Позичена
«самобутність»,
або
«Точки над «ё»
«Умом Россію нє понять,
Аршіном общім
нє ізмєріть...»
Закінчення.
Початок
ТИТУЛ
ВОЛОДАРЯ ТА НАЙМЕННЯ ЙОГО ВОТЧИНИ.
«Царь-государь».
«государь імператор». На витоках терміну «цар», у родовому відмінку
«ца-ра» (цей від Бога Ра) акцентувати увагу читача тут не будемо,
щоби не спричинити передчасних дискусій навколо практичного ще
зовсім переконструйованого пласту прадавньої вітчизняної історії,
коли народ наш іменувався Ра-синами.
Зупинимося
на понятті «государь», пізніше у звертаннях до менш шанованих
осіб скороченому до «сударь». Не потрібно бути визначним
фахівцем з порівняльного мовознавства, аби зрозуміти, що московитське
«государь» є дещо деформованим нашим словом «господар»,
а їхнє «государство» так само трохи підіпсоване наше «господарство».
Молдовани
та волохи, до речі, своїх середньовічних зверхників те ж іменували
«господарями», щоправда, без всіляких перекручень, відхилень
від першомови недавніх київських володарів.
Звертання
до поважних людей, що його прагнуть повернути у розмовну постсовєтську
практику сусіди, «господин» (власник «господи»,
«господарства») – того ж таки кореня позичка.
ІСТОРІЯ.
ут
справа набагато заплутаніша. Питома історія
Російської держави починається з князювання в Москві Івана Калити.
(Найменованого, до речі, як і Юрій Довгорукий, знову таки нашою
мовою). Грошовитий, (куркулистий, якби сказали червоні
в XX столітті) володар Калита – велика калитка з грішми. По-московськи
«калітка» – хвіртка в загорожі, хто б так негречно князя
назвав?
Непоганий
князь, але починати власну історію з нього – дуже вже куца та
історія вимальовується. Можна спробувати зануритися в епохи набагато
древніші, Геродотові, наприклад... Проте, за Геродотовими свідченнями,
тоді на землях сучасної Московії дикі племена андрофагів – людожерів
водилися. Таким родоводом не похвалишся. А на сусідських етнічних
територіях в Північному Причорномор’ї древніх цивілізацій – гать
гати. Тут і літописна Київська держава, і анти, і скіфи, і гуни,
і черняхівці, і сармати, і трипільці, і орії-оріяни-орійці...
Всі ті, начебто багатоликі, різнойменні у різних джерелах та народів
цивілізації, насправді є витворами нашого українського (русинського,
расинського) народу. Однак то тема за межами пропонованої сьогодні
розмови. Розгорівся у московитів апетит на нашу історію. От би
її та до своєї доточити!
І
доточували. Особливо, коли зрозуміли, що позичка імені колишньої
метрополії боком не вилізла і навіть прижилась потроху вдома та
у світах. Відтоді інтенсивні потуги присвоїти нашу древню історію
не припиняються. «В Кієвє княжілі русскі-є».
Наших князів намагаються малювати бородатими, патлатими, всупереч
достовірним описам вигляду Великого київського князя Святослава
Хороброго та його воїнів у грецьких хроніках часів імператора
Цімісхія, що особисто зустрічався зі Святославом. Були князь,
дружинники з довгими чубами (косами, «оселедцями») на голених
головах, безбороді, вусаті, носили золоті ковтки у вухах, вишиті
білі сорочки, шаровари. Себто нічим не відрізнялись від пізніших,
відомих нам, запорожців. Наївно уявити було б, що то лише Святослав
на одне десятиліття втнув таку незвичну для сусідів моду, яка
дивом «нібито відродилася» на берегах Дніпра через півтисячоліття,
а інші київські володарі до Святослава і після нього були бородатими,
патлатими.
Але
московити та наші сліпі духом забудьки якраз такими і малюють
володарів України-Руси до сьогодні. Нещодавно московська «Молода-я
гвардія» в циклі «Рускі-є святи-є» (?!) саме Святослава зобразила
рудим, кирпатим, патлатим, бородатим «кацапом» («как цапом»).
Ну, а княгиня при такому князеві має бути в сарафані, кокошнику,
служки – в «лаптях, трєухах с балалайкой», авжеж?
Брехня
це все, панове сусіди! Вивчайте історію справжню, а не сфальшовану
за підручниками «СССР». В тих підручниках імперія-Есесесерія поривалась
і древню історію Вірменії, Грузії, Азербайджану, середньоазійських
народів привласнити.
Не
вийшло. Не вийде і з нашою українською історією. Лишитесь при
своїй, своїх звичаях, реліквіях, святинях. Бо поки що і вони у
вас переважно позичені, крадені чи сфальшовані.
СВЯТИНІ,
РЕЛІКВІЇ...
айбільше
шанована московським православ’ям ікона
«Богоматєрі Владімірской» вкрадена Андрієм Боголюбським
із нашого Вншгорода і насправді є Богоматір’ю
Вишгородською. Знав про це навіть сталінський воєначальник
Георгій Жуков, «генерал-м’ясник», як прозивали його німці за «вміння»
вигравати битви тільки при 3–5-кратній перевазі в техніці, живій
силі та традиційне перетворення тієї сили (підлеглих вояків) у
силу неживу. Так от, цей червоний атеїст, коли припекло по-справжньому
на полях наших українських, кажуть, дав обітницю в церкві повернути
знамениту ікону Києву. Слова, даного Богові не дотримав, може,
й не зі своєї вини, був же всього лише підручним у кремлівського
вождя.
Символ
самодержавства, оспівана піїтами-московитами т. зв. «шапка
Мономаха» – фактично дооздоблена хутром, коштовним
камінням, хрестом мусульманська тюбетейка,
яку Мономах не міг навіть тримати в руках, бо пошита вона значно
пізніше і подарована московському князю одним із середньоазійських
емірів аж у XVI сторіччі.
«Династія
Романових».
Ще за совєтських часів у букіністичному відділі київської книгарні
гортав розкішне виданий напередодні І Світової війни фоліант «300-лєтіє
дома Романових». Не знав тоді, що «дом» згас на 149-му році, разом
зі смертю останньої з династії Романових Єлізавети І 1762 року.
(«Універсальний словник-енциклопедія», Київ, 1999, с.1171). Відтоді
до Жовтневого більшовицького перевороту Росією правили нащадки
Петра III Гольштайн-Готторпа. Яке питомо «славянско-є» прізвище!
Яка скромність московських ідеологів! Візьми тоді той німчик псевдонім
Мономах і мали б сусіди «усі підстави» святкувати згодом «1000-ліття
дому», а не скромний «кількасотневий ювілей». А що? Москві брехати
не звикати. Чому б до фальшивої «шапки» не доточити фальшивого
«спадкоємця»?..
Дворянські
роди.
Більшість тамтешнього родовитого панства теж чужинського походження.
Татарського (Тургєнєви, Аксакови, Баскакови, Булганіни і т. ін.),
або нашого (Розумовські, Безбородьки, Паскевичі, Суворови, Хітрово,
Дурново...). Найкумедніше проявляються витоки прізвищ родів згаданих
останніми. Нащадки названих нашою мовою Хитрого, Дурного зміною
літер «г» на «в» та наголосу трансформувались у Дурново, Хітрово...
Герої.
Із уславлених московського пропагандивною машинерією героїв Великої
Вітчизняної війни (за совєтською термінологією) Олега Кошового,
Миколи Гастелла, Олександра Маринеска, Олександра Матросова прізвище
останнього, здається, не викликає сумнівів у належності до російської
нації. Аякже, «матрос» та ще й на «ов»... Однак, той хлопака із
придніпровського українського села справжнє прізвище мав Макогон...
І тут олжа, фальшування.
«Вєліка-я
русска-я рєка Волга».
Чия вона насправді можна легко пересвідчитися, поглянувши па мапу
РФ. Практично від витоків до гирла тече Волога (саме так первинне
вимовлялась назва ріки, але то тема для іншої розмови) землями
Мордовської, Марійської, Удмуртської, Татарської, Чуваської, Башкирської,
Калмицької республік. Авжеж, були то колись території Казанського
та Астраханського ханств.
Центральна
площа сусідської столиці «Красна-я»
названа так від нашого слова «красна» (красива). Це вже червоні
намагалися ідеологічно перефарбувати майдан у свій колір. Вони
ж і додумалися перетворити його у центральний цвинтар Совєтського
Союзу. В кремлівську стіну, що виходила на майдан, замуровувались
урни зі спаленими рештками большевицьких сатрапів. «Вождеві» ж
(у цивілізованих народів – президенти, прем’єри, королі, у дикунів
– вожді) вибудували «мавзолей».
Позичена ідея ще з часів поганських, у єгипетських фараонів. Мавсола
Галікарнакського. Після зведення гробниці набув викінченості красномайданський
трикутник: Лобне місце (де відбувалися публічні страти), церква
Василя Блаженного (де можна відмолити убійницькі гріхи). Своїх
ворогів совєтському та постсовєтському правителю вже не обов’язково
нищити власноруч, як те полюбляв чинити Петро І, стинаючи косою
голови закопаних по шию неугодних. Можна примусити слухняні маси
пронести на демонстрації під мавзолеєм (третя сторона трикутника)
гасла «Смерть ворогам народу!», а справу довершать опричники,
енкаведисти, кагебісти, ефесбісти...
І
ТАКЕ ІНШЕ...
Гробнична
позичка адаптована до місцевих умов, як і запозичені
у японців дерев’яні ляльки, що ховаються одна в одній,
і в Росії отримали наймення «русскі-є
матрьошкі». Зрозуміло, очі «матрьошкам» стали малювати
менш вузькими, кімоно їм поміняли на сарафани.
Може,
хтось не повірить, але й «русскі-є
пєльмє-ні» насправді «нєрусскі-є», а страва
народу комі. «Пєльм» в перекладі означає «хліб у вигляді
вуха»... їй-бо...
Припинимо
цей перелік позичок, крадіжок, фальшувань, у сподіванні, що хоча
б «лапті», «щі» при перевірці виявляться питомо сусідськими винаходами,
бо «балалайка», кажуть, від туранських коренів родовід веде.
Проте
було б упередженням не помічати в характері кривича-московита
самобутніх, властивих саме йому рис. Найперше, мабуть, прагнення
до впровадження помпезних, завідомо мертвонароджених прожектів.
Кремлівська «царь-пушка» ні разу не стрельнула (бо розвалилася
б), кремлівський же «царь-колокол» ні разу не бамкнув (бо розпався
ще в процесі спорудження). З цього ж ряду її майже столітня провальна
спроба будівництва «світлого майбутнього».
І
попри все – маніакальні потуги навчити планетарну спільноту «уму-разуму»...
Сяк-так не впорядкувавши власного обійстя, не облаштувавши на
нім бодай грядочки з цибулькою, петрушкою, квіточок не посіявши,
хапатись за переобладнання на свій кшталт всієї планети. Якщо
не вдасться на ній «міровой пожар раздуть», то хоча б «нарядіть
єйо в бєрьозови-є сітци»... Старші люди, певно ще не забули слова
відомої совєтської патріотичної пісні: «Я
б в бєрьозови-є сітци наряділ весь бєлий свєт...» Уявляєте
картину? Скрізь, на всіх континентах, «бєрьозкі», а під ними на
пеньках людство п’яне, в кирзаках, «ватніках», косоворотках матюкається
та на балалайках награє... «Ідилія»...
Однак
і з «березками» при глибшому аналізі анекдотична ситуація вимальовується.
Перетворені тамтешніми борзописцями на національний символ ці
білокорі красуні, зрозуміло, нізвідки не завезені, ростуть на
заліських землях справіку, як, до речі, й у Скандинавії, Польщі,
Білорусії, Прибалтиці, на наших Волині, Поліссі, Сіверщині. Ось
назва культового для заліщука дерева
позичена і знову таки у нас, расинів-українців. Авжеж
наші «бе-різки» (бе-руть із них «різки» для
підмітання та хльости неслухам) у московитів перетворились в «бе-резки».
Але немає там такого слова «резки», є «розги». Тож
по-сусідськії мало б іменуватись дерево «бе-розги»...
Зрозуміло,
далеко не всі крапки над «і» в характеристиці нашого північно-східного
сусіда розставлено цією невеличкою розвідкою. Допитливого читача
можна відіслати до «Російських історичних міфів» Едварда Кінана,
«Історії Європи» Нормана Дейвіса, Мага ВІри Лева Силенка, «Московства»
Павла Штепи, «Ментальності орди» Євгена Гуцала...
Ми
ж на завершення звернемо вашу увагу на ще одну недоречність, що
побутує у мові московитів та впадає в око логічно мислячій людині.
На щойно згаданих крапках над літерою «і» чи, як полюбляють
казати «русскоязичники», «точках над
«и»... Але ж над їхнім «и» крапок немає. Є вони
в нашій, інших європейських мовах. Тому з точки зору здорового
глузду «...язичникам» потрібно або відмовитись від приказки, або
розставляти «точки над «ё», «ё-маё»...
Сергій
КОВАЛЬ, Чернівці
