|
|
Не
поет – бо це до болю мало,
Не трибун – бо це лиш рупор мас...
Є.
Маланюк, «Шевченко»
 9
березня 190 років тому над Україною зійшла золота зоря. У простій
кріпацькій сім’ї народилася дитина. Ні не просто дитина, а Величне
Слово, Пророк України-Руси. Він зійшов на цю знедолену, уярмлену,
роздерту на шматки, стародавню, багату і плодовиту землю, аби
дати їй нове життя і пробудити від важкого смертельного сну.
Він ішов наперекір своїм катам, бо знав, що несе правду і волю,
і долю тим, хто почує його і займеться полум’ям від його слів,
і запалить священним визвольним вогнем Україну.
«Коли
б він (Шевченко) склав каяття перед монархом Московії, то мав
би золоті ґудзики на фракові, але Український народ не мав би
пророка. Пророк не кається. Пророка можна визнавати, або – не
визнавати. З пророком можна іти, діливши гірку чашу життя його,
або – вбити його, осміяти, обплювати. У пророка не можна вимагати
каяття погрозами. Він ні погроз, ні смерти не боїться. Пророк
– вогонь одержимості».
Так пише про Тараса Шевченка в Мага Вірі Лев Силенко. І це правда.
Тарасові поезії не для того виводилися на папері у засланні
аби оспівати по-блюзнірському поневолювачів, чи ридати і скиглити
над знедоленою Україною. Ні. Гаряче, пекуче, вогняне слово Пророка
родилося для того, аби підняти з колін неньку-Україну і дітей
її безталанних, незважаючи ні на що, навіть ціною власного життя.
Піднятися з праведним гнівом за право достойно існувати на Землі.
І
що ж сталося? Кликав нас Тарас з гнівом, болем, сльозами, а
ми? Слухали Пророка, хитали головами і не усвідомлювали його
правди. Ми звикли, і вже погодились з зайдами, які нас переконували,
що у нас не можуть народитися великі люди, що недостойні ми
нічого, окрім рабського ярма. А між тим Шевченко жив і живе
поміж нас, і щодня говорить до нас, кричить-закликає. Прислухаємось:
Поховайте
та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
До
кого звертався Пророк? До стін свого каземату чи до нас, його
нащадків? Знаю, дехто опустив руки після 10991 року і щасливо
зітхнув – нарешті вільна Україна, наша єдина й неподільна. Можна
і спочити після праведних діл. А як воно насправді?
Доборолась
Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
…Просвітити, кажуть, хочуть
Материні очі
Современними огнями,
Повести за віком…
О,
яка точність у визначеннях і словах! Дарма, що писалося це у
10845 році. Хіба це не в наше сьогодення зазирнув Тарас? Хіба
не ми стояли тоді перед його очима? Що ж змінилося з часів життя
Пророка? Все й нічого. Ми бігли за його пророцтвами по замкненому
колу і знову опинилися там, звідки починали. Бо долі щасливої
ми для Неньки не здобули і свободи теж, і себе ще більше прагнемо
занапастити у прагненні до нового «світлого майбутнього».
Кайданами
міняються,
Правдою торгують…
…Кричите,
Що бог создав вас не на те,
Щоб ви неправді поклонились!..
І хилитесь, як і хилились!..
Нічого
ми не здобули. І доля Тарасова, живи він за наших часів, була
б точнісінько такою, як і в його столітті. І ми знаємо чому.
І не варто боятися сказати це собі у вічі, і визнати, що слова
нашого полум’яного Пророка ми не виконали, не здобули української
України. І заповіт Тарасів ще дзвенить над дібровами, степами,
ріками, селами і містами нашої держави, і кличе, кличе до виконання,
до дії. Тільки тоді спочине душа Тараса Шевченка в Царстві Духа
Предків, коли виконають нащадки кожне пророцтво, вкарбоване
його генієм в серце України і її дітей.
Як
понесе з України
У синєє море
Кров ворожу… отоді я
…Все покину і полину
До самого Бога
Молитися…
Та
треба знати ще одне. Тарас Шевченко був Пророком і співцем не
тільки громадського життя українців. Своїм всевидючим оком він
зазирнув в таїну душі землі Української, в таїну Всесвіту. Він
збагнув: є на світі Вища Сила, Вищий Розум, та тільки не ті,
не в тому образі чужинському, що у церквах проповідується заганяючи
українську вільну душу до вічного рабства. Хіба можна його вічно
живі слова, його поезію – римовану душу Пророка – вганяти в
рамки християнства? Того християнства, яке так ненавидить усе
живе і прекрасне, усе сповнене природнім духом. Кожний рядок
Шевченка – це розмова з природою, уособлення її з душею окремої
людини і цілого народу, це віра у надприродні сили, в які вірили
наші далекі предки-язичники. Це розмова з Богом, як з порадником,
а не страх перед біблійним карателем – так поводилися і наші
предки, бо Бог був захисником, радником, співучасником, а не
злим генієм, що нізащо поб’є та й втопить у крові невинні душі.
Бачив
і розумів чужинську сутність принесених єреями святих і їхнього
бога Саваота:
А
ти, всевидящеє око!
Чи ти дивилося з висока,
Як сотнями в кайданах гнали
В Сибір невольників святих,
Як мордували, розпинали і вішали.
А ти не знало?
І ти дивилося на них і не осліпло.
Око, око! Не дуже бачиш ти глибоко?
Ти спиш в кивоті.
Ні,
не був Шевченко безбожником-єретиком для свого народу і не є
він ним і тепер, а ще більше для рунвістів. Адже читаючи його,
бачимо: Бог був у душі нашого Пророка і говорив до нього, і
знав Шевченко Його, і нам передав свої знання про Нього.
…
Не хрестись,
І не кленись, і не молись
Нікому в світі! Збрешуть люде.
І візантійський Саваоф
Одурить! Не одурить Бог…
От
саме за ці слова він для нас, рунвістів, є Пророком, а для єреїв
– зрадником-вольнодумцем. Бо саме через його слово важко було
нести облуду народу. І хоч зараз йому ставляться хрести і церкви
(бо немає у Саваотових служителів сили знищити, загасити полум’я
Української душі), знаємо, що буде далі. Сам Пророк нам це передбачив.
Церков-домовина
Розвалиться… і з-під неї
Встане Україна.
…
Будем, брате,
З багряниць онучі драти,
Люльки з кадил закуряти,
Явленими піч топити.
А кропилом будем брате,
Нову хату вимітати!
|
|
