, що поза волею людською накочується
і так само зникає) – колись найменший проміжок часу в практичному
житті людини – у заліщуків іменується «минута» (від нашого слова
«минає»). По-тамтешньому мала б називатися «проходка» (та, що
«проходит»).
Наступна
одиниця виміру часу «час» теж позичена у нас (лише наш всеохопний
термін вжитий для означення 60-хвилинного відрізку його). По-їхньому
мало б звучати «времень».
Запозичений
(знову таки у нас) і термін «день» («де» дається тобі від Бога
– «ня»). По-заліськи мало би бути «где-нь».
«Неделя»
– недоречна (чи відповідна заповітним мріям?), пародійна позичка
з нашої мови («не діло» – вихідний день), про яку ми вже згадували.
Потрібно було за випробовуваною схемою («і» змінивши на «є») перекласти
наш «тиждень» – «те-ж-где-нь».
Назву
місяців московити (начебто заповзяті антилатиністи, антикатолики)
запозичили з латини, як і всі етнічні угрупування, що стали на
шлях цивілізованого розвитку пізно.
У
світлі викладеного оголошення радіо «Эхо Яузы-реки» «Сегодня
13 января, понедельник. Московско-є время 12 часов, 25 минут»
на власне москвинській фонетичній базі мало б звучати приблизно
так: «Севодня 13 сечня» (від «сечет» снігом), «повоскресник»
(після «воскресенья»). «Московско-є время 12 временей (времен?),
25 проходок».
ФОЛЬКЛОР
у сусідів теж позичений. Зрозуміло, не весь. «Озорни-є частушкі»,
де оспівується інцест «ліричного героя» з мамою, дочкою, татом,
дідом, бабусею, збоченські злягання з мертвою «мілой», кобилою,
козою, кицькою і т.ін. – московський витвір. Як і «Запрєтни-є
сказкі», де змальовуються ті ж відхилення, але в прозовій формі.
А
ось найпопулярніші дитячі казки («Колобок», «Курочка Ряба», «Ріпка»...),
які нібито є спільними і у нас, і у них, трішки помізкувавши,
безпомильно ідентифікуєш. Вирахуєш народ, котрий створив колись
ці маленькі шедеври, відповідно й народ, котрий їх запозичив,
навіть не адаптувавши до своєї мови. «Коло-бок» – хлібчик, у якого
бік має форму кола, кругленький. Якби казка народилась на Яузі-ріці,
така випічка іменувалася б «Круго-боком». Те ж саме і з курочкою,
тамтешньою вимовою мала б називатися вона «курочкой Пьострой,
Пєструшкой»...
У
невеликому фонді російських народних пісень чимало найвідоміших
поцуплено із нашої багатющої пісенної скарбниці (600–800 тисяч
лише записаних фольклористами та збирачами-аматорами). Пісні нібито
й перекладались, але невправно, сліди нашої мови не стерті. Тому
й зоріють там до нас «стьожкі-дорожкі», «юшка-юшечка». «Тропінкі»,
«уха-ушіца» мали би бути... Бувало, що «позичалася» тільки мелодія.
Дєм’ян Бєдний на нашу «Ой, що то за шум учинився» вклепав совєтську
агітку «Как мєня родная мать провожала». Вже й не пригадую червоних
«авторів» пісні про «сотні юних бойцов», що гуляли «по
шірокой украінской стєпі». Музика «позичена» зі стрілецької
пісні «Раз прощався стрілець».
Та
що там поети, композитори, казкарі? Вождь большевицької Росії
Ульянов-Бланк-Лєнін, окрім «позичок» на вічне віддання збіжжя,
худоби, олії, вугілля, металу, «позичив» у нас назвиська для своїх
партійних збіговиськ, партійної інквизиції. «Чрє-звичайний с’єзд»,
«чрє-звичайна-я комісія». По-дурному, карикатурно звучало б «нє-обикно-вєнний
с’єзд» чи «нє-обикновенная коміссія».
Взагалі,
в генній пам’яті кривича, поза його волею, десь на самісінькому
денці свідомості жевріють спогади про непорівняльну вищість, сакральність
нашої расинської мови стосовно свого «вєлікого язика». Тому то
й у нього – вождь «вєлікій», революція «вєліка-я», і війна «вєліка-я»...
І у апостолів не «ужін», а «вечеря»... І поважні літні люди (старійшини)
– «стар-цы», від нашого «старці». Чергова позичкова ляпа, бо в
нашій мові то синонім слова «жебраки».
ГЕРБ
Російської імперії, нині федерації, з якої суб’єктам (національним
республікам, автономним областям, округам) виходити не вільно,
їх ладні винищити усіх, аніж дозволити відокремитись – двоголовий
орел, позичений у імперії Візантійської. Факт позички московськими
патріотами не заперечується. Навпаки, чужим гербом ще й пишаються,
намагаючись вивести з нього тяглість православної традиції. Напевно,
розбалакували б і про «спільну константинопольську колиску», якби
в XIX столітті московські спроби захопити Стамбул не зазнали краху.
ПРАПОР.
Біло-синьо-червоний триколір РІ (РФ) позичений
у Нідерландів, лишень порядок кольорів перетасований. Ніхто
на берегах Яузи-ріки й спроби не робить пояснити введення трикольора
якимись національними чи релігійними традиціями. Бо немає тих
кольорів у традиціях російських.
Сергій
КОВАЛЬ, Чернівці
